Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Володи́мир (Зеєв) Євге́нович Жаботи́нський (івр. וולאדימיר (זאב וואלף) יעווגעניעוויטש זאבאטינסקי; 2 (14) жовтня 1880[3], Одеса, — 4 серпня 1940, Нью-Йорк) — єврейський письменник і публіцист, один із лідерів сіоністського руху; співзасновник держави Ізраїль та її збройних сил (Гаґана).
Володи́мир (Зеєв) Жаботи́нський | |
---|---|
Ім'я при народженні | Володи́мир Жаботи́нський |
Псевдо | Altalena[1] |
Народився | 2 (14) жовтня 1880 Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія |
Помер | 4 серпня 1940 (59 років) Нью-Йорк, США ·серцево-судинні захворювання |
Поховання | Гора Герцля і цвинат Нью-Монтефйореd |
Країна | Російська імперія Підмандатна Палестина |
Місце проживання | Одеса Рим Санкт-Петербург Стамбул |
Діяльність | поет, оратор, активіст, краєзнавець, сценарист, журналіст, письменник, офіцер, перекладач, публіцист |
Відомий завдяки | письменник і публіцист, один з лідерів сіоністського руху; співзасновник держави Ізраїль та його збройних сил |
Alma mater | Римський університет ла Сапієнца |
Знання мов | французька[2], російська[2], їдиш[2], іврит[2] і італійська |
Учасник | Перша світова війна |
Членство | Єврейський національний комітетd |
Напрямок | Ревізіоністський сіонізм |
Magnum opus | Єврейський легіон британської армії, Бейтар, Ірґун цваї леумі і Betar Naval Academyd |
Партія | Union of Revisionist Zionistsd |
Конфесія | юдаїзм |
Родичі | батько Євген (Йона Бен Цві) Жаботинський, мати Евва, брат Мирон, сестра Тереза. |
У шлюбі з | Анна Жаботинська (Гальперіна) |
Діти | Ері Жаботинський |
Нагороди | |
IMDb | ID 0413022 |
|
Жаботинський здобув вищу освіту та завдяки літературному даруванню і лінгвістичним здібностям уже у віці 18 років став іноземним кореспондентом газет «Одеський листок» і «Одеські новини» — спочатку в Берні, а потім в Римі.
Після перебування за кордоном став членом редакції і провідним фейлетоністом газети «Одеські новини». Написані ним в цей період драми ставив Одеський міський театр, а поема «Бідна Шарлотта»[4] (про вбивцю французького революціонера Марата Шарлотту Корде) отримала високу оцінку критиків.
Єврейські погроми в Росії 1903—1905 років привели Жаботинського до руху сіоністів: він вступає в єврейську самооборону, збирає гроші для купівлі зброї. Вивчивши іврит, Жаботинський 1904 року переклав російською мовою «Оповідь про погром»[5] Х. Н. Бяліка.
У 1903 році Жаботинський переїхав до Петербурга, де став членом редакції журналу «Єврейське життя», а пізніше — журналу «Світанок». Жаботинський брав активну участь у створенні Союзу для досягнення повноправності єврейського народу в Росії (1905) і розробці Гельсингфорсської програми (1906).
На початку Першої світової війни Жаботинський виїхав до Західної Європи як кореспондент московської газети «Русскія Вѣдомости»[ru]. Після вступу Туреччини до війни на стороні Німеччини (жовтень 1914 р.) він почав кампанію за створення єврейської національної військової частини у складі сил союзників. У 1917 р. уряд Англії дав згоду на такі бойові частині в рамках британських збройних сил. Жаботинський вступає рядовим в Єврейський легіон, проходить курс сержантів, а пізніше одержує офіцерське звання. Проте війна закінчилася до того, як єврейські батальйони, за винятком першого, у якому він служив, взяли участь в боях.
Після світової війни Жаботинський оселився в Палестині. Після розпуску легіону він організував з його колишніх бійців перші загони самооборони, які під час арабських безладів 1920 р. намагалися прорватися в Старе місто Єрусалиму для захисту єврейського населення. За цю акцію військовий суд засудив Жаботинського до 15 років каторжних робіт, проте бурхливі протести в Палестині, Англії і Америці змусили англійські власті спочатку пом'якшити, а потім і зовсім відмінити вирок. На 12-му Сіоністському конгресі (вересень 1921 р., Карлсбад) В. Жаботинський знов вибраний у виконавчий комітет Всесвітньої сіоністської організації, в 1923–1924 рр. об'їхав з лекціями багато країн Європи. Але дуже швидко у нього виникають ідейні розбіжності з більшістю, включаючи лідера організації Вейцмана. Вони стосувалися наступних пунктів: прихильники Вейцмана вважали, що декларація Бальфура дала всі необхідні політичні гарантії, і справа сіоністів полягає відтепер в сільськогосподарській колонізації Палестини та створенні базису для «національного вогнища» — Жаботинський вимагав посилення в діяльності сіоністів політичного елементу та гарантій єврейської державності «на обох берегах Йордану». Прихильники Вейцмана в своїй зовнішньополітичній діяльності розраховували виключно на дипломатичні методи — Жаботинський наполягав на силовому тиску як на мандатні влади, так і на палестинських арабів. Жаботинський також різко виступав проти панівних у сіоністському русі соціалістичних ідей, вказуючи, що класова боротьба підриває необхідну євреям національну єдність; він висунув гасло «лише один прапор» та порівнював поєднання соціалізму та сіонізму з поклонінням двом богам одразу. Жаботинський проголосив необхідність ревізії традиційного сіонізму, звідки походить назва очолюваного ним течії: ревізіонізм.
У відношенні арабського питання Жаботинський та ревізіоністи, на противагу Вейцману, що схилявся до дипломатичних методів, і особливо на противагу арабофільській течії в сіонізмі, виступали за необхідність розвитку єврейських воєнізованих структур та жорсткого силового тиску на арабів, щоб змусити їх примиритися зі створенням єврейської держави в Палестині. Мирним же шляхом, згідно з поглядами Жаботинського, араби з природного патріотизму не готові допустити здійснення сіоністської ідеї в жодній формі. На думку Жаботинського, боротьба з арабами не суперечить вимогам моралі, оскільки араби мають безліч країн та держав, євреї ж народ без країни та національної держави — отже, створення єврейської держави в Палестині справедливе незалежно від того, вигідно чи невигідно здійснення цієї справедливості арабам. При цьому Жаботинський виступав за надання арабам повної рівноправності, але як національній меншині в єврейській державі та після того, як вони погодяться з фактом існування цієї держави. Цю програму Жаботинський виклав у своїх, що стали знаменитими, статтях «Щодо залізної стіни» та «Етика залізної стіни» (1924). Через радикальний націоналізм, антисоціалізм та ставку на силу опоненти звинувачували Жаботинського у фашизмі (цікаво, що «єврейським фашистом» називав Жаботинського, у вигляді компліменту, і сам Беніто Муссоліні[6] та навіть розраховував на його допомогу в поширенні ідей фашизму[7]). Ліві сіоністи дали Жаботинському прізвисько «дуче» та «Володимир Гітлер» (вираз Бен-Гуріона[8]). Профашистські тенденції дійсно іноді виявлялися в ревізіоністському русі, але сам Жаботинський був їх принциповим противником. Він писав шанувальникам фашизму: «Такий підхід виходить за всякі рамки допустимої романтики. Я вважаю вашу святу одержимість помилкою, бо вона руйнує те, що дорого мені… ревізіоністський рух заснований на демократичних цінностях XIX століття, і він може вважати своїми лише тих, хто керується цими цінностями та моральним законом»[9].
1923 року Жаботинський вийшов із правління Всесвітньої сіоністської організації на знак протесту проти прийняття нею «Білої книги» В. Черчілля, що констатувала неможливість перетворення Палестини в мононаціональну єврейську країну. Того ж року виникає гурток його прихильників, що згуртувались навколо редакції очолюваного Жаботинським тижневика «Світанок»; 1925 року коло його прихильників організаційно оформилось в Союз сіоністів-ревізіоністів зі штаб-квартирою в Парижі. На 15-му конгресі Всесвітньої сіоністської організації фракція ревізіоністів запропонувала оголосити створення єврейської держави офіційною метою руху, але не отримала підтримки. 1928 року в Лондоні за активної участі Жаботинського була створена «Ліга боротьби за сьомий домініон» (з євреїв та англійців, що співчували сіонізму), яка висувала програмою перетворення Палестини в британський домініон. 1931 року ревізіоністи, яким була влаштована обструкція на 17-му сіоністському конгресі, покинули конгрес та оголосили, що залишають за собою право не виконувати рішення керівництва сіоністської федерації; 1933 року Жаботинський, апелюючи до партійних мас, всупереч волі керівництва ревізіоністів, домагається виходу Союзу сіоністів-ревізіоністів зі Всесвітньої сіоністської організації. Спроба примирення між Жаботинським та Бен-Гуріоном (як представником лівих сіоністів), розпочата за посередництва Петра Рутенберга (колишнього російського есера, співучасника вбивства Георгія Гапона, з 1920-х років — промисловця та керівника «Хагани» у Палестині), не зустріла підтримки серед лівих сіоністів та провалилася. Остаточно розкол у сіоністському русі оформився 1935 року з утворенням «Нової сіоністської організації» під головуванням Жаботинського, з такою програмою:
Наголошувалося, що «ці цілі стоять вище інтересів особистостей, груп або класів» |
З ревізіоністського руху, створеного Жаботинським, вийшли сучасні ізраїльські «праві», які представлені блоком «Лікуд» і з 1970-х років відіграють значну роль у політичному житті Ізраїлю.
З приходом до влади в Німеччині Гітлера (1933) Жаботинський закликав до організації всесвітнього бойкоту німецьких товарів і виступив проти угоди Єврейського агентства з німецьким урядом про передачу до Палестини майна німецьких євреїв, які відправлялися туди.
На Віденському конгресі у вересні 1935 р. виникла Нова сіоністська організація, президентом якої став Жаботинський. Виконавчий комітет цієї організації перебував у Лондоні, і Жаботинський 1936 року поселився там. Він публікував різними мовами роботи з проблем єврейства і сіоністського руху, статті і фейлетони на загальні теми, перекладав на іврит твори класиків європейської і американської літератури. Тоді ж написав (російською) два романи: «Самсон Назорей» (1926) і «П'ятеро» (1936).
З 1923 року — редактор відновленого тижневика «Світанок», що виходив у Берліні, потім в Парижі. Крім публіцистичних текстів, публікує романи (під колишнім псевдонімом Altalena). Історичний роман «Самсон Назорей» [Архівовано 19 березня 2013 у Wayback Machine.] (Окреме видання: Берлін, 1927) дія якого відноситься до біблійних часів, описує ідеальний з точки зору Жаботинського тип життєво активного, сміливого та войовничого єврея.
Автобіографічний роман «П'ятеро» (1936) російською мовою зображує трагічну долю асимільованої єврейської родини в Одесі епохи 1905 року — один з найкращих прозових творів 1930-х років, однак майже не привернув увагу критики, але перевиданий в Росії та Білорусі в 2000-х роках. У 2011 книгу видано в Україні видавництвом Фоліо.[11]
Видано мемуари «Повість моїх днів» [Архівовано 24 грудня 2012 у Wayback Machine.] (на івриті, рос. переклад 1985).
Після початку Другої світової війни Жаботинський у лютому 1940 року виїхав у США, де розпочав переговори про створення єврейської армії для спільної з західними країнами боротьби проти нацизму.
4 серпня 1940 року Жаботинський помер від серцевого нападу в таборі Бетара біля Нью-Йорка. У написаному ним у листопаді 1935 року заповіті Жаботинський просив поховати його там, де його застигне смерть, і перевезти його прах в Ерец-Ісраель тільки згідно з ухвалою уряду єврейської держави, в швидкому створенні якої він був упевнений. Проте лише 1964 року за ухвалою уряду, очолюваного Л. Ешколом, останки Жаботинського і його дружини Іоанни (1884—1949) перевезли до Ізраїлю та поховали на горі Герцля в Єрусалимі.
Був я нещодавно на Дніпрі і в дорозі, подорожуючи у вагоні третього класу, прислухався до розмов тамтешнього простолюду. Мене вразила їхня говірка — явне зіпсуття, явна хвороба української мови. Хохли просто сипали великоруськими словами, великоруськими зворотами, а основна мова та її склад були українські; виходило дещо досить потворне, ні Богові свічка, ні чортові шпичка. Слухаючи цю недоладну суміш двох мов, я замислився про вмирання малоросійської мови. Адже це безперечно, що вона вмирає. Чи зникне остаточно, чи ще прокинеться й буйно розквітне — інше питання: адже не можна забувати, що українські мовляни живуть не лише в Росії,— а галицькі русини плекають свою мову, створюють нею літературу і не дозволять їй згаснути навіть і тоді, коли останній Остапенко в Росії перехреститься на Євстафієва. Але це — справа майбутнього, а тепер наявний такий факт: занепадає малоросійський говір. Занепадає говір, що ним розмовляли впродовж сторіч мільйони живих людей, і розмовляли не з примусу, а тому, що з ними цей говір народився і з ними зріс, тобто віддзеркалив у собі всі звиви й ухили психіки цього народу… Коли у вагоні третього класу вслуховувався в цей сором української мови, мені — хоч я сам не малорос і не слов'янин — кортіло гукнути на цілий слов'янський світ: «Чому ви дозволяєте? Адже тут перед вашими очима остається збиток і згуба слов'янського добра!» | ||
— В. Жаботинський, у статті, надрукованій у 1904 році[12] |
Я з ними виріс, разом з ними провадив боротьбу проти антисемітів та русифікаторів — єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів | ||
— В. Жаботинський, див.: Бі Бі Сі: Симон Петлюра: погромник чи гуманіст? |
У Тель-Авіві є Інститут Жаботинського, що займається увічненням його пам'яті та спадщини. У тій же будівлі по вулиці короля Георга (Будинок Жаботинського) знаходиться штаб-квартира партії «Лікуд».
Іменем Жаботинського названі вулиці в багатьох містах Ізраїлю, в тому числі дорога № 481 з Петах-Тікви в Тель-Авів.
Іменем Жаботинського названа вулиця у Києві.
Прах Зеєва Жаботинського перепохований в Єрусалимі на горі Герцля 1964 року за рішенням уряду Держави Ізраїль — як це вимагав сам Жаботинський у своєму заповіті від 1935 року[13].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.