Яковенко Павло Олександрович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Яковенко.

Яковенко Павло Олександрович (* 19 грудня 1964, Нікополь, Дніпропетровська область, Українська РСР, СРСР) — радянський та український футболіст, згодом футбольний тренер. Як футболіст тричі ставав чемпіоном СРСР, є дворазовим володарем Кубка СРСР, володарем Кубка володарів кубків УЄФА, був учасником чемпіонату світу 1986 року.

Павло Яковенко
Павло Яковенко
Особисті дані
Повне ім'я	Павло Олександрович Яковенко
Народження	19 грудня 1964(1964-12-19)[1] (60 років)
	Нікополь, Дніпропетровська область, Українська РСР, СРСР
Зріст	180 см
Вага	71 кг
Громадянство	СРСР  Україна
Позиція	півзахисник
Професіональні клуби*
Роки Клуб І (г) 1981–1982 «Металіст» 4 (0) 1982–1993 / «Динамо» (Київ) 161 (5) 1993–1994 «Сошо» 6 (1)
Національна збірна
Роки Збірна І (г) 1983 СРСР U-20  ? (?) 1986–1990 СРСР 19 (1)
Тренерська діяльність**
Роки Команда Посада 1994—1995 «Металург» (Нікополь) 1996—1997 «Уралан» 1999 «Уралан» 2000—2002 «Борисфен» 2000—2004 Україна (юн.) 2002—2004 Україна (мол.) 2004—2005 «Хімки» 2005—2007 «Кубань» 2007 «Ростов» 2008—2012 Україна (мол.) 2020—2021 «Оболонь»
Звання, нагороди
Нагороди
* Ігри та голи за професіональні клуби враховуються лише в національному чемпіонаті.
** Тільки на посаді головного тренера.

Після завершення кар'єри гравця тренував українські та російські футбольні клуби, а також юнацькі і молодіжну збірні команди України.

Клубна кар'єра

Починав займатися футболом у ДЮСШ «Колоса» з рідного Нікополя. Згодом перебрався до юнацької команди «Дніпро-75» з обласного центру, а ще за деякий час — до Харкова, де врешті-решт опинився у структурі «Металіста».

1981 року 16-річний гравець дебютував у Першій лізі чемпіонату СРСР, яку його «Металіст» того сезону виграв. Наступного сезону провів два матчі за харківську команду вже у вищій союзній лізі, після чого був запрошений до київського «Динамо».

Попри юний вік відразу почав отримувати ігрову практику у столичній команді, і у переможному для киян сезоні 1985 вже був одним з основних півзахисників у тактичних побудовах Валерія Лобановського. У сезоні 1986 року здобув у складі «динамівців» свій другий поспіль титул чемпіона СРСР, а також став тріумфатором тогорічного розіграшу Кубка володарів кубків УЄФА.

1987 року трофейні здобутки київського «Динамо» обмежилися перемогою у розіграші Кубка СРСР та здобуттям Кубка сезону, а Яковенко продовжував лишатися ключовою фігурою у побудові гри команди у центрі поля. Однак вже на початку 1988 року гравець отримав важке ушкодження декількох зв'язок колінного суглобу та відрив м'язу, все це в різних зонах. Після цієї травми вже остаточно не відновився, незважаючи на хірургічну допомогу професора Віталія Левенця та консультації українських та французьких спеціалістів^[2]. Надалі брав участь щонайбільше у 10 матчах за сезон, відновлюючись після чергового рецидиву травми.

1992 року, єдиним із «зіркового» складу «Динамо» зразка 1986 року, став учасником першого чемпіонату незалежної України, а вже по ходу наступного сезону також вирішив спробувати свої сили за кордоном. У грудні 1992 року приєднався до лав французького «Сошо», утім невдовзі учергове травмувався і встиг до завершення сезону провести лише три матчі. Наступний сезон 1993/94 почався не краще — травми дозволили гравцеві взяти участь також лише у трьох іграх, після чого у листопаді 1993 клуб ініціював передчасне розірвання контракту, а гравець був змушений у неповні 29 років вирішити завершити ігрову кар'єру.

Виступи за збірну

Залучався до лав молодіжної збірної СРСР, у її складі був учасником молодіжного ЧС-1983.

У травні 1986 року дебютував у складі збірної СРСР і, як більшість його партнерів по київському «Динамо», був включений до заявки команди на тогорічний чемпіонат світу. На мундіалі взяв участь у трьох матчах, зробив свій внесок у розгром угорців на груповому етапі, забивши один із шести голів радянської команди.

Після світової першості почав отримувати дедалі більше ігрового часу в матчах збірної і до першої важкої травми навесні 1988 року встиг провести у її складі 18 матчів. Утім травма і її рецидиви не дозволили гравцеві взяти участь у Євро-1988 і ЧС-1990.

Тренерська робота

Завершивши ігрову кар'єру і повернувшись до рідного Нікополя, наприкінці 1993 року очолив тренерський штаб місцевого «Металурга».

1996 року був запрошений до Росії, де працював з «Ураланом». Із 2000 року знову працював на батьківщині, тренуючи «Борисфен».

Паралельно почав співпрацю з Федерацією футболу України щодо підготовки юнацьких збірних країни. На юнацькому Євро-2002 (U-17) керував діями збірної 17-річних, яка не змогла подолати груповий етап, заробивши лише одну нічию у трьох іграх групового етапу.

За два роки, на юнацькому Євро-2004 (U-19), очолювана Яковенком команда 19-річних виступила вже значно успішніше, пробившись до півфіналів, на стадії яких лише в серії післяматчевих пенальті поступилася майбутнім переможцям турніру іспанцям. Паралельно на початку 2000-х у тандемі з Геннадієм Литовченком опікувався підготовкою молодіжної збірної України.

Після успішної роботи з юнацькою збірною України 2004 року прийняв пропозицію повернутися до клубної роботи в Росії, де тренував спочатку «Хімки», згодом «Кубань», а 2007 років провів одну гру на чолі «Ростова».

2008 року повернувся до роботи з молодіжної збірної України, підготовкою якої займався до 2012 року. Зміг вивести команду на другий в її історії чемпіонат Європи, проте у фінальній частині молодіжного Євро-2011 українці виступили невдало, здобувши лише одну нічию у трьох іграх групового етапу при різниці м'ячів 1:5 на користь суперників.

17 жовтня 2020 року очолив першолігову «Оболонь»^[3]. 5 травня 2021 року припинив співпрацю з київським клубом^[4].

Статистика виступів

Статистика виступів за збірну

Титули і досягнення

• Володар Кубка володарів кубків УЄФА (1):

«Динамо» (Київ): 1985/1986

• Чемпіон СРСР (3):

«Динамо» (Київ): 1985, 1986, 1990

• Володар Кубка СРСР (3):

«Динамо» (Київ): 1984/85, 1986/87, 1989/90

• Володар Кубка сезону (Суперкубка СРСР) (2):

«Динамо» (Київ): 1986, 1987