Loading AI tools
спільність людей, що складається в ході формування спільності їх території, економічних зв'язків та мови З Вікіпедії, вільної енциклопедії
На́ція (лат. natio — плем'я, народ) — це етносоціальна спільнота, об'єднана певною самоназвою, мовою, символами, географічним та етносоціальним походженням, історичною пам'яттю, комплексом духовно-культурних і політичних цінностей, усвідомленням своєї ідентичності (національною самосвідомістю)[1][2].
Нація - це сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову, громадянську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх її членів. В нації є чотири основні характеристики - єдине суспільство, єдина територія, єдина історія, єдина доля.
У пізньому середньовіччі та за раннього Нового часу слово «нація» набуло рис етнізації та почало вважатися синонімом «країни», «народу».[джерело?]
У сучасних суспільних науках поняття «нація» прийнято хронологічно застосовувати до модерної та новітньої доби, пов'язуючи його з поширенням модерного націоналізму та сучасної моделі національної держави, спочатку — до Європи та США, а потім — до інших регіонів світу. Із межі XVIII—XIX ст. поняття «нація» вживається переважно у двох значеннях[2][3][4]:
Нація — історична спільність людей, що складається в ході формування спільності їх території, економічних зв'язків, літературної мови, деяких особливостей культури і характеру, які складають її ознаки.
Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднавчу функцію (адже спільнота людей, що не має між собою нічого спільного, не може бути нацією), так і відокремчу, що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в собі заперечення існування окремих націй. Характерні риси нації:
Антропологічна теза, що початково була обґрунтована на початку XX ст., замість мови висунула більш сталі антропологічні ознаки — зріст, пігментацію тіла, форму голови, колір волосся, очей тощо — спадкові ознаки, що затримуються з покоління в покоління протягом тисячі літ і тому, при належному вивченні, можуть засвідчити приналежність даного народу в своєму основному складі до певної раси.
Практично всі націоналістичні рухи при визначенні нації звертають увагу на спільність походження, як компонент ідентичності націй. Походження розуміється у сенсі біологічної спадковості від попередніх поколінь. За Ольгердом Бочковським:
«Нації розвинулися впродовж останніх майже двох століть із народів, що утворились протягом кільканадцяти попередніх століть. Народ — це давній витвір не лише історичного, а й природного процесу, вихідними моментами котрого були розпорошені племена, поріднені кров'ю, тобто спільним походженням. Територія, як спільна батьківщина, об'єднувала народи. Історія моделювала їхню свідомість власної самобутності. Модерна нація — витвір цієї національної свідомості та волі до незалежного існування»[7]
Це класичне визначення є вичерпним для націй з відносно стабільними етнічними групами. Натомість частина європейських націй протягом останніх століть пережили чимало змін кордонів держав та міграцій населення, що призводило до чисельних змішаних шлюбів. Найпроблематичнішою спільність походження виглядає для країн, що складається переважно з нащадків емігрантів, наприклад США. У подібних державних утвореннях замість етнічного поширенні інституції «громадянського націоналізму».
На початку XIX ст. власна мова часто вважалася визначальною особливістю нації (незалежно від її комунікативного значення). На початку XX ст. з гострою критикою подібної мовно-лінгвістичної концепції етносу виступили, з одного боку антропологи, з другого історики. Антропологи підкреслили той факт, що в багатьох випадках даною мовою розмовляють значні групи людности, антропологічно не споріднені з даним народом. У свою чергу, історики й літературознавці почали вказувати ту обставину, що для певних історичних періодів властивою ознакою доби є не тотожність «народу» та його «мови», а «станове розчленування мов»[8].
У деяких випадках мова є винятковою для нації, та, можливо, основою національної ідентичності (напр. баскська мова). В інших випадках, національна мова також використовується іншими націями (характерна для нації, але не виняткова для неї, наприклад німецька мова). Деякі нації, як, наприклад, швейцарська, самоідентифікуються як багатомовні. Папуа Нова Гвінея відстоює «Папуаську» національну ідентичність, не зважаючи на наявність близько 800 чітких мов. Жодна нація не може бути визначена винятково мовою: це фактично створило б відкриту спільноту (для будь-кого, хто вивчав мову).
Більшість націй частково визначаються власною культурою. На відміну від мови, національна культура звичайно є унікальною для нації, хоча й містить багато елементів, спільних з іншими націями. Національна культура також вбирає в себе культурну спадщину попередніх поколінь.
Як і у випадку етнічного походження, ототожнення минулої культури із сучасною культурою, в певній мірі символічне. Наприклад, Стоунхендж розташований у Великій Британії, хоча ніякого англійського народу чи держави в часи його побудови (4000 — 5000 років тому), не існувало. Інші нації так само вважають стародавні археологічні культури, літературу, мистецтво, і навіть цивілізації національною спадщиною.
Проте, як через багатоманітність культурних явищ у середині однієї нації, так і через незбіжність кордонів політичних утворень та культурних особливостей[9], культура не може бути єдиним визначальним чинником нації.
Релігія також може розглядатися як національний чинник, хоча не всі націоналістичні рухи акцентують на цьому увагу. Релігія може бути привласненою, що робить її національною, але й може не бути винятковою. Наприклад, чимало націй визначають себе, як католицькі, хоча безпосередньо релігія є універсалією. Інші релігії притаманні одній етнічній групі, зокрема юдаїзм. Проте, сіонізм загалом уникає релігійного визначення євреїв, віддаючи перевагу етнічним і культурним чинникам.
Деякі ідеї нації підкреслюють не об'єктивні характеристики, але вибір суспільства. На практиці, це стосувалось груп людей, які є також нацією за іншими визначеннями. Найвідомішим волюнтаристське обґрунтування нації подано в роботі Ернеста Ренана «Що таке нація?» (фр. "Qu'est-ce qu'une nation?"). Його класичною відповіддю є «Щоденний референдум» (фр. «un plébiscite de tous les jours»).
В той же час, на думку Ернест Ґеллнера слабкість цього визначення полягає в тому, що воно «такою ж мірою стосується клубів, таємних товариств, банд, команд, партій, не кажучи вже про численні спільноти та об'єднання доіндустріальної доби, які утворювалися не на основі націоналістичного принципу та й узагалі заперечували його»Ернест Ґеллнер. Нації та націоналізм. Гл. 5 Що таке нація?.
Основоположним в радянській політології і політтехнології стало знамените на той час «сталіністське» визначення нації:
«Нація є стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на основі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється у спільності культури»[11]. |
За цим визначенням нація виникає в період ліквідації феодалізму й розвитку капіталізму[12]. На заході Європи, як правило, утворення націй було разом з тим і створенням самостійних буржуазно-національних держав (Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії та ін.). У Східній Європі в силу того, що утворення централізованих держав відбувалося в умовах феодалізму, коли нації ще не склалися, виникли багатонаціональні держави (Австро-Угорщина, Росія). В період імперіалізму декілька великих імперіалістичних держав панують над численними колоніями. За цим визначенням тільки в СРСР відбувається справжній розквіт націй та їх культур, національних за формою, соціалістичних за змістом.
У 1960 — 1980-і роки в СРСР на основі сталінського визначення був вироблений етнологічний підхід. Згідно з цим підходом, нація становить етносоціальну спільноту, яка характеризується нерозривною єдністю (взаємодією) соціально-економічних і культурних властивостей. До суттєвих ознак нації відноситься також спільність самосвідомості і соціальної структури. Таке формулювання ознак нації відображало певне ідеологічне замовлення на ідею злиття націй (соціалістичних) в «нову історичну спільноту — радянський народ».
Поняття нації (нім. Volk), як важливої ідеї з'явилося у XVIII столітті в роботах німецького філософа Йогана Готфріда Гердера, який доклав зусиль до формування поняття національної держави. В цей час тривала промислова революція, що дала початок індустріальному суспільству. Ці зміни спричинили до росту національної самосвідомості в Європі[13][14]:
Багатозначність поняття нації відбиває наявність безлічі концепцій феномена нації. Найбільший вплив на сучасне розуміння нації зробили ідеї К. Дойча, Е. Ґеллнера, Б. Андерсона і Е. Сміта.
Для соціально-демографічного підходу Дойча («Націоналізм і соціальна комунікація», 1966) характерне функціональне визначення нації як групи, у межах якої рівень комунікативної активності значно вищий, ніж за її межами.
Ернест Геллнер («Нації і націоналізм», 1983) вважав, що нація є результатом потреби сучасного суспільства в культурній гомогенності, обумовленій розвитком індустріального виробництва. Становлення нації безпосередньо зв'язане з поширенням загальної освіти і засобів масової інформації. Нації, за Ґеллнером, — цілеспрямовано створювані спільноти. Провідна роль у цьому процесі належить інтелектуальній верстві суспільства.
До розуміння нації, Ґеллнером багато в чому близька позиція Бенедикта Андерсона («Уявлені спільноти», 1991), що розглядає сучасні нації як штучно створювані «уявлені спільноти». В основі цього процесу, за Андерсоном, лежить феномен «друкарського капіталізму» із властивими йому газетами і романами, що зображують націю як соціокультурну спільність (порівн. з аналогічними ідеями Мак-Люена). На його думку першими націями стали латиноамериканські, що сформувались в ході боротьби проти іспанської корони, а за ними з невеликим відривом слідували США і потім Франція.
Разом з тим Е. Сміт («Походження націй», 1989), навпаки, підкреслює, що сучасні нації органічно зв'язані з доіндустріальними спільнотами, що позначаються ним як етнії. За Смітом, уся їх розмаїтість може бути зведена до двох типів: аристократичного і народного. Нації, що виникають на базі першого типу етній, створюються шляхом бюрократичної інкорпорації нижчих соціальних груп у рамках однієї держави. Провідну роль у формуванні нації з народних етній грає інтелігенція, що бореться за збереження етнічних традицій.
На момент ухвалення Основного закону в термін «нація» вкладався переважно етнічний зміст, концепція «нації» не пов'язувалася з концепцією громадянства[6].
Поняття нації займає чільне місце в маніфестах українських націоналістів минулого століття. Так, в 44 правилах українського націоналіста йдеться про любов до української нації (п. 8); нація, до якої належить людина, називається її «найвищим законом» (п. 2), «найбільшим добром» (п. 4); правила закликають до вірності (п. 9), шани (п. 12) й відповідальності за долю своєї нації (п. 14), до боротьби проти ворогів нації (п. 16, 17), а також до піклування про материнство і дітей, як майбутнє нації (п. 40, 41).[15]
Ряд сучасних українських політичних партій на чільне місце ставлять ідею національної держави. Так, в проєкті конституції Всеукраїнського об'єднання «Свобода» ідея «повновладдя української (титульної) нації на українських землях» називається основою українського державотворення[16]. В програмі Конгресу українських націоналістів сучасна епоха розглядається як «доба самовизначення націй та становлення національних держав»[17], і створення серед них української національної держави є метою діяльності конгресу[17].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.