Українська Парляментарна Репрезентація (Польща)

Українська Парляментарна Репрезентація^[1] (або Українська парламентська репрезентація, УПР) — парляментарне представництво українських політичних сил у Соймі та Сенаті міжвоєнної Польщі в 1922—1939 роках^[2]. З 1928 року «Українською Парляментарною Репрезентацією» називали представництво Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО) в польському парляменті^[2]. За оцінкою польського історика Мірослава Шуміла^[pl], УПР була найсильнішим об'єднанням національних меншин у законодавчих органах міжвоєнної Польщі^[3].

Українська Парляментарна Репрезентація
Країна	Польська Республіка
Дата заснування	22 листопада 1922
Дата розпуску	вересень 1939

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Українська Парляментарна Репрезентація.

Історія

Діяльність УПР поділяється на кілька періодів, які хронологічно збігаються із каденціями роботи польського парляменту^[2]:

1. 1922—1927 роки
2. 1928—1930 роки
3. 1930—1935 роки
4. 1935—1938 роки
5. 1938—1939 роки

1922—1927

Українська Парляментарна Репрезентація в польському Соймі та Сенаті з польських виборів 1922 року. Зліва направо: С. Любарський, о. прот. Д. Герштанський, С. Підгірський, А. Пащук, Б. Козубський, С. Козицький, Л. Маркович, І. Пастернак, О. Левчанівська, В. Дмитріюк, І. Павлюк, М. Пирогів, С. Хруцький, С. Маківка, М. Черкавський, О. Карпінський, М. Чучмай, А. Васильчук, Х. Приступа, Я. Войтюк, П. Васиньчук, А. Братунь, Й. Скрипа, В. Комаревич, В. Махнюк, Ю. Тимощук, М. Луцкевич.

Резолюція, виголошена на конференції українських послів і сенаторів у Ковелі
22 листопада 1922 року

Посли-українці від українських земель Волині, Холмщини, Підляша, і Полісся в польському Сеймі і польському Сенаті творять національно-однолиті репрезентаційні тіла — в Сеймі — Український Сеймовий Клюб, а в Сенаті — Український Сенаторський Клюб, разом же творять Українську парляментарну репрезентацію. Членів повизших тіл обовязує абсолютна солідарність у всіх питаннях національного характеру.

Конференція українських послів і сенаторів в Ковлю // Наше життя. — 1922. — Вип. 13 (26 листопада). — С. 1. Архівовано з джерела 24 жовтня 2020. Процитовано 21 жовтня 2020.

Українські політичні партії національно-державницького табору Східної Галичини (Українська народно-трудова партія, Українська радикальна партія, Українська соціял-демократична партія) бойкотували вибори 1922 року, відгукнувшись на заклик екзильного уряду ЗУНР у Відні з огляду на невизначений міжнародно-правовий статус Східної Галичини^[2]. Лише партія «хліборобів» (пропольського спрямування) зуміла провести 5 послів (депутатів) до Сойму^[2]. На Волині, Холмщині, у Підляшші й Поліссі українські політичні сили об'єдналися з євреями, білорусами, німцями та росіянами в Бльок Національних Меншостей, який здобув 57,3 % голосів на виборах до Сойму і 61,8 % — до Сенату^[2]. За списком Бльоку Національних Меншостей 20 українців одержали посольські мандати Сойму і 6 — сенаторські, які й сформували першу УПР^[2].

22 листопада 1922 року щойно обрані українські посли та сенатори на нараді в місті Ковелі заснували Українську Парляментарну Репрезентацію, яка об'єднувала тоді ж засновані Український Соймовий Клюб (20 послів, голова — Антін Васильчук) і Український Сенаторський Клюб (6 сенаторів, голова — Олександр Карпінський)^[4]. На початку діяльности парляменту УПР сподівалася на компроміс із владою, однак із весни 1923 року перейшла в опозицію^[2]. Спроби домогтися в парляменті конкретних рішень для полегшення становища українського населення виявилися безрезультатними через опір польських правих партій^[2]. До УПР входили різні за політичним спрямуванням (хоча й первісно безпартійні) посли та сенатори — автономісти, комуністи, члени Сель-Союзу, Сельробу, УНДО та безпартійні^[5]. Головами УПР тоді були Антін Васильчук (1922—1923), Самійло Підгірський (1923—1924), Михайло Черкавський (1924—1925), Сергій Хруцький (1925-?) та инші^[6][7][8][9].

1928—1930

Українська Парляментарна Репрезентація на Конґресі Міжпарляментарної Унії 1928 року в Берліні. В першому ряді зліва направо: Антін Максимович, Дмитро Паліїв, полковник Євген Коновалець, Степан Кузик, Іван Блажкевич, отець Володимир Пелліх; у другому ряді зліва направо: професор Зенон Кузеля, Олександр Вислоцький, Дмитро Андрієвський, Остап Луцький^[10]

У виборах 1928 року вперше взяло участь усе населення Західної України^[2]. Під час виборчої кампанії низка українських партій сформували спільно з білоруськими та товариствами инших національних меншин коаліцію, щоб представити спільний список кандидатів^[11]. Внаслідок виборів, до польського Сойму було обрано 42 українців, до Сенату — 12^[11]. З українських партій найбільше голосів здобуло Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) (близько 600 тис.)^[2]. Партії комуністичного табору (Сельроб, Сельроб-лівиця і Комуністична партія Західної України) разом набрали понад 387 тис. голосів^[2]. Після невдалих спроб УНДО сформувати спільну Парляментарну Репрезентацію виникло кілька соймових клюбів: Український Клюб — 26 послів (із них 23 члени УНДО), Клюб Української Соціялістично-Радикальної Парляментарної Репрезентації — 8 послів, Клюб Сельробу — 4 посли, Сельробу-лівиці — 2 посли, Української Партії Праці — 1 посол^[2]. 5 українців увійшли до проурядового Безпартійного бльоку співпраці з урядом^[2]. У Сенаті 9 членів УНДО, 1 соціяліст-радикал і 2 білоруси сформували спільний клюб^[2]. За його межами залишився тільки представник Сельробу^[2]. Після додаткових виборів до Сойму і Сенату на Волині в травні і липні 1930 року Українське Парляментарне Представництво зросло до 50 послів і 14 сенаторів, однак новообрані посли не встигли прийняти посольську присягу через достроковий розпуск парляменту в серпні 1930 року^[2].

1930—1935

Дмитро Левицький, голова УПР, світлина до 1930 року

Виборча кампанія 1930 року^[pl] проходила в період «пацифікації» та масових репресій українців (в ув'язненні опинилося 30 колишніх українських послів і 3 сенатори, десятки партійних діячів)^[2]. За списком «Українського і Білоруського Виборчого Бльоку» до Сойму пройшли 17 членів УНДО і 3 члени Української соціялістичної радикальної партії; до Сенату — 3 члени УНДО та 1 представник Української соціалістичної радикальної партії^[2]. За списком Безпартійного бльоку співпраці з урядом посольські мандати одержали 6 українців з Волині та 2 члени Руської аграрної партії з Галичини; 2 українці стали сенаторами^[2]. 1931 року від імені УПР український посол в польському Соймі Ярослав Олесницький звернувся до Ліги Націй із рішучим протестом проти політики «пацифікації»^[12]. Водночас у діяльности УПР переважала тенденція до пошуку компромісу з польським урядом, що виявлялося у висуненні гасла територіяльної автономії для українських земель у Польській державі^[2]. УПР відмежувалася від тактики Організації українських націоналістів, засудивши її, викривала злочини сталінського режиму в УСРР, зокрема Голодомору 1932—1933 років в УСРР^[2]. У 1933 році зусиллями УПР створений Український громадський комітет рятунку України, який займався розповсюдженням інформації у межах тогочасної Польщі та на міжнародній арені про здійснення радянським режимом геноциду українців, проводив акції протесту проти Голодомору та допомагав постраждалим від голоду жителям УСРР^[13]. Головою УПР тоді був посол Дмитро Левицький^[14].

1935—1938

Василь Мудрий, голова УНДО та УПР, віцемаршал Сойму Польщі, 1935 рік

Вибори 1935 року^[pl] до польського парляменту проходили в умовах проголошеної політики нормалізації польсько-українських відносин^[2]. З метою збереження Парляментарного Представництва українців УНДО пішло на укладення виборчої угоди з Безпартійним бльоком співпраці з урядом, завдяки чому здобуло 14 мандатів у Сенаті^[2]. Таку ж угоду уклало Волинське Українське об'єднання, отримавши 5 місць у Соймі й 1 в Сенаті^[2]. Инші українські партії разом із польською опозицією бойкотували парляментарні вибори 1935 року, протестуючи проти антидемократичного виборчого закону^[2]. УПР співпрацювала з польським проурядовим табором^[2]. Польський уряд зробив кілька кроків назустріч українцям: голову УНДО та УПР Василя Мудрого обрано віцемаршалом Сойму, оголошено амністію та инше^[2][15]. Проте уряд відмовився задовольнити найважливіші вимоги УПР: територіяльна автономія, проблеми у сфері економічного та культурно-освітнього життя^[2].

1938—1939

УНДО, Українська народна обнова і Волинське Українське об'єднання взяли участь у виборах 1938 року^[pl] у порозумінні з проурядовим Табором національної єдності^[2]. Кількісне представництво українських партій у парляменті залишилося незмінним у порівнянні з попередньою каденцією 1935—1938 років^[2]. 2 жовтня 1935 року УНДО та УНО сформували у новому парляменті спільну Українську Парляментарну Репрезентацію, водночас Волинське Українське об'єднання створило Українську парламентську репрезентацію Волині на чолі з Петром Певним^[16]. Українські представники в парляменті розчарувалися в політиці «нормалізації»^[2]. 9 грудня 1938 року УПР внесла на розгляд Сойму «Проєкт конституційного закону Галицько-Волинської землі», що передбачав надання територіяльної автономії західноукраїнським землям у межах Станиславівського, Тернопільського, Волинського, більшої частини Львівського і Поліського, окремих повітів і гмін Люблінського, Білостоцького та Краківського воєводств^[2]. Маршал Сойму не прийняв цього законопроєкту до розгляду, що стало приводом для припинення політики «нормалізації»^[2]. Востаннє українські посли виступили в Соймі 2 вересня 1939 року: Степан Скрипник і Василь Мудрий запевнили польський політикум у спільній боротьбі українців і поляків проти Німеччини^[2].

Див. також

• Українці в парламенті Польської Республіки
• Український громадський комітет рятунку України
• Список українських парламентарів Польської Республіки (1918-39)