Бастіонна система

Бастіонна система (лат. Fortalitia stellaris) — різновид європейських фортифікаційних споруд XVI–XVIII століття, заснований на використанні бастіонів. Стала заміною середньовічному європейському замку. Виникла внаслідок домінування вогнепальної зброї та артилерії у війнах раннього нового і нового часу. Вперше була споруджена в XVI столітті, в Італії, через що отримала назву «італійська фортеця» (італ. trace italienne). Втратила бойове значення з розвитком вогнепальної зброї та артилерії у XIX столітті. Інша назва — фортеця-зірка.

Коротка інформація Бастіонна фортифікація, Епоха ...

Бастіонна фортифікація
Бастіонні укріплення міста Куворден
Епоха	кінець XV — перша пол. XIX століть
Належить до	фортифікація
Попередники	середньовічна фортифікація
Наступники	полігональна фортифікація^[en]

Бастіонна система у Вікісховищі

Remove ads

Історія

Узагальнити

Перспектива

Передумови

З доісторичних часів фортифікаційні споруди прагнули до збільшення висоти, оскільки вищу стіну важче штурмувати, а гравітація надає переваги при стрільбі чи метанні снарядів.^[1] Вогнепальна зброя з'явилась у другій половині 13 століття в Китаї, а в 1320-ті опинилась і в Європі. У Китаї та початково в Європі гармати були достатньо невеликі за розміром і не могли завдати серйозної шкоди стінам, однак у другій половині 14 століття розвиток артилерії в цих двох регіонах пішов різними шляхами.^{[джерело?]}

Крім того, що тонкі стіни замків були недостатньо стійкі проти артилерійського вогню, вони також були дуже добрими цілями для неточних тогочасних гармат.[Black]

Спроби адаптації

Thumb — Бастея/рондель^[en] з гарматами замку Форт-де-Сальс^[en] (15 століття)

З розвитком артилерії середньовічні фортифікації все більше застарівали. До появи альтернативи відбувались адаптації замків до нової зброї: вони отримували гарматні порти, додаткові башти й насипи для артилерійських позицій (больверки), тоді як верхівки башт розбирались.^[1] Стіни укріплювали похилими насипами та кладкою для більшої міцності. Найефективніше діяли фосебреї — низькі стіни з землебитною основою і розташовані перед основною стіною. Також ще з облоги Орлеана (1429) відомо про дерево-земляні споруди, призначені для того, щоб нападникам було важче підкотити гармати близько до стін.^[2] До кінця 16 століття посилені середньовічні твердині залишались поширеними попри появу зірчастих фортець.^[3]

Нові укріплення (тобто, не посилені старі) другої половини 15 століття подекуди отримували низькі округлі башти (бастеї або ронделі^[en]) й товсті стіни, подекуди похилі. Для артилерії облаштовували відкриті позиції та каземати. Попри певні адаптації, до 1480-х європейські будівничі не мали розуміння того, як слід будувати укріплення, здатні як ефективно протистояти артилерії, так і ефективно її використовувати в обороні. Споруди приблизно 1450—1530 років, що засвідчували адаптацію до артилерії, називають перехідною фортифікацією.^[3]^[4]

Практично першою ґрунтовною роботою на тему таких фортифікацій стала «Etliche Underricht» («Декілька уроків»)^{[прим. 1]} німецького художника й інженера Альбрехта Дюрера, видана 1527 року. Хоча деякі його ідеї дійсно були рухом у правильному напрямку, як-от розміщення артилерії на широких винесених платформах, проєктам була властива надмірність розмірів. Загалом його вплив був не надто великий, хоча в деяких німецьких містах за його принципами будували оборонні споруди. Оригінальний і дивний береговий Замок Діла^[en], що перегукувався з ідеями Дюрера, тільки в менших розмірах, збудували впродовж 1539—1540 років у Англії. Він складався з ронделів, розташованих один над одним у кілька ярусів.^[3]

Одним із провісників бастіонних фортець стала облога Отранто (1480). Всередині фортеці замість проламу в стіні османські війська звели земляний насип, обгородивши його палями, скріпленими ланцюгами. Кіннота, що намагалась прорватись до міста, потрапила під перехресний вогонь. Такі внутрішні вали спрацювали також у битвах за Пізу (1500) та Падую (1509) під час Італійських війн.^[2]

Trace italienne

В основу майбутньої бастіонної фортифікації лягли бастіони — кутасті елементи фортифікації, що формують гострий виступ зі стіни. На відміну від середньовічних замкових веж, бастіони були невисокі. Вони почали з'являтись у 1450-ті роки під впливом Франческо ді Джорджо ді Мартіні.[Black] Розвиток бастіонів пов'язують з родиною Санґалло. Найімовірніше, Джуліано да Санґалло (1445—1516) спроєктував фортецю Фортецца-ді-Поджо-Імперіале(інші мови) з 10 безсумнівними бастіонами, збудовану впродовж 1487—1511. Його брат Антоніо да Санґалло іль Веккйо^[en] (1463—1534) 1494 року розпочав реконструкцію фортеці в Чивіта-Кастеллана(інші мови), де додав 4 бастіони. В подальших роботах архітектори використовували бастіони вільніше, наприклад, у Фортецца-де-Неттуно^[en] 1501–1503 років до бастіонів додано заокруглені краї — орильйони, призначені для захисту фланків. Округлі орильйони надалі стали впізнаваним елементом італійських фортифікацій.^[5]

Бастіонні фортифікації поступово поширювались Італією, в тому числі в палацах, однак першим почав їх застосовувати систематично й у великому масштабі венеційський архітектор Мікеле Санмікелі (1484—1559). Він був знайомий з родиною Санґалло та фортифікаціями Падуї, а 1530 року був призначений для зведення укріплень стратегічно важливого міста Верона. Він застосував форму Санґалло, однак самі бастіони зробив нижчими, засипаними землею та додав до них внутрішні підстінки. Він вдало поєднував військову практичність з естетикою: зокрема, його конструкція брам з великою аркою для транспорту та маленькими арками для пішоходів, стала стандартом на наступні три століття. До кінця життя Санмікелі віддано працював на користь Венеційської республіки в різних містах, у тому числі й на Криті. Санмікелі здебільшого займався укріпленням місць, тоді як його савойський колега Франческо Пачотто(інші мови) (1521—1591) розробив поширену в майбутньому п'ятикутну зірчасту фортецю.^[6]

До середини 16 століття фортифікації нового типу, названі «новою італійською школою», вже були прийняті в усіх основних державах Італії та до кінця століття набули систематизованої форми. Разом з бастіонами поступово з'являлись інші елементи системи. Наприклад, 1497 року генуезці у Фортецца-ді-Сарцанелло^[en] збудували трикутний зовнішній елемент, провісник равелінів. Початково він займав місце барбакана, а до кінця 16 століття їх почали додавати й перед куртинами для додаткового захисту й перехресного вогню перед бастіонами. До середини 16 століття мушкетери та гармати стояли на спільних позиціях. 1556 року Нікколо Тарталья запропонував помістити стрільців на позиціях перед ровом, що їх називають прикритим шляхом, а П'єтро Катанео(інші мови) додав туди плацдарми для збору особового складу перед вилазками(інші мови). Для захисту піхоти та посилення основного валу перед цими позиціями додали пологий земляний насип — гласис. Прикритий шлях, равеліни та основне укріплення формували кількашарове укріплення, нарешті ефективне проти артилерії.^[7]

До італійської фортифікації долучились провідні ренесансні вчені, яким було властиве захоплення геометрією та природними формами, що могло справити вплив результат. Як писав Вінченцо Скамоцці, «для потужної та добре розробленої фортеці ти маєш використати та розташувати елементи таким самим чином, як Природа, істинний учитель всього, впорядкувала частини людського тіла». Так, Леонардо да Вінчі, попри свою ненависть до війни, мав численні напрацювання у військовій справі та служив інспектором фортифікацій на службі Чезаре Борджіа, а Мікеланджело Буонарроті проєктував укріплення на благо Флорентійської республіки.^[8]^[9]

Поширення італійського стилю світом

Італійські військові інженери завдяки новітнім фортифікаціям здобули славу за кордоном і почали будувати укріплення по всій Європі. Водночас місцеві інженери прагнули підтримувати престиж своїх країн і розвивати передові практики. Наприклад, французькі інженери змогли здебільшого самотужки укріпити завойований в англо-французькій війні 1550-х регіон Кале, а в Німеччині, Австрії та Богемії численні міста укріпив архітектор Данієль Шпекле.^[10]

На території України першим бастіонним укріпленням став Олицький замок, збудований 1564 року.^[11]

На початку Вісімдесятилітньої війни (1568—1648) іспанці, які на той час контролювали Нідерланди, почали активніше будувати укріплення для протидії повстанцям. Зокрема, 1567 року за участі Пачотто було збудовано бастіонну цитадель в Антверпені. Однак фортифіковані міста значною мірою зіграли на руку повстанцям, оскільки ті одразу отримали собі укріплення. Якщо іспанці початково користувались в основному послугами італійських інженерів, то нідерландці на основі них розвинули власну школу будування фортець. Основою нідерландського укріплення були земляні вали (часто без облицювання) та широкі рови з водою, які легко уможливлювали численні річки та високі ґрунтові води країни. Перед основним валом зазвичай була розташована земляна фосебрея, а за ровом — прикритий шлях. На відміну від італійців, нідерландці розміщували бастіони доволі близько одне від одного, на відстані мушкетного пострілу, зазвичай не більше 200 метрів. Самі ж бастіони мали гострі (60—75°) кути між фасами. За італійським зразком використовувались равеліни, але нідерландці додали кілька власих новацій: напівлюнети перед бастіонами та горнверки, призначені для флангового вогню на ключових підходах. Фортеці за нідерландським зразком з'явились у багатьох містах Європи, зокрема, в Берліні, Гамбурзі, Ростоку тощо.^[12]

Упродовж війни відбувалась гонитва фортифікацій та облог, в якій нові практики, щойно з'явившись з одного боку, невдовзі копіювались з іншого. З іспанського боку Алессандро Фарнезе розвинув апроші — зигзагоподібні траншеї, що тягнулись у бік обложеного укріплення, тоді як нідерландці навчились будувати власні ефективні фортеці. Інформація про новації війни швидко розносилась Європою, поширювана офіцерами-іноземцями на службі обох армій.^[13]

Разом з фортифікаціями розвивались методи боротьби з ними. Як іспанці, так і нідерландці наслідували римську облогу Алезії (52 рік до н.е.), де римляни звели два кола укріплень: контрвалаційну та циркумвалаційну лінії для встановлення блокади та захисту від нападів з міста та ззовні.^[13] Від цих ліній брали свій початок апроші. На ключових точках встановлювали редути, свого роду маленькі фортеці для захисту робітників і солдатів, а також артилерійські батареї, встановлювані все ближче до замку з плином облоги. Окрім землі й дерева, типовим було використання для захисту габіонів. Розвиток облогових тактик деякою мірою применшив ефективність новітніх укріплень.^[14] Щобільше, нідерландці винайшли мортири, здатні метати вибухові бомби крутою траєкторією.^[15]

Франція, яка в першій половині 17 століття почала втрачати свою майстерність у фортифікаціях, почала набувати її знову в середині століття. Блез Франсуа де Паґан (1604—1665) виграв 21 облогу та активно розвивав прості методи бастіонної фортифікації. Шевальє де Віль (1596—1656) вирішив спростити бастіонні фортифікації, відмовившись від великих орильйонів на користь зовнішніх верків за нідерландським зразком. Він також усунув гармати з казематів на фланках, оскільки димний порох суттєво зменшував практичність артилерії в замкнених приміщеннях.^[16] Одним із найвпливовіших інженерів свого часу був де Себастьєн де Вобан (1633—1707). Ідея облогових паралелей, можливо, походить із турецьких облог, про що знали деякі тогочасні французькі автори, але увів у вжиток саме Вобан.^[17]

Шведський король Ґустав Адольф під час Тридцятилітньої війни (1618—1648) активно використовував різноманітні фортифікації, переважно нідерландського зразка. Він узяв за постійну практику укріплювати річкові переправи та захоплені міста, захищаючи своє постачання.^[18]

Remove ads

Вплив

Низькі та присадкуваті фортифікації, «вгрузлі» в землю, являли собою доволі розмиті цілі для артилерії, а бастіони дозволяли утворювати ефективні зони ураження з перехресним вогнем без високого розміщення гармат.

Майже за 50 років бастіонні фортеці повернули баланс між атакою та обороною, порушений стінобитною артилерією.^[8]

Нові фортифікації були дуже дорогі, що не могли собі дозволити дрібні феодали. Будівництво бастіонних фортець стало справою королів та імператорів. Історик Джон Кіґан писав, що «сучасні кордони в Європі значною мірою є результатом будівництва фортець».^[8]

Remove ads

Конструкція

Узагальнити

Перспектива

Огляд

Бастіонна фортеця складається з окремих елементів, що називаються верками (від нім. Werk — «споруда»). Верки поділяють на головні (головний вал, що утворює бастіони і куртини) і допоміжні (зовнішні і внутрішні)^[19]. Основою бастіонної системи є бастіони, фланки яких сполучаються між собою куртинами. Кожна куртина з фланком і фасом обох прилеглих бастіонів утворює бастіонний фронт. У товщі валу часто влаштовувалися каземати з амбразурами для розміщення частини гармат. Бастіонні укріплення не обов'язково мали кам'яне або цегляне облицювання, земляні або дерево-земляні фортеці, побудовані за бастіонним принципом, були повноцінними укріпленнями.^{[джерело?]}

Бастіони і куртини посилювалися допоміжними укріпленнями: зовнішніми і внутрішніми. До зовнішніх укріплень належали равеліни, контргарди, кувр-фаси, фосебреї, теналі, горнверки і кронверки, до внутрішніх — кавальєри, ретраншементи і цитаделі. Сполучення зовнішніх укріплень з внутрішнім простором фортеці здійснювалося або відкритими шляхами (прокладеними на поверхні землі), або підземними потернами.

Попереду верків викопували рів з ескарпом і контрескарпом, за яким насипали гласис, відділений бруствером від прикритого шляху з плацдармами. Сухий рів мав на дні кюнет, а для обстрілу його простору надалі стали застосовувати капоніри і кофри. Також ззовні бастіонної фортеці могли влаштовуватися такі польові укріплення як редути, редани, флеші і люнети. Для розміщення стрільців з внутрішнього боку валів влаштовувалися банкети, для встановлення гармат (що стріляли через бруствер) — барбети.

Елементи будови бастіонної фортеці
	Схема (Schema): 1 — фланк, 2 — куртина, 3 — горжа, 4 — фас, 5 — бастіонний фронт, 6 — суміжний бастіон. Поперечний розріз (Querschnitt): 7 — гласис, 8 — прикритий шлях, 9 — контрескарп, 10 — дно рову, 11 — кюнет, 12 — ескарп, 13 — берма, 14 — зовнішня стінка валу, 15 — бруствер, 16 — банкет, 17 — валганг, 18 — внутрішня стінка валу. План (Festungsplan): 19 — гласис, 20 — теналь, 21 — люнет, 22 — горнверк, 23 — рів, 24 — бастіон з вигнутими фланками, 25 — равелін, 26 — бастіон, 27 — подвійна теналь, 28 — плацдарм, 29 — прикритий шлях, 30 — контргард, 31 — куртина, 32 — теналь, 33 — подвійна теналь («тіара»), 34 — кронверк, 35 — цитадель, 36 — кам'яне облицювання.

Найважливіші елементи

Бастіон — п'ятибічне довготривале зміцнення, зводили на кутах фортечної огорожі. Являє собою люнет з двома фасами (передніми сторонами), двома фланками (бічними сторонами) і відкритою горжею (тильною стороною). Асиметричний бастіон з одним фасом і фланком називався еполементом.

Повернені один до одного частини двох сусідніх бастіонів і сполучає їх ділянка огорожі — куртина — утворювали бастіонний фронт. Шпіц бастіону (бастіонний кут) — вихідний кут бастіону.

Равелін — фортифікаційна споруда трикутної форми, яке розташовувалося перед куртиною попереду фортечного рову в проміжку між бастіонами, що служить для перехресного обстрілу підступів до фортечного обводу, підтримки своїм вогнем сусідніх бастіонів.

Мури равеліну, як правило, були на метр-півтора нижче мурів центральної фортеці, щоб у разі захоплення равеліну полегшити його обстріл.

Куртина — середня частина фортечного бастіонного фронту, що з'єднує фланки суміжних бастіонів. Куртина зазвичай була об'єктом атаки обложників, які прагнули зробити в ній пролом для штурму. У кінці XVI ст. перед куртиною стали зводити особливу споруду — равелін, який прикривав куртину від вогню і утруднював атаку. З цього часу атака стала спрямовуватися на бастіон.

У більш ранні часи куртини зводилися значно вище; із зовнішнього боку зміцнення викопували рів і часто заповнювали його водою.

Редюїт — внутрішнє укріплення, споруджуване в зімкнутих укріпленнях для їх посилення і бою всередині останніх, чим дещо відрізняється від редуту. Спочатку редюїт служив притулком для гарнізону, атакованого і притиснутого з усіх боків. Під редюїтом розуміється також останній оборонний опорний пункт у вигляді малого зміцнення, поміщеного всередині іншого, більшого, який є останнім оплотом захисників. Наприклад, у класичній фортифікації цитадель є редюїтом фортеці.

Remove ads

Приклади

Докладніше: Список бастіонних укріплень^[en]

Значна кількість бастіонних фортець збережена донині, вони часто є національними пам'ятками або об'єктами Світової спадщини ЮНЕСКО, зокрема^[20]:

Венеційські укріплення 16—17 століть^[en] — 6 фортець в Італії, Хорватії та Чорногорії^[21]
Кронборг — замок у Данії^[22]
Порт і укріплення Картахени — оборонні споруди Картахени, Колумбія^[23]
Суоменлінна — фортеця на островах поблизу Гельсінкі, Фінляндія^[24]
Укріплення Валетти^[en] — міські укріплення Валетти, Мальта^[25]
Укріплення Вобана — 12 прикордонних фортець по всій Франції^[26]
Форт Галле — укріплення в місті Галле, Шрі-Ланка^[27]
Інші локації, див. пошук на сайті ЮНЕСКО.