Шахрисабз

Шахриса́бз (узб. Shahrisabz узб. кир. та тадж. Шаҳрисабз, вимовляється [ʃæhɾɪˈsæbz]; перс. شهر سبز, трансліт. Šahr-e-sabz; досл. «Зелене місто») — місто в Кашкадар'їнській області Узбекистану. Населення — 53 000 жителів (1991). Розміщене на північному сході області, за 80 км на південь від Самарканда.

Місто|зображення_підпис=
Шахрисабз узб. Shahrisabz
Панорама центра міста
Координати 39°03′ пн. ш. 66°50′ сх. д.H G O
Країна	УзбекистанУзбекистан
Область	Кашкадар'їнська область
Дата заснування	7-е століття до н. е.
Попередні назви	Кеш
Площа	240 га
Висота центру	622  м
Населення	53 000  (1991)
Часовий пояс	UTC+5
GeoNames	1216187
OSM	↑1670974 ·R (Кашкадар'їнська область)
Шахрисабз Шахрисабз (Узбекистан)
Шахрисабз у Вікісховищі

У селищі Ходжа-Ілгар на околиці Шахрисабза народився Тамерлан (Тимур), тому місто часто називають батьківщиною цього правителя.

Історія

Раніше відомий як Кеш або Киш ("приємний для серця") і попередньо ототожнюються з давньою Наутакою, Шахрисабз — одне з найдавніших міст Центральної Азії. Шахрисабз засновано понад 2700 років тому^[1]. Стародавні жителі міста — согдійці — були відомі своїми ремеслами, торгівлею та високою культурою. У давнину місто мало назву Кеш^[2].

Колишня столиця Согду — провінції імперії Ахеменідів.

У 329 році до нашої ери місто було захоплено військами Олександра Македонського. З цього часу Кеш опинився під впливом елліністичної культури. Тут набули деякого поширення давньогрецькі культи й вірування. Найвідомішими були культи Геракла, Діоніса й Афіни.

У I—III століттях місто було під впливом Кушанської імперії. У IV—V століттях нашої ери Кеш входив до складу держав хіонітів та кідарітів.

Правителі Кеша з III століття до нашої ери до VIII століття випустили велику кількість монет. Відомі імена правителів стародавнього і ранньосередньовічного Кеша — Ахурпат і Шишпір. Якось Кеш був навіть столицею Согдіани^[3].

У VI столітті він увійшов до складу держави ефталітів. У 567—658 роках согдійські володарі міста підпорядковувалися тюркам.

У VIII столітті завойований арабами, тривалий час був центром антиарабського й антиісламського спротиву. Одним з останніх правителів Шахрисабза був Бобо-Бек.

Тамерлан (Тимур) народився в селищі Ходжа-Ілгар на околиці Шахрисабза. У XIV — на початку XV століття був його резиденцією. За наказом Тимура в Шахрисабзі зведено палац Ак-сарай. У місті поховані деякі представники династії Тимуридів: батько Тимура Мухаммад Тарагай, два старших сина Тимура Джахангір та Умар шейх.

Сучасна назва походить від перс. شهر سبز — «зелене місто», відомо з XIV століття.

У XVI—XVIII століттях Шахрисабз входив до складу Бухарського ханства.

У середині XVIII століття узбецький рід Кенагасів заснував тут напівнезалежне володіння, яке зберігало свою відносну автономію до самого російського завоювання 1869 року.

З 1991 року в складі незалежного Узбекистану.

У 2017 році місто віднесене до міст обласного підпорядкування.

Наприкінці 2010-х до міста приєднані сусідні міські селища Карасув, Кунчикар-Дарваза, Навкат, Наматан, Чаштепа, Чукуркишлак.

Пам'ятки

Історичний центр міста входить до списку об'єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО з 2000 року.

Найвідоміші пам'ятники Шахрисабза:

• руїни палацу Тимура — Аксарай;
• меморіальний комплекс Дорут Тілават, який включає до свого складу:
  • мавзолей шейха Шамсад-Діна Куляла ал-Кеші (там також похований батько Тимура — Амір Турагай);
  • мавзолей Гумбазі-Сейїдан (Купол Сейїдів);
  • мечеть Кок-Гумбаз (Блакитний Купол);
• рештки династичної усипальниці тимуридів Дорус-Сіадат, у тому числі склеп Тимура; емір Тимур похований у мавзолеї Гур-Емір у Самарканді.

13 липня 2016 року Комітет всесвітньої спадщини при ООН вніс історичний центр Шахрисабза до списку об'єктів, що перебувають під загрозою зникнення. Причиною цього стало те, що руйнування будівель у середньовічних районах міста для будівництва готелів та інших сучасних будівель спричинило «незворотні зміни в зовнішньому вигляді історичного Шахрисабза»^[4].

Економіка

Економіка міста концентрується в галузі переробки сільськогосподарської сировини: очищення бавовни, консервування тощо. Розвинені народні й кустарні промисли.