Турецько-курдський конфлікт

Курдські націоналістичні повстання періодично відбувалися в Туреччині, починаючи з турецької війни за незалежність та подальшого переходу від Османської імперії до сучасної турецької держави, і тривають до сьогодні у вигляді поточного конфлікту між Робітничою партією Курдистану і Туреччиною.

Ця стаття про історію турецько-курдського конфлікту різних епох. Про конфлікт кінця 20 - поч. 21 століття див. Повстання Робітничої партії Курдистану

Турецько-курдський конфлікт
За годинниковою стрілкою, починаючи з верхнього лівого кута: Сабіха Гекчен з колегами перед літаком Breguet 19 під час повстання в Дерсимі; курдський партизан РПК на святкуванні Новрузу в Канділі, 23 березня 2014 року; похорон немовляти, вбитого під час зіткнень у Ширнаку, 2015 рік; місцеві жителі Дерсима, 1938 рік; Джізре, 2016 рік.
Дата: 6 березня 1921 – досі[1] (104 роки, 7 місяців та 5 днів) Місце: Туреччина (Турецький Курдистан), Ірак (Іракський Курдистан), Сирія (Рожава) (Сирійський Курдистан) Результат:
Сторони
Уряд Великих Національних Зборів (1920–1923) (since 1923) Лоялістські курдські племена (since 2015)[2][3][4] Іракський Курдистан (лише проти груп, пов'язаних з РПК)[5][6]	1920–1938: різні племена Товариство за піднесення Курдистану[en] Араратська Республіка (1927–1930) Хойбун Робітнича партія Курдистану (1978–2025) KCK[en] HPG[en] (2000–2025) Free Women's Units[en] (2004–2025) YDG-H[en] (2013–2015) YPS[en] (2015–2025) YPS-Jin (2016–2025) Курдська Хезболла[en] (1983–2002) Яструби свободи Курдистану (з 2004)
Командувачі
Мустафа Кемаль Ататюрк Нуреддін Паша Казим Інанч Мюрсель Баку Наджі Елденіз Ісмет Іненю Казим Орбай Абдулла Алпдоган Февзі Чакмак Ібрагім Талі Онґорен Іззеттін Чалишлар Саліх Омуртак Осман Памукоглу Есат Октай Їлдиран† Кенан Еврен Тургут Озал Сулейман Демірель Ахмет Недждет Сезер Абдулла Ґюль Бюлент Еджевіт Месут Їлмаз Неджметтін Ербакан Тансу Чілер Ишик Кошанер Ілкер Башбуг Ґаффар Оккан† Яшар Бююканит Хілмі Озкьок Гюсейн Киврикоглу Ісмаїл Хакки Карадайи Доган Ґюреш Неджип Турумтай Недждет Юрюг Нуреддін Ерсін Реджеп Тайїп Ердоган Ахмет Давутоглу Біналі Їлдирим Хулусі Акар	Алішн Бей[7] Нурі Дерсімі Алішер Халід Беґ Джибран  Саїд Пірані  Іхсан Нурі Ібрагім Хескі Ферзенде Халіс Озтюрк Абд ас-Салам Барзані Сеїд Різа #  Камер Аґа (Юсуфан) Джебраїль Аґа (Деменан) Камер Аґа (Хайдаран) Алішер Заріфе † Абдулла Оджалан # Şemdin Sakık # Osman Öcalan Mahsum Korkmaz † Nizamettin Taş Ibrahim Parlak Mazlum Doğan Kani Yılmaz () † Hüseyin Yıldırım Haki Karer † Halil Atac Murat Karayılan Bahoz Erdal Cemîl Bayik Mustafa Karasu Duran Kalkan Ali Haydar Kaytan
Військові сили
Кочґірі: 3,161–31,000 Саїд: 25,000–52,000 Арарат: 10,000–66,000 Дерсим: 50,000[8] Збройні сили Туреччини: 639,551:[9] Жандармерія: 148,700[10] Генеральне управління безпеки: 225,000 Система сільської охорони: 60,000[11] Total: 948,550 (not all directly involved in the conflict)	Кочґірі: 3,000–6,000 Саїд: 15,000[12] Арарат: 5,000–8,000[13] Дерсим: 6,000 [джерело?] РПК: 4,000–32,800[14][15]
Втрати
Kocgiri: Unknown Said: Unknown Ararat: Unknown Dersim: 110 killed Kurdish–Turkish conflict (1978–present): 8,252 killed[16][17]	Kocgiri: 500 rebels killed[18] Said: Unknown Ararat: Unknown Dersim: 10,000–13,160 killed Kurdish–Turkish conflict (1978–present): 60,000+ killed and 20,700+ captured[19][20][21][22][23][24][25]
Said revolt: 15,000–20,000[26] to 40,000–250,000 civilians killed[27] Ararat revolt: 4,500 civilians killed Kurdish–Turkish conflict (1978–present): 6,741[24] to 18,000–20,000[28][29][30][31] civilians killed Hundreds of thousands of Kurds displaced[32] Total: 120,000+ killed

Згідно з османськими військовими записами, курдські повстання відбуваються в Анатолії вже понад два століття.^[33] Хоча великі племінні курдські повстання стрясали Османську імперію в останні десятиліття її існування, вважається, що сучасна фаза конфлікту почалася в 1922 році,^[34] одночасно з появою курдського націоналізму, що відбувалося паралельно з формуванням сучасної турецької держави. У 1925 році повстання за незалежний Курдистан, очолене шейхом Саїдом Пірані, було швидко придушене, і незабаром після цього Саїда та 36 його прихильників було страчено. Інші великі курдські повстання відбулися в Арараті та Дерсимі у 1930 та 1937 роках.^[35][36] Британський консул у Трабзоні, найближчому до Дерсима дипломатичному представництві, повідомляв про жорстокі та безрозбірливі акти насильства й прямо порівнював їх з геноцидом вірмен 1915 року. «Тисячі курдів, — писав він, — включно з жінками та дітьми, було вбито; інших, здебільшого дітей, кидали у Євфрат; ще тисячі в менш ворожих районах, яких попередньо позбавили худоби та іншого майна, було депортовано до вілаєтів у Центральній Анатолії. Зараз стверджується, що курдського питання в Туреччині більше не існує».^[37]

Курди звинувачують турецькі уряди в придушенні їхньої ідентичності шляхом заборони курдських мов у друкованих виданнях і медіа. Ататюрк вважав, що єдність і стабільність країни залежить від існування унітарної політичної ідентичності, відсуваючи культурні та етнічні відмінності до приватної сфери. Однак багато курдів не зреклися своєї ідентичності, як і своєї мови.^[38] Масштабні збройні конфлікти між турецькими збройними силами та Робітничою партією Курдистану відбувалися протягом 1980-х і 1990-х років, унаслідок чого загинуло понад 35 000 людей.^[39]

Передумови

Докладніше: Курди в Туреччині

Історія курдських повстань проти Османської імперії налічує понад два століття, однак сучасний конфлікт бере початок з скасування халіфату. За правління Абдул-Гаміда II, який був як Халіф, так і Султан, курди залишалися вірними підданими халіфа, і створення секулярної республіки після скасування халіфату в 1924 році стало джерелом масштабного обурення.^[40] Установлення турецької націоналістичної держави та турецького громадянства поклало край віковій системі міллет, яка об’єднувала мусульманські етнічні групи Османської імперії під спільною мусульманською ідентичністю. Різноманітні мусульманські етнічні групи колишньої імперії вважалися турками новоствореною секулярною турецькою державою, яка не визнавала ні окремої курдської, ні ісламської національної ідентичності. Одним із наслідків цих глибоких змін стала серія повстань у східних і південно-східних регіонах Туреччини, населених курдами.^[41]

Історія

Див. також: Дерсімська різанина

На початок XXI століття курди залишаються найбільшим з народів без власної державності (близько 30-ти мільйонів людей). Севрська мирна угода між Туреччиною та Антантою (1920) передбачала створення незалежного Курдистану. Однак ця угода так і не набрала чинності й була анульована після підписання Лозаннської угоди (1923). У 1920—1930-ті роки курди кілька разів безуспішно повставали проти турецької влади.

У 1961 році почалось курдське повстання в Іраку, що з перервами тривало кілька десятиліть. Зростання курдського націоналізму призвело до виникнення у 1978 році Курдської робітничої партії (КРП) — військово-політичної організації марксистського спрямування, що ставила собі на меті суверенну державу курдів у Туреччині. У той самий час турецьких курдів переслідували: використання курдської мови було заборонено, а сама курдська національність не визнавалась (офіційна влада стала називати курдів «гірськими турками»). 15 серпня 1984 року КРП почала партизанську війну у південно-східних провінціях Туреччини. Для боротьби з партизанами було залучено регулярну турецьку армію, у 1987 році у цьому регіоні введено надзвичайний стан. КРП також розгорнула терористичну кампанію, організовуючи вибухи у турецьких містах та напади на громадян Туреччини в інших країнах. Основні курдські бази розташовувались на півночі Іраку. За угодою між урядами двох країн, турецькі сили безпеки мали право вторгатись на територію Іраку, переслідуючи партизанські загони^[42]. Упродовж 1990-их років Туреччина провела цілу низку воєнних операцій в Іраку (найбільші у 1995 і 1997 роках).

Найбільшим успіхом Туреччини у боротьбі проти КРП стало захоплення турецькими спецслужбами лідера цієї організації Абдулли Оджалана у Кенії (лютий 1999 року). З цього моменту партизанська боротьба КРП пішла на спад. На початку 2000-их бойові дії на південному сході Туреччини практично припинились, однак у 2005—2006 роках партизани знову активізувались. Як і раніше, вони діяли з баз на півночі Іраку. У лютому 2008 року турецька армія провела найбільшу операцію проти цих баз за останнє десятиліття.

З 2004 року сформувалось угруповання Яструби свободи Курдистану, яке також здійснює терористичні акти проти Туреччини.

До 2008 року число загиблих у бойових діях оцінюється приблизно у 40 тисяч людей.

У серпні 2011 року турецька армія провела серію безуспішних повітряних рейдів на територію Іракського Курдистану.

25 квітня 2013 року РПК оголосила, що виведе всі свої сили з Туреччини до північного Іраку^[43]. За словами турецького уряду, курдів та більшості ЗМІ, цей крок знаменує собою кінець 30-річного конфлікту. Друга фаза, яка включає конституційні та правові зміни у бік визнання прав людини курдів, починається одночасно з виведенням військ^[44].

25 липня 2015 року Робоча партія Курдистану заявила про неможливість подальшого перемир'я з Туреччиною. Це стало результатом бомбардувань турецькими ВПС території Іраку, що торкнулися як територій, контрольованих Ісламською державою, так і позиції курдів. Перемир'я діяло з 2013 року через необхідність спільних дій проти Ісламської держави. Після цього вторгнення турецьких військ на північ Іраку триває досі.

20 січня 2018 року Збройні Сили Туреччини розпочали військову операцію в місті Афрін у Сирії під назвою «Оливкова гілка». Метою цієї операції вважається ліквідація курдських повстанських груп Демократичний союз (PYD) та Загони народної оборони (YPG), які були дислоковані на територіях Північної Сирії та розташовувалися близько до південно-східних кордонів Туреччини, які були переважно населені курдами. За офіційними заявами уряду Туреччини, перелічені повстанські угруповання є лівими крилами Робочої партії Курдистану та ведуть підривну діяльність на південно-східних кордонах Туреччини^[45].