Волошина Ірина Володимирівна

Класику ніби знають усі, але ж для більшості Шевченко — це Кобзар. А нові імена, надто драматургів… так, треба, щоб вони частіше потрапляли в інформаційний простір. Люди можуть не ходити на камерний формат театральних читок, але зустрівши ім’я митця раз, другий, третій, вони далі його впізнаватимуть, вони можуть захотіти прочитати, бо ж це самовдосконалення. Жадан класно пише про Харків 1990-х, але треба ж його взяти до рук… Забужко, де відкриваються сенси, коли перебореш оті складні речення… Стільки цікавого, і все ще мало хто з цим знайомий^[1].

Коли «Арабески» починалися, я ще навчалася у школі і про такий театр навіть не чула — власне, тоді про нього мало хто чув. У 1993-му Харківський літмузей, де на той час працювала Світлана, відзначав 100-річчя Хвильового. Разом з Наталкою Цимбал, яка потім теж грала в «Червоному Елвісі», вони зробили тоді виставу «Шлях до загірної комуни». Далі видавець Осип Зінкевич і «Смолоскип» запросили їх зробити ще кілька імпрез. Ще згодом виникла назва «Арабески»^[1].

Моє ж знайомство з «Арабесками» розпочалося з «Енеїди», наприкінці 1990-х. Її показували після гастролей у Європі, в театральному інституті. Для мене це був вау-ефект. Маленька, худенька Наталка Цимбал, яка грала Енея, і три здоровенні хлопці поряд з нею!.. Потім, у 2017 році, на Книжковому Арсеналі показали відновлену «Енеїду». Там я теж була. Наталка Цимбал і Місько Барбара читали текст, а молоді актори, яких Світлана ввела, займалися інтелектуальною фізкультурою, як я люблю жартувати^[1].

Після закінчення театрального в [харківському] Інституті мистецтв я працювала в ТЮГ. А потім до Харкова приїхав Андрій Жолдак, я прийшла на кастинг — і він узяв мене на роботу в Театр ім. Т. Шевченка «Березіль». Грала я там майже 10 років, аж поки не вирішила переїхати до Києва. Фактично їхала в нікуди. За коханням, але професійно — в нікуди. І тоді я собі сказала: якщо це покликання, то воно нікуди не подінеться^[1].

Свого часу я отримала від роботи з багатьма режисерами, а особливо від останніх років роботи зі Світланою, розуміння того, що мистецтво — не ідеально прилизана художня форма, що за допомогою театру треба висловлювати свої найважливіші меседж^[1]і.

Харків 1990-х — це тотально російськомовне пострадянське місто, де ніхто не знав, хто такий Хвильовий. Уже у 2000-х, коли треба було розв'язати побутові проблеми в місцях, де не хотіли йти назустріч (у ЖЕКу, до прикладу, чи в магазині з непривітною продавчинею), я починала розмовляти українською, і з моїм поставленим акторським голосом це звучало так, що всі одразу починали ворушитися й метушитися, оскільки це була офіційна мова державних установ^[1].

«Червоного Елвіса» як цілість я зрозуміла аж після прем’єри, коли переглянула відеозапис. Бо на етапі постановки Світлана просто казала: тут стань, отут стрибай, це роби, отут пірнай.
Пластику нам ставила Лариса Венедиктова, а ще до того Олександр Задачин розробив елементи сучасного танцю. А певні рухи ми запозичили з фільму «Форрест Гамп»^[1].

Я була залучена в постановку «Арабесок» «Радіо Шансон, або Вісім історій про Юру Зойфера», там класні монологи, класні описи. Улітку 2023-го в Берліні в рамках роботи над художнім словом у студії ми з дітьми взяли саме ці тексти. На початку було страшно, що скажуть їхні батьки про ці тексти — про наркотики і проституток. Я вийшла на діалог з батьками і сказала, що в сучасному світі, надто ж у Берліні, неможливо закрити дітям очі й вуха. Тож на сцені нашого театру підлітки мають почуватися комфортно, і я хочу дати їм упевненість у тому, що в проявах своєї творчості на нашому майданчику вони вільні виявляти себе як завгодно: епатувати, бунтувати тощо, враховуючи їхній бунтарський підлітковий вік. Це відкрита територія для їхньої творчості^[1].

Я люблю «шкодний театр», я люблю провокувати. Коли діти, з якими я працюю зараз, запитують, коли ми поставимо Шекспіра, я відповідаю, що ми в Берліні, тому маємо бути особливими. Складно бути в Берліні дуже особливими з допомогою Шекспіра — так, як Андрій Жолдак ставив Шекспіра в Харкові, і це було неймовірно^[1].

Як актрисі за фахом, що багато займалася контактною імпровізацією і значну увагу приділяла роботі з тілом, мені не було легко. Там є моменти підтримки, тісна взаємна робота. Тридцятирічна, амбітна, я дуже дратувалася. Доки не зрозуміла, що Місько — просто співак, з яким треба зробити ансамбль.
Але Місько був цьому дуже відкритий. Він справді дуже старався бути на рівні з нами — зі мною і з Наталкою — у фізичній підготовці й у танцювальних моментах^[1].

Волошина Ірина Володимирівна

Цитати

Примітки

Wikiwand - on

Ірина Волошина
Стаття у Вікіпедії