Селенографія

Селеногра́фія (грец. Σελήνη — «місяць» + γραφή — «письмо»)  — розділ астрофізики, що вивчає форму Місяця і метричні характеристики його рельєфу. Основним завданням науки є нанесення на карту місячних морів, кратерів, гірських хребтів та інших геологічних утворень.

Місячний ландшафт

Карта висот Місяця, складена за вимірюваннями зонда LRO. Червоне — височини, синє — низовини; ліворуч — видимий бік, праворуч — зворотний.

Історія

Докладніше: Дослідження Місяця

Карта, створена Яном Гевелієм (1647)

Зародження селенографії пов'язується з відкриттям Галілео Галілеєм у 1609 гір та кратерів на Місяці за допомогою власного телескопа — до нього більшість філософів вважали, що Місяць є ідеально гладкою сферою.

Першу карту Місяця, не складену на основі спостережень неозброєним оком, видав у 1619 німецький астроном Христоф Шейнер.

Спочатку карти через недосконалість оптики були малодеталізованими і неточними, але з її розвитком поступово покращувались.

В 1750 Йоганн Мейєр стандартизував вивчення місячної поверхні, розробивши систему місячних координат.

В 1834–1837 астрономи Вільгельм Бер і Йоганн Генріх фон Медлер створили першу детальну карту місяця (Mappa Selenographica), яку супроводжував розгорнутий опис місячної поверхні (Der Mond). Протягом кількох десятиліть їхні розробки вважались найкращими, і тільки у 1878 Йоганну Шмідту вдалось створити детальнішу карту. З розвитком фотографії місячна фотографія стала визнаним напрямком досліджень — Паризька обсерваторія випустила фотоатлас Місяця.

З появою космічних апаратів відбувся прорив у вивченні місячної поверхні. 1959 радянський космічний апарат Луна-3 зробив перші у світі знімки зворотнього боку Місяця. Апарати американської програми Рейнджер під номерами 7-9 з 1961 по 1965 передавали на Землю високоякісні знімки поверхні аж до зіткнення з супутником, апарати Сервеєр після м'якого приземлення на поверхню знімали панорами Місяця.

Біля полюсів Місяця є кратери вічної тіні, фотографування дна яких є утрудненим.

Деталі поверхні Місяця

Кратер Коперник

Навіть неозброєним оком на Місяці помітні моря — ділянки (часто великі кратери), вкриті темною застиглою лавою. При збільшенні видно, що поверхня Місяця всіяна кратерами, левова частка яких має імпактне походження. Вали великих кратерів є гірськими хребтами. Трапляються на Місяці й вулкани, гряди, долини, борозни різного походження, а також об'єкти загадкового походження, зокрема «вири» та інші.

Селенографічні координати

Селенографічні координати, аналогічно до географічних, називають широтою і довготою.

• Селенографічна широта (β) — кут між радіусом, проведеним з центру Місяця до певної точки поверхні, і площиною екватора.
• Селенографічна довгота (λ) — кут між площиною початкового меридіана і площиною меридіана даної точки. Початковий меридіан визначається за кратером Местінг А, що розташований майже в центрі місячного диску.

Висота

Висоту та глибину ділянок поверхні Місяця відраховують від умовної сфери. В цифрових моделях місячного рельєфу, складених за альтиметричними та стереоскопічними даними зонда Lunar Reconnaissance Orbiter, використана сфера радіусом 1737,4 км^[1][2][3]. Вона ж прийнята в деяких попередніх моделях — ULCN 2005 (побудованій за результатами «Клементини» та деякими іншими даними) та в моделі, створеній на основі вимірювань апарата «Каґуя»^[4]. Для вимірювань «Чан'е-1» був використаний рівень відліку 1738,0 км^[4]. Для порівняння: середній радіус Місяця дорівнює 1737,153 ± 0,010 км^[2].

Див. також

• Місяць
• Селенологія
• Дослідження Місяця
• Ареографія