Тибетологія

Перші тексти тибетською мовою (очевидно, ойратського походження) з'явилися в Росії і Європі ще при Петрові I. Однак становлення тибетологічної науки припадає на першу половину XIX століття. Воно пов'язане з іменами А. Чома де Кереша та Я. І. Шмідта, які приблизно одночасно склали перші європейські словники й граматики тибетської мови (англійською та російською мовами відповідно)^[1]. Їхня праця пізніше була продовжена Ф.-Е. Фуко, А. А. Шифнером, С. Ч. Дасом й іншими лінгвістами, котрі займалися перекладами тибетських матеріалів європейськими мовами. Одна з піонерських ролей належала і російському синологу Іакінфу (Бічуріну), який досліджував історію Тибету і який вперше і у великому обсязі вивчав китайську історіографію^[2].

Одним з головних вітчизняних і світових центрів тибетології був і частково продовжує бути Санкт-Петербург (Ленінград). Тут працювали В. П. Васильєв, О. М. Позднєєв, С. Ф. Ольденбург, Ф. І. Щербатской і Г. Ц. Цибіков.

Знавці багатьох мов, сходознавці широкого профілю, — ці вчені не були тибетологами у вузькому сенсі слова. Проте вони підготували ґрунт для розвитку дисципліни в радянський період і мали великий вплив на зарубіжних дослідників. Так, в 1897 р. індологи і буддологи С. Ф. Ольденбург і Ф. І. Щербатской організували видання всесвітньо відомої наукової серії «Bibliotheca Buddhica», де впродовж наступних років неодноразово публікувалися тексти, пов'язані з тибетською буддистською традицією. Участь у вивченні тибетського буддизму брав і відомий монголознавець О. М. Позднєєв, а його учень Г. Ц. Цибіков в 1900—1901 рр. за завданням РГО особисто побував в Лхасі, зробивши десятки фотографій і залишивши докладні описи тибетської столиці та її околиць.

У 1930 році в Ленінграді був створений Інститут сходознавства АН СРСР. Його співробітники, учні Щербатского — А. І. Востріков, Б. В. Семичов та Є. Є. Оберміллер — встигли зробити великий внесок у вивчення тибетської літератури. У 1936 р. в інституті організували спеціальне тибетологічне відділення. Однак уже через рік установу повністю було розгромлено в ході сталінських репресій. Війна та репресії завдали важкого удару по російській тибетології, після якого вона не оговталася й досі^[1].

У другій чверті XX століття науковий інтерес до Тибету активізувався і в Західній Європі. Вчені і мандрівники, англієць Ч. А. Белл, француз Ж. Бако й італієць Дж. Туччі стають засновниками тибетологічних шкіл у своїх країнах. В ході польових досліджень ними були зібрані великі колекції тибетських предметів і текстів, зроблені численні малюнки та фотографії. Їхні праці додатково розширили географічні та етнографічні знання про регіон, пролили світло на маловивчені культурно-історичні та суспільно-політичні проблеми Тибету і стали настільними книгами для сучасних дослідників.

У Росії

Інститут східних рукописів РАН (ряд наукових відділів), Санкт-Петербург
Інститут монголознавства, буддології і тибетології СВ РАН, Улан-Уде
Кафедра монголознавства і тибетології Східного факультету СПбДУ

За кордоном

Індія

Інститут Норбулінка (Norbulingka Institute), Дхарамсала
Інститут тибетології Намґ'ял (Namgyal Institute of Tibetology), Ґанґток
Центральний інститут вищих тибетологічних досліджень (Central Institute of Higher Tibetan Studies), Сарнатгх

Канада

Тибетська академія суспільних наук (Tibet Academy of Social Sciences), Оттава

Китай

Тибетські наукові філії Академії суспільних наук КНР
Китайський дослідницький центр тибетології (中国藏学研究中心), Пекін

Всього, за статистичними даними, в Китаї в області тибетології працюють понад 50 установ з чисельністю 1000 осіб вченого персоналу.

Також ось уже понад 20 років китайське видавництво «Тибетологія» знайомить читачів з цією країною. Опубліковані «Сучасна енциклопедія тибетології» китайською мовою і «Енциклопедія тибетології Дунге» тибетською мовою.

Тибетологія

Історична довідка

Сучасні наукові центри тибетології

У Росії

За кордоном

Індія

Канада

Китай

Об'єкти вивчення тибетології

Примітки

Посилання

Wikiwand - on