Тредіаковський Василь Кирилович
З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
|Ukrcenter= |Примітки=
Тредіаковський Василь Кирилович | ||||
---|---|---|---|---|
Василий Кириллович Тредиаковский | ||||
Василь Тредіаковський | ||||
Народився |
22 лютого (5 березня) 1703(1703-03-05) Астрахань | |||
Помер |
6 (17) серпня 1769(1769-08-17) (66 років) Петербург | |||
Поховання | Смоленське православне кладовище | |||
Громадянство | Російська імперія | |||
Національність | росіянин | |||
Діяльність | поет | |||
Alma mater | Слов'яно-греко-латинська академія (1726)[1] і Паризький університет (1730)[1] | |||
Мова творів | російська | |||
Роки активності | з 1721 | |||
Напрямок | класицизм | |||
Членство | Російська академія наук і Петербурзька академія наук | |||
Діти | Q4462332? | |||
| ||||
Тредіаковський Василь Кирилович у Вікісховищі |
Тредіако́вський Васи́ль Кири́лович (Тредьяковський) (22 лютого (5 березня) 1703(17030305) — 6 (17) серпня 1769) — російський поет, перекладач і філолог XVIII століття, один із засновників силлабо-тонічного віршування в Росії. Уперше ввів гекзаметр в арсенал російських віршових розмірів. Уперше в російській мові та літературі теоретично розділив поезію та прозу та ввів ці поняття в російську культуру та громадську свідомість. Його інтереси в царині метрики вірша також поєднувались із композиторською діяльністю, здебільшого, це була кантова музика. За чином — надвірний радник (1765).
Родом із сім'ї астраханського священика, освіту здобув у католицькій латинській школі при місії ордена капуцинів. У 1723—1725 роках навчався в Москві, в Слов'яно-греко-латинській академії, звернувши на себе увагу дипломатичних кіл суспільства. Завдяки протекції І. Г. Головкіна та О. Б. Куракіна одержав змогу виїхати до Нідерландів, а відтак до Франції, де прожив два роки, здобув філософську освіту в Сорбонні. Після повернення до Росії 1730 року здобув популярності як поет і перекладач, претендував на статус придворного поета та панегіриста Анни Іванівни. З 1733 року — секретар Імператорської академії наук. У 1734—1735 роках здійснив реформу російського віршування, однак зайнята ним інтелектуальна позиція та близькість до прокатолицько налаштованої частини російського дворянства призвела до краху його кар'єри. 1745 року Тредіаковський одержав звання професора Академії наук — одночасно з Ломоносовим, але 1759 року був звідти звільнений. У 1740—1750 роки він розпочав полеміку з М. В. Ломоносовим і О. П. Сумароковим, яка також не сприяла росту його репутації. 1752 року опублікував двотомне видання «Віршів і перекладів як віршами, так і прозою» (рос. «Сочинения и переводы как стихами, так и прозою»), яке надовго визначило місце Тредіаковського в історії російської культури. Усі ті роки він займався переважно перекладами французької художньої й історичної літератури, зокрема й об'ємних «Древньої історії» (10 томів) і «Римської історії» (15 томів) Шарля Роллена[fr]. Найважливішим власним досягненням Тредіаковський вважав епічну поему «Телемахіда[ru]» (1766) — переклад гекзаметром прозаїчного оригіналу Франсуа Фенелона, яку не зрозуміли та визнали сучасники автора, але вже в першій третині XIX століття вона стала затребуваною серед перекладачів-гекзаметристів (М. І. Гнідича та В. А. Жуковського); спадок Тредіаковського високо оцінював О. С. Пушкін. Переклади «Древньої» та «Римської історії» Роллена, виконані Тредіаковським, ще 1855 року оцінювались М. Г. Чернишевським як «найкращі зі свого предмету» та «нічим незамінні для російського читача».
Опісля смерті Тредіаковський надовго одержав репутацію поганого поета, поступова реабілітація його спадщини відбувалась протягом усього XIX та XX століть. Його переклади та оригінальні твори перевидавались у 1773—1778, 1849, 1935, 1963 та 2007—2009 роках. До початку XXI століття спадщина Тредіаковського, а зокрема й «Телемахіда», одержала високий літературний статус. За словами Н. Ю. Алексєєвої, значення його для російської культури полягає не в участі в формуванні майбутньої літератури та самосвідомості, а у відкритті для Росії класичної старовини, оскільки він зумів сприйняти не лише верхній шар сучасного йому європейського класицизму, але й — через гуманізм епохи Відродження — традицію Античності в її глибині.