Дзен
З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Дзен (від яп. 禅; санскр. ध्यान, дг'я́на — «споглядання», кит. 禪 чань, кор. 선 сŏн) — одна з найважливіших шкіл китайського[en] і всього східноазійського буддизму,[1][2][3] що сформувалася в Китаї в V—VI століттях[4] під великим впливом даосизму[5] і є домінуючою чернечою формою буддизму Махаяни в Китаї, В'єтнамі й Кореї.[2] У широкому сенсі дзен — це школа містичного споглядання[6] або вчення про просвітлення, що з'явилося на основі буддійського містицизму.[7] У вужчому розумінні дзен іноді розглядається як одна з впливових шкіл буддизму махаяни в Японії,[8] що має свою національну специфіку[7] і яка прийшла з Китаю наприкінці XII століття.[8] Крім того, під дзен розуміють практику дзенських шкіл, також позначувану поняттям «дг'яна» й яка є найважливішою частиною буддійської практики.[9]
Учення дзен прийшло з Індії у Китай, куди його приніс Бодгідгарма, і одержало подальше поширення на Далекому Сході (Китай, В'єтнам, Корея, Японія). Традиції китайського чань, японського дзен, в'єтнамського тхієн[en] і корейського сон[en] розвивалися багато у чому самостійно й зараз, зберігаючи єдину сутність, набули свої характерні риси у вченні та стилі практики.[10] Японський дзен представлений декількома школами: Ріндзай, Обаку[en], Фуке й Сото. Японському дзен належить близько 20 % буддійських храмів у Японії.[2]