Loading AI tools
український літературознавець і політик З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Мико́ла Григо́рович Жули́нський (нар. 25 серпня 1940, с. Новосілки (тепер с. Набережне)[1] Демидівський район, Рівненська область) — український літературознавець і політик. Директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України.
Жулинський Микола Григорович | |
---|---|
Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка | |
13 листопада 2008 — 5 липня 2010 | |
Президент | Віктор Ющенко, Віктор Янукович |
Попередник | Роман Лубківський |
Наступник | Борис Олійник |
Радник Президента України | |
8 грудня 2006 — 7 листопада 2008 | |
Президент | Віктор Ющенко |
Віце-прем'єр-міністр України | |
30 грудня 1999 — 29 травня 2001 | |
Президент | Леонід Кучма |
Народився | 25 серпня 1940 (84 роки) с. Набережне, Демидівський район, Ровенська область, Українська РСР, СРСР |
Відомий як | політик |
Країна | СРСР і Україна |
Alma mater | ННІ журналістики КНУ ім. Т. Шевченка і НАН України |
Політична партія | Політична партія «Наша Україна» |
Батько | Григорій Лук'янович Жулинський |
Мати | Серафима Григорівна Жулинська |
У шлюбі з | Жулинська Галина Степанівна |
Діти | донька Олеся |
Нагороди | |
Народний депутат України | |||
---|---|---|---|
2-го скликання | |||
позапартійний | 12 травня 1994 | — | 12 травня 1998 |
4-го скликання | |||
ЛПУ | 14 травня 2002 | — | 25 травня 2006 |
Президент Міжнародного громадського об'єднання «Волинське братство», голова Наглядової ради Волинського національного університету імені Лесі Українки[2].
Доктор філологічних наук (1981). Директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік НАН України.
Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка у 2008–2010 рр.
Почесний академік Національної академії мистецтв України (2017).
Народився у багатодітній селянській родині (7 дітей). Про своє дитинство згадував:
«Я весь час виживав і ніколи не жив нормально. Післявоєнне дитинство — це постійний, невтолимий голод… Я не люблю праці на землі… Як згадаю, що треба перекопати величезний город (50 соток)… Потім з жахом дивишся на бур'яни — треба сапати. Корову чимось годувати. З 8-го по 10-й клас я майже не вчився, бо зранку йшов шукати дрова, щоб протопити в хаті, бо інакше мати не дасть їсти, а ввечері принести соломи для корови з колгоспу. Вкрасти»[4].
1960–1962 — вчитель 8-річної школи, с. Озерськ (Дубровицький район, Ровенська область).
«Там не було ні світла, ні радіо, ні газет, ні пристойного клубу. Тільки величезне озеро і на все село три прізвища — Сірко, Пляшко і Петрович. Два роки чесно відпрацював, але хотів якось вирватися, вчитися далі… Хотів бути письменником, журналістом, для цього треба було в обов'язковому порядку вступити в партію».[4].
1962 року закінчив Дубнівське педагогічне училище.
«Поступив в Дубнівське педучилище, бо мій старший брат вирішив мене якось прилаштувати. Я там вчився тому, що училищу треба було набрати духовий оркестр і на жовтневі свята пройти центральною вулицею»[4].
Згодом переїхав до Луцька.
«Приїхав в Луцьк і треба було пристосуватися до міського життя. Навчився танцювати чарльстон, носив вузенькі штани, що поки стягнеш — упрієш. Розмовляв з дівчатами російською мовою, видавав себе за міського…»[4].
1962–1963 — робітник промкомбінату, Волинський облжитлопостачторг.
1963–1965 — підсобний робітник, слюсар Луцького електроапаратного заводу.
1965–1968 — трубозгинальник Ленінградського суднобудівного заводу.
«Поїхав в Ленінград, бо хотів там учитися. Цілий місяць ходив і не міг влаштуватись на роботу, бо не мав прописки. Ледве зумів влаштуватися на суднобудівний завод і три роки там пропрацював… Ленінград дуже багато мені дав, бо я там займався самоосвітою. Важко працював, але вечорами обов'язково ходив у філармонію, до театру. Чи не щонеділі — в Маріїнку, слухав оперу. Сиджу — нічого особливого не відчуваю, думаю: аби не задрімати… А все-таки вперто все одно ходжу на виставки, філармонічні концерти… По декілька разів обійшов усі ленінградські музеї. Біля кожної картини стояв, багато читав, об'їздив передмістя — Павловськ, Петергоф, Пушкіно… Із мужицькою послідовністю вивчав світову культуру, принаймні наблизився до її розуміння. Хоча, безперечно, я залишився багато в чому неофітом, як багато хто з мого покоління».[4].
1968 року закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка (факультет журналістики).
З 1968 — в Інституті літератури ім. Т.Шевченка НАН України: аспірант (1968–1971), молодший науковий працівник, вчений секретар, з 1978 — заступник директора з наукової роботи, з 1991 — директор інституту.
Лютий — листопад 1992 — державний радник України з питань гуманітарної політики, голова колегії Державної думи України.
Жовтень 1992 — серпень 1994 — віце-прем'єр-міністр України з питань гуманітарної політики.
Народний депутат України 2-го скликання (1994–1998). Голова підкомітету з питань творчої діяльності, мистецтва, мовної та культурно-просвітницької політики Комітету з питань культури і духовності. Член групи «Конституційний центр».
30 грудня 1999 р. — 29 травня 2001 р. — віце-прем'єр-міністр України.
Народний депутат України 4-го скликання (2002–2006) від блоку В. Ющенка «Наша Україна». Голова підкомітету з питань охорони історико-культурної спадщини Комітету з питань культури і духовності.
В 2006 році виходить з фракції «Наша Україна» і переходить до фракції «ПППУ».
Грудень 2006 — листопад 2008 — позаштатний радник Президента України[5][6].
Листопад 2008 — липень 2010 — голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.[7] Звільнений після низки скандалів [Архівовано 24 вересня 2015 у Wayback Machine.].
Кандидатська дисертація: «До питання про історичний оптимізм радянської літератури» (Інститут літератури ім. Т. Шевченка АН України, 1972) Докторська дисертація: «Художня концепція людини і проблема характеру у сучасній радянській літературі» (Київський університет ім. Т.Шевченка, 1981). Член Спілки письменників України (з 1977 р.), член президії Ради, з 1998 р. — секретар НСПУ. Заступник голови правління Товариства дружби з українцями за кордоном «Україна», член Української всесвітньої координаційної ради. 1989 — один із ініціаторів створення Міжнародної асоціації україністів. Член редколегії журналів «Київ», «Київська старовина», «Слово і час». Очолював редколегію Зводу пам'яток історії та культури України.
Володіє польською, німецькою мовами.
На початку 2000-х років вийшла його книжка «Слово і доля», у ній здійснено систематизований, ґрунтовний аналіз творчості українських письменників від Григорія Сковороди до Василя Стуса.
Батько — Григорій Лук'янович (1908–2008).
Мати — Серафима Григорівна (1898–1958).
Дружина — Галина Степанівна (1947 р. н.), голова правління кредитної спілки «Турбота» до 2014 року. Звільнена рішенням Зборів кредитної спілки через звинувачення у розкраданні понад 25 мільйонів гривень [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]. Свою провину визнала [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]. 16 вересня 2013 року засуджена до 5 років позбавлення волі Шевченківським районним судом міста Києва (вирок залишений без змін 27 січня 2015 року).
Дочка — Олеся (1974 р. н.), юрист; директор із зв'язків з громадськістю, компанія «Кока-Кола Беверіджис Україна Лтд».
У листопаді 1993 р. Світовий конгрес вільних українців відзначив М. Жулинського найвищою нагородою закордонних українців — медаллю Св. Володимира за видатний внесок у наукову і політичну діяльність.
Лауреат Республіканської премії ім. О. Білецького в галузі літературно-художньої критики (1978), Державної премії України ім. Т. Шевченка (за книгу «Із забуття — в безсмертя», 1991), премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (1994).
Міжнародна літературна премія імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень»[11].
У 2000 році отримав звання почесного професора НаУКМА[12].
15 жовтня 2009 року вдостоєний звання «Почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка»[13].
Медаль «Олександра Довженка» (2018) — за книжку «Моя друга світова» та визначний внесок в українську літературу.[14]
Лауреат Літературної премії фундації Івана Багряного, 2019[15].
Лауреат Рівненської обласної літературної премії імені Валер'яна Поліщука (1990).
Автор понад 700 статей, оглядів, рецензій. Серед книг:
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.