Топ питань
Часова шкала
Чат
Перспективи
Леонтович Володимир Миколайович
український письменник З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Remove ads
Володи́мир Микола́йович Леонто́вич (*5 серпня 1866 — †10 грудня 1933) — український громадський та політичний діяч, міністр земельних справ Української Держави (1918), письменник і меценат, за фахом правник, видавець. Псевдоніми і криптоніми: В. Левенко, В. Л., Давній, В. Л-ко.
Remove ads
Життєпис
Узагальнити
Перспектива
Походить із давнього козацького, а згодом — дворянського роду Леонтовичів з Полтавщини[2]. Прадід по батькові — був бунчуковим товаришем українського війська часів Гетьманщини[3].
Мати, Ольга Іванівна, — з аристократичного французького роду Альбрандів. Її дід, Луї Альбранд, емігрував до Російської імперії під час Французької революції[3]. Батько — Микола Павлович Леонтович — поміщик, штабсротмістр Охтирського гусарського полку[2].
У Ольги і Миколи Леонтовичів було шестеро дітей. Чотири сини — Іван, Костянтин, Володимир і Павло. Та дві доньки — Софія і Ганна (Софія померла в дитинстві).
Народився 5 серпня 1866 року на хуторі Оріхівщина, поблизу Лубен, на Полтавщині.
Закінчив гімназію, потім — юридичний факультет Московського університету (1884—1888). Відвідував також лекції ботаніки на природничому факультеті та лекції загального землеробства у Петровській сільськогосподарській академії. Написав кандидатську наукову працю «Історія землеволодіння в Україні від повстання гетьмана Б. Хмельницького до введення кріпацтва царицею Катериною ІІ» (1888).
З 1888 до 1918 проживав у Оріхівці, у власному маєтку на хуторі займався сільським господарством та культурною діяльністю, зокрема, опікувався будівництвом місцевої цукроварні, збудував двокласну школу, займався просвітницькою діяльністю серед місцевого населення.
Першою літературною спробою В. Леонтовича після закінчення університету був переклад твору В. Короленка «Ліс шумить». Брав участь у збиранні лексичного матеріалу до «Словника української мови» Б. Грінченка (передав 151 картку із записами «слов и выражений, добытых непосредственно от народа»). Працював і в царині літературної критики. Зокрема, відомі його твори «Грицько Григоренко», «Естетизм Коцюбинського» та ін.
Став одним із фундаторів національної періодики в Києві, саме він домігся дозволу на видання першої всеукраїнської щоденної газети «Громадська думка» (подану назву «Громадське слово» цензура не пропустила). Також фінансував та редагував журнал «Нова громада»; матеріально підтримував та входив до складу редакційної колегії «Літературно-наукового вісника»; був членом редколегії журналу «Киевская старина».
Разом із старшим братом Іваном брав участь у розкопках трьох курганів у Старобільському повіті на Харківщині.
Заснував «Товариство підмоги українській літературі, науці та штуці» (1911—1919) і був обраний його головою.
Із 1891 до революції 1917 брав активну участь у роботі місцевого самоврядування, так званого земства. Був почесним мировим суддею.
Обіймав посаду голови агрономічного Товариства Хорольського повіту.
З початком революції його було обрано до Центральної Ради від Товариства українських поступовців (ТУП). Цього ж року був обраний заступником голови (голова — М. Грушевський) Українського Наукового Товариства, що розробляло ідею створення української Академії наук.
У 1918 році, за Гетьманату П. Скоропадського, обіймав пост міністра сільського господарства. З його ім'ям пов'язаний проект земельного закону, згодом оцінений як один із найдемократичніших у світі. В його основу було покладено право приватної власності. Щоб обмежити земельні володіння, мав бути проведений примусовий викуп землі у великих власників, аби розподілити її між малоземельними селянами.
Згодом, за призначенням уряду Директорії, В. Леонтович короткий час працював уповноваженим Українського Червоного Хреста в Одесі, де встиг надрукувати оповідання «Несподіване», яке, на жаль, і досі не знайдено.
А потім, уже за більшовиків, він деякий час працював у Києві в раднаргоспі, але як представник буржуазії мав сплатити 100 тис. карбованців контрибуції, «яких я не мав, та й дістати не міг, а тим часом неплатним загрожували арештом і ЧК»[2]. Почалися переслідування і він повернувся до рідного села Оріхівці, а згодом емігрував.
В еміграції жив у Болгарії, Туреччині, Німеччині та Чехословаччині. Продовжував творити, зокрема, було написано автобіографічну повість «Спомин утікача» (1922), завершено повість «Хроніка родини Гречок» (1922; на той час автобіографічна повість мала назву «Дитячі і юнацькі роки Володі Ганкевича»), збірку оповідань «Ворохобня» (1930).
Помер 10 грудня 1933 року, похований на Ольшанському кладовищі у Празі.
Сім'я
Був одружений з Юлією Володимирівною Лесевич, донькою відомого українського філософа-позитивіста та громадського діяча В. Лесевича. Мав двох дітей — Ольгу, в майбутньому художницю, і Віктора, згодом відомого історика, професора Франкфуртського університету.
Remove ads
Вшанування пам'яті
- У 1993 році в столичному Будинку вчителя відбувся вечір, присвячений 60-річчю від дня смерті письменника. У 2001 р. проведено два вечори (в Будинку Спілки письменників України та Будинку вчених) з нагоди 135-річчя від дня народження В. Леонтовича.
- 2004 року за ініціативи І. Якименка, голови правління ВАТ «Оріхівка-цукор», відкрито меморіальну дошку на будинку старої цукроварні в с. Новооріхівці;
- 18 жовтня 2002 р. встановлено й урочисто відкрито меморіальну таблицю на будинку по вул. Грушевського, 16 з таким написом: «В цьому будинку в 1908—1919 рр. жив видатний культурно-громадський діяч, письменник і меценат Володимир Леонтович»[4].
- 26 листопада 2002 р. Лубенська райрада ухвалила рішення про надання школі в с. Оріхівці імені В. Леонтовича.
Remove ads
Твори
- «Солдатський розрух» (1891)
- «Пани і люди» (1893),
- «Per pedes apostolorum» (1896),
- «Старе й нове» (1900, 1913),
- «Оповідання» (1918),
- «Спомини утікача» (1922),
- «Хроніка родини Гречок» (1922),
- «Ворохобня й інші оповідання» (1930) та інших.
Див. також
Примітки
Джерела
Посилання
Wikiwand - on
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Remove ads