Конвенція^[1] стандартизує умови, що регулюють договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів, зокрема стосовно:

• документів, які застосовуються під час такого перевезення;
• відповідальності перевізника.

Конвенція визначає:

• Сферу її застосування;
• Осіб, що за них відповідає перевізник;
• Процедури укладання і виконання договору перевезення, зокрема вимоги до вантажної накладної;
• Межі відповідальності перевізника;
• Питання, що стосуються претензій і позовів;
• Положення, які стосуються перевезення, що здійснюється послідовно кількома перевізниками.

Україна стала членом конвенції з 16 лютого 2007 року^[2].

При приєднанні до Конвенції Україна зробила застереження, що вона не вважає себе зобов'язаною статтею 47 цієї Конвенції, тобто, якщо між Україною і однією чи кількома іншими державами-членами Конвенції виникне будь-який спір щодо тлумачення або застосування цієї Конвенції, що сторони не можуть його вирішити шляхом переговорів чи в інший спосіб, то такий спір не може бути на запит будь-якої із заінтересованих держави-членів Конвенції переданий для вирішення до Міжнародного Суду ООН^[3].