Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Болдеринг (іноді боулдеринг; англ. bouldering— скелелазіння по валунах)— різновид скелелазіння на невисоких скельних утвореннях або штучних стендах без мотузки та страхувальної системи.
Ця стаття містить правописні, лексичні, граматичні, стилістичні або інші мовні помилки, які треба виправити. (грудень 2019) |
У болдерингу більшість скелелазів використовують: скельні туфлі для зручнішого положення ніг під час лазіння, магнезію для кращого зчеплення руки із зачіпками, крашпеди для безпечного приземлення. Іноді застосовується каніфоль для просушування вологого рельєфу.
Боулдерингові маршрути,на відміну від фрі-соло, зазвичай не вищі 6 метрів, можуть проходити навіть убік (траверсом). Маршрути в скелелазінню по валунах називають «проблемами».
Тренування й змагання з болдерингу проводяться і на природному, і на штучному рельєфі.
Боулдеринг почали практикувати в середині 19 ст. з початком активного розвитку альпінізму, але на той час він був лише способом підготовки до сходження у високих горах.
Перші задокументовані згадки про боулдеринг сягають 1874 року. Саме тоді паризькі альпіністи їздили до лісу Фонтенбло практикуватися на невисоких каменях перед експедиціями.
Паралельно боулдерингом займалися у Великій Британії в 1880-х роках і поширювався він зусиллями Оскара Екенштейна, Фрайзера Кемпбелла та інших. Проте боулдеринг ще довго не визнавався окремим різновидом спорту більшістю альпіністів та скелелазів.[1]
У Фонтенбло боулдеринг вперше стали сприймати як самодостатню активність. Вже у 1920-х тут почали створювати окремі маршрути, а також цілі їх серії для тренування, що складали так звані «круги».[2] Можливо саме тут П'єр Ален вперше застосував спеціальні туфлі для скелелазіння, прикріпивши до тенісних додаткові смуги з жорсткої ґуми. Скелелази тоді зазвичай ходили в гори й лазили в чоботах[3].
У 1960-х значний вклад у розвиток сучасного боулдерингу зробив Джон Гілл. Він першим на основі свого гімнастичного досвіду став застосовувати магнезію у скелелазінні. Гілл свідомо лазив саме по каміннях, а не по високих скелях, бо завдяки більшій безпеці він міг наблизитися до фізичних меж тіла. Таким чином він першим почав тренування для скелелазіння. До речі, про силу рук Джона Гілла: він легко робив передній вис на перекладині однією рукою та підтягувався лише одним пальцем.[2]
У 1980-х спостерігається бурхливий ріст складності боулдерингових маршрутів. Цьому сприяло відкриття перших скеледромів, які дозволили тренуватися цілий рік, незважаючи на погодні умови, а також поява перших крашпедів, завдяки чому стало безпечно лазити там, де раніше це було неможливо[4].
У кінці 1980-х на початку 1990-х скелелаз з Техасу Джон Шерман винайшов сучасну шкалу оцінювання складності боулдерингу. Вона бере початок з V1,а в 2020 р. закінчується V16.[2]
9А(V17) (непідтверджений)
8C+/9A
8B+
8А+
7B+(V8)
7A
Характеристики маршрутів на природних каменях або скелях залежать від скельної породи та кута нависання. Найчастіше лазять на граніті, пісковику чи вапняку.[16]
До найвідоміших боулдерингових районів відносять:
В Україні є боулдерингові райони на вапняку — Кремінець[18] та Іванівка (Южноукраїнськ)[19], на пісковику в Карпатах — Ямельниця[20], Острів Пасхи[21], Гондурас[22], Церківна[23], Скелі Довбуша[24].
Боулдери лазять також на штучних скеледромах. Тренувальні площини роблять із фанери, скло-пластику, полікарбонату або бетону[25]. На них кріпляться зачіпки та рельєфи, з яких складається маршрут. Зачіпки зазвичай роблять з поліуретану, композитних матеріалів, а деколи з деревини чи каміння[26]. Процес створення траси називається роутсеттінгом. Стиль лазіння боулдерингу в залі з часом змінюється. Якщо у кінці 1990-х на початку 2000-х перевага надавалася лазінню по сильному нависанню і поганих зачіпках, то у 2010-х боулдери стали більш динамічними, координаційними і схожими на паркур.
На скеледромі часто на одній стіні накручено декілька боулдерів. Їхня складність відрізняється кольорами зачіпок та маркерів біля них. Градація кольорів така: білий (найпростіший), жовтий, зелений, червоний, синій та чорний (найскладніший). Є правило: двома маркерами позначають стартові зачіпки (обов'язково брати та зафіксувати) та фінішну ( треба зафіксувати двома руками).
Дві найпопулярніші системи оцінювання складності боулдерингу - це V-шкала та система Фонтенбло.
V-шкала оцінювання боулдерингів з'явилася у кінці 1980-х років у Хуеко Танкс (США) завдяки Джону Шерману. До цього застосовувалася закрита В-шкала Джона Гілла, в якій В1 означало складний боулдеринг, В2 — надзвичайно складний, а В3 — практично неможливий. Таке оцінювання було неточним і не відповідало росту складності боулдерів, що їх підкорювали скелелази. У гайді до Хуеко Танкс Джон Шерідан хотів залишити боулдери без категорій, але видавець вважав, що в гайдбуку вони потрібні, щоб він продавався. Тому Шерідан вперше офіційно запропонував використовувати відкриту шкалу зі складністю від V0 і до V9[27]. Станом на 2020 рік шкала закінчується V17[28]. Літера V була взята від прізвиська Джона Шерідана — vermin, тобто шкідник[29].
Шкала Фонтенбло також відкрита. Кожна цифрова категорія тут має три літери — a, b, c. Кожна літера може мати ще плюс.
Незважаючи на шкалу об'єктивного оцінювання складності проходження боулдерингових маршрутів, суб'єктивна складність може бути різною. Вона залежить від особистих характеристик та навичок скелелазів: росту, сили, здатності стрибати, гнучкості та ін[30].
Хайбол (англ. Highball bouldering) — це боулдеринг на скелях висотою від 5-6 до 10-12 метрів. Далі вже починається фрі-соло, хоча межа досить умовна. Враховуючи значну висоту і небезпеку, таке лазіння потребує не тільки фізичних і технічних навичок, а ще й ментальних.
Родоначальником хайболу вважають Джона Гілла, який у 1961 році проліз без попереднього випробовування з мотузкою 11-метровий боулдер на гранітній спиці «The Thimble» категорії складності 7а, який повторили більше ніж десятиліття потому[31][32].
До найбільш вражаючих проходжень належать:
Спочатку змагання з боулдерингу були неформальними. Проте із розвитком скеледромів та офіційних змагань з інших видів скелелазіння — складності та швидкості— змагання з боулдерингу отримали офіційний статус. Після успіху перших тестових змагань під час Top Rock Challenge в 1998 році IFSC започаткувала Кубок Світу з боулдерингу в 1999 році[38]. Переможцями першого Кубку Світу стали Стефані Боде з Франції та Крістіан Кор з Італії. Український скелелаз Серік Казбеков виборов срібло. Серед досягнень українських скелелазів на міжнародних стартах:
У 2016 році скелелазіння було включено до олімпійських видів спорту і вперше представлено на Олімпіаді в Токіо в 2020 році. Скелелази будуть змагатися у трьох дисциплінах: швидкість, боулдеринг і складність. Отримають по одному комплекту медалей для жінок та чоловіків[40]. Місця в кожній дисципліні будуть помножуватися, а виграє атлет з найменшим рахунком[41].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.