Петров Віктор Платонович

У Вікіпедії є статті про інших людей з таким прізвищем: див. Петров; Петров Віктор.

Віктор Платонович Петров (псевдоніми — В. Домонтович, Іванов, Віктор Бер, Віктор Петренко та Борис Веріґо; 22 жовтня 1894, Катеринослав — 8 червня 1969, Київ) — український письменник, філософ, соціальний антрополог, літературний критик, археолог, історик і культуролог; доктор історичних та філологічних наук, таємний агент НКВС/МДБ/КДБ.

Петров Віктор Платонович
Псевдонім	В. Домонтович, Іванов, Віктор Бер, Віктор Петренко і Борис Веріґо
Народився	10 (22) жовтня 1894  Катеринослав, Російська імперія
Помер	8 червня 1969(1969-06-08)[1] (74 роки)  Київ, Українська РСР, СРСР
Поховання	Лук'янівське військове кладовище
Країна	Російська імперія  УНР  СРСР
Діяльність	історик, літературний критик, історик літератури, письменник, філософ, social anthropologist, археолог
Сфера роботи	література[2][2], літературна критика[2][2], філософія[2][2] і соціальна антропологія[2][2]
Alma mater	Університет Св. Володимира (1918)
Заклад	Український вільний університет
Знання мов	українська[2][2] і російська
Мова творів	українська і російська
Magnum opus	Без ґрунту
Членство	Наукове товариство імені Шевченка
У шлюбі з	Зерова Софія Федорівнаd
Нагороди
Сайт: petrov-domontovych.archive.iananu.com
Петров Віктор Платонович у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах
Роботи у Вікіджерелах

Наприкінці 1920-х рр. разом із Валер'яном Підмогильним започаткував жанр українського інтелектуального роману, а також паралельно з Ільком Борщаком жанр романізованої біографії. Був одним із засновників Мистецького українського руху.

Життєпис

Народився 10 [22] жовтня 1894(18941022) року в місті Катеринославі (нині Дніпро, Україна) в сім'ї російського православного священика та богослова отця Платона (Петрова). Дитинство минуло в Одесі. 1913 року закінчив чоловічу гімназію в місті Холмі^[3], а в 1918  році історико-філологічний факультет Київського університету. Одним з його викладачів, який справив вплив на Петрова, був Володимир Перетц. Отримав срібну медаль за свою дипломну роботу «рос. Н. М. Языков, поэт пушкинской плеяды. Жизнь и творчество» і залишився в університеті як професорський стипендіат (1917—1920). Щонайменше до 25 року життя був православним росіянином. Зміна ідентичності на українську відбулася між 1919 та 1921 рр. під впливом Миколи Зерова та Павла Филиповича, спочатку в Києві (де Петров співробітничав у часописі Книгар), згодом під час перебування у с. Баришівка^[4].

Неокласики у Баришівці^[5]. Віктор Домонтович і Микола Зеров (стоять — зліва направо); Юрій Клен, Павло Филипович, Фелікс Якубовський і Максим Рильський (сидять — зліва направо). 1920-ті роки

Пізніше працював в Етнографічній комісії Української Академії наук. Разом з Андрієм Лободою був редактором Етнографічного вісника (1925—1929) та головою Етнографічної комісії (1927—1933). У 1920-ті роки був тісно знайомий із колом неокласиків. В ці роки він познайомився з дружиною Миколи Зерова — Софією Зеровою — з якою у нього пізніше почнеться роман. 1930 року отримав докторат за дослідження «Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». Цього ж року фігурував у справі фіктивної Спілки визволення України, внаслідок чого був звільнений з посади керівника Етнографічної комісії та понижений до посади наукового співробітника.

Львів – Ленінград – Москва (1940-1941 рр.)

Невідомі факти біографії В. Петрова у період 1936-1969 рр. та розкриття його діяльності як агента-інформатора, -рейдовика, -розвідника НКВС/МДБ/КДБ на псевдо Іванов уявнилися після розсекречення у жовтні 2020 р. його чотиритомної справи-формуляра (загальним бсягом у понад 980 аркушів) у ГДА СЗРУ ^[6]

З 1939 року Петров виїздив у відрядження, як завідувач сектору археології дофеодального та феодального періодів Інституту археології АН УРСР. Це було зручне прикриття для налагодження стосунків із представниками наукової інтелігенції та збирання компрометуючих матеріалів на них (див. про обставини вербування та характер діяльності В. Петрова у підрозділі Агентурна діяльність)^[7]. На це йому виділяли кошти, якими він користувався довільно. Про це свідчить реєстраційний лист № 24 агента «Іванова» із зазначенням виплат йому у 1939–1941 рр. на загальну суму 2400 карбованців^[8]. З особової справи «Іванова» відомо, що Віктора Петрова між 1939 та 1941 роками використовували як агента-рейдовика, який виконував завдання, зокрема, у Львові (формально перебуваючи там у відрядженнях)^[9]. В одній із довідок на В. Петрова зазначалося: «По Львову був пов’язаний із керівною верхівкою українських націоналістів-галичан: Студинським [...], Симовичем, Свєнціцьким, Пастернаком та ін., про антирадянську діяльність яких надавав матеріали, що заслуговують на увагу»^[10]. У той час як Кирило Студинський звертався до АН УРСР із проханням зробити Петрова членом-кореспондентом, сам Петров збирав інформацію для НКВС на Студинського^[11]. Він доносив, що Кирило Студинський є буржуазним націоналістом і ворогом радянської влади. Паралельно Петров розробляв Наталку Полонську-Василенко — історикиню, дружину колишнього діяча режиму гетьмана Скоропадського, — намагаючись вивести її на зв’язки з буржуазними націоналістами за кордоном (зокрема, в рамках справи «Цвіль»)^[12]. У 1946 році він відновив контакт із нею, перебуваючи в Мюнхені, та поновив доповідь на неї як на українську націоналістку. Після 1949 року, коли він таємниче зник із Мюнхена, Полонська-Василенко виступила на захист Петрова, якого звинувачували у співпраці з радянськими спецслужбами, вважаючи це наклепом^[13]. Матеріали датовані періодом із грудня 1940 по червень 1941 року. Донесення приймав уже відомий нам О. Шаров, а також, у трьох документах початку червня 1941 року, — начальник 2-го відділення 3-го управління НКДБ УРСР, лейтенант державної безпеки Яків Герсонський. «Іванов» повідомляв про зустрічі з археологом Ярославом Пастернаком у Києві в грудні 1940 та березні 1941 років. У цей час Я. Пастернак повертався з Ленінграда, де виступав українською мовою на конференції. Роль Петрова в розгромі історії матеріальної культури є знаковою: десятки його колег були заарештовані за його доносами^[14]. Рік 1941 у біографії Петрова поєднує кар'єрне зростання, активну агентурну діяльність та різкий перехід до військової розвідки. На початку року, у березні, Петров досяг значної академічної посади, ставши директором Інституту українського фольклору Академії наук УРСР (точніше — т. в. о. директора)^[15]. Водночас він продовжував свою діяльність як агент «Іванов», отримуючи винагороду за роботу. Донесення цього періоду, які стосувалися переважно переказу розмов із науковцями з Києва та Львова, вважаються більш достовірними, ніж його попередні звіти. Наприкінці травня-на початку червня 1941 року, під час виїзної сесії Академії наук УРСР у Львові, він збирав інформацію про місцевих діячів, таких як Я. Пастернак^[16]. Після початку Німецько-радянської війни в червні 1941 року деякі фігуранти донесень «Іванова», зокрема фольклорист Максим Нагорний, Агатангел Кримський та Кирило Студинський, були арештовані^[17]. Влітку 1941 року Петров був евакуйований разом з Академією наук до міста Уфа^[18]. Навіть в евакуації він продовжував співпрацювати з органами держбезпеки, надаючи донесення про розмови з українською інтелігенцією (включно з Олександром Довженком та Максимом Рильським) щодо перебігу бойових дій, в яких часто лунали «поразницькі» та «пронімецькі» настрої^[19]. В Уфі Петров висловив бажання допомогти у боротьбі з ворогом, і після останнього донесення 23 грудня 1941 року, він виїхав (отримавши припис 30 грудня) до Москви для підготовки до роботи в розвідці на окупованій території^[20].

Москва – Бригадирівка – Харків (1942 р.)

По прибутті до Москви В. Петров зустрічається з начальником 2-го відділення 2-го відділу 4-го управління НКВС СРСР Василем Лебедем та проходить апробацію. Завдяки зв’язкам з українськими націоналістичними колами та певній повазі серед них, Петров видався хорошим претендентом на роль агента розвідки. Там же, в Москві, він отримує інструкції, підписані особисто Павлом Судоплатовим^[21]. Згідно з цими інструкціями, В. Петров повинен був дістатись Києва, де і повинен був розпочати свою агентурну діяльність. Він мав дозвіл на написання наукових статей в антирадянській періодиці та загалом на декларування «своїх» антирадянських настроїв, задля зближення з пронімецькими колами української інтелігенції та самими німцями з метою отримання розвідданих і розуміння настроїв, що панували в цих колах. Також, згідно з планом використання агента «Іванова», йому доручалось у разі відступу німецьких військ приєднатись до них та піти в еміграцію, продовжуючи розвідницьку діяльність. Разом з цим, саме в цій інструкції вперше вживається псевдонім «Віктор Бер», яким В. П. Петров мусив підписувати свої публікації, якщо бажав зустрітись з радянською агентурою для передачі інформації^[22]. Після узгодження легенди та вивчення інструкції агента «Іванова» перекидають через фронт в ніч на 24 лютого 1942 р. на оперативному відтинку 47-ї стрілецької дивізії поблизу с. Бригадирівка^[23]. По той бік фронту В. П. Петрова зустріли німецькі війська та одразу відправили на перевірку. Завдяки вдало складеній легенді «перебіжчика», академіка з пронімецькими та антиросійськими поглядами, В. П. Петрова не запідозрили в агентурній діяльності. Згодом Петрова пересилають до Харкова, де передають у відання СД, де йому пообіцяли роботу в міністерстві пропаганди в Берліні. Проте від самого міністерства відповіді так і не поступило, тож напередодні масштабного наступу німецької групи армій «Південь», в кінці червня 1942 р., Петрову врешті-решт дають змогу обрати, куди направитись, тож він обирає своїм пунктом призначення Львів^[24].

Кременчук – Харків – Берлін (1942-1943 рр.)

Восени 1942 р. В. П. Петров, перебуваючи у Кременчуці, не зміг дістатися до Києва чи Львова, як це передбачала інструкція радянської розвідки, через встановлені окупаційною владою зони безпеки, перетин яких вимагав спеціального дозволу. Прагнучи легалізуватися, він спочатку влаштувався науковим консультантом до місцевого музею, а згодом налагодив контакт із відділом пропаганди, де працював Юрій Костюк. На початку вересня 1942 року, прийнявши пропозицію очільника пропаганди Франца Вейсса, Петров переїхав разом із відділом до Харкова, де отримав посаду та продовольче забезпечення. У цей період він написав роман «Без грунту» (під псевдонімом В. Домонтович), який мав заповнити сторінки журналу «Український Засів» та задовольнити інтереси Вейсса до проблеми світоглядного зламу (дехристиянізації) в СРСР^[25]. У повоєнних звітах радянській розвідці В. П. Петров пояснював службу в німців та літературну діяльність виключно виконанням розвідувальних завдань. На початку 1943 р. В. П. Петров відвідав Берлін у складі екскурсійної групи, розглядаючи цю поїздку як можливість залишитися в столиці Райху для продовження розвідувальної діяльності та наукової праці. Він мав рекомендаційний лист від Вейсса до міністерства освіти і пропаганди, проте отримав відмову у працевлаштуванні в Німеччині. Натомість йому запропонували посади в археологічних установах Києва чи Миколаєва. Під час перебування в Німеччині В. П. Петров відвідав Вюрцбург, Швайнфурт і Дрезден, а також відновив контакти з представниками української еміграції, зокрема з директором Українського наукового інституту І. Мірчуком та професором Б. Крупницьким. Перебуваючи в Берліні під час оголошення про капітуляцію німецьких військ у Сталінграді, Петров переконався у неминучій поразці Німеччини. Згодом він повернувся до Харкова, звідки під час евакуації німецьких установ виїхав до Києва.

Київ – Кіровоград – Умань – Вінниця – Берлін (1943-1944 рр.)

Наприкінці лютого 1943 року Петров відвідував Софію Зерову, дружину репресованого радянською владою професора Миколи Зерова. Їхня зустріч відбулася у Києві, після переїзду відділу з Харкова. За її свідченнями, він обмежено повідомляв про свою діяльність у німецьких установах^[26]. У цей період Петров редагував журнал «Український засів» та виступав з доповідями від імені відділу пропаганди. У чотирьох числах того ж часопису «Український засів» Петров публікував авторські переклади, підписуючись як «В. Бер», очевидно, аби подати сигнал для радянської розвідки. За свідченнями тієї ж Софії Зерової, Петров перебував у полі зору гестапо й німецької поліції; про це, зі слів самого Петрова, повідомив і їхній інформатор – Костянтин Штепа, який на прохання німецької таємної поліції двічі укладав загальну характеристику Петрова. Проте від зустрічі з німецькою таємною поліцією Петрова врятувала термінова релокація відділу пропаганди з Києва в Кіровоград весною-літом 1943 р. Зовсім скоро лінія фронту наблизилася і до Кіровограда, що спричинило переїзд відділу пропаганди далі на захід, до Умані, а потім до Вінниці. Паралельно з цим відбуваються затвердження домовленостей про переведення Петрова у Берлін. Він разом із відділом прямує до Вінниці, звідки восени через швидкий наступ радянських військ вирушає до Берліна^[27]. Варто зазначити, що після деокупації Харкова НКВС прознало про радикально антирадянську за змістом доповідь Петрова на конференції з Харкова, що була організована шефом тамтешнього міністерства пропаганди Беком, та деякі пронімецькі публікації (зокрема про факти присутності давніх германських племен на землях сучасної України). Згодом вже МДБ УРСР звинувачувало Петрова за навмисне невиконання доручень НКВС у 1942–1943 рр. Проте московське керівництво заступилось за агента та наполягало, що антирадянська риторика — лише спосіб «втертися в довіру» до німців та пронімецьки налаштованих кіл української інтелігенції. Віктор Петров прибув до Берліна в ніч проти 23 листопада 1943 р., саме тоді, коли місто зазнало одного з наймасштабніших бомбардувань. Разом із професором Грішиним він приїхав пасажирським потягом на Сілезький вокзал за кілька годин до початку авіанальоту. Не знайшовши ночівлі у місті, вони залишилися у вагоні, що, ймовірно, врятувало їм життя, поки місто палало від пожеж. За кілька днів, завдяки протекції колишнього очільника відділу пропаганди Вібе, Петрова працевлаштували до групи українських перекладачів, якою керував Павло ЗайцевЦя група діяла при відділі «Вінета» Міністерства освіти та пропаганди. Петров отримав місце в гуртожитку за адресою: Berlin SW 11, Hallesche Str. 15, hotel Quands Meur^[28]. Робота Петрова полягала в перекладі статей німецьких газетних агентств російською, українською та іншими мовами. Сам Петров згодом характеризував цю діяльність як роботу «сумнівної необхідності», оскільки окупована частина України на той час була вже незначною, а газети, що виходили, переважно не друкували цих матеріалів або ж вони просто не доходили до читача. Попри службові обов'язки, у Петрова залишався час для власних текстів. У період, коли стало очевидно, що СРСР рухається до перемоги у війні, Петров розпочав активні спроби подати сигнал радянській розвідці про своє місцеперебування^[29].

Берлін – Фюрт – Мюнхен (1945-1948 рр.)

Станом на початок 1945 року Віктор Петров перебував у Берліні. Після бомбардування 3 лютого 1945 р., яке вщент зруйнувало приміщення Українського наукового інституту, та з наближенням радянської артилерії директор інституту Іван Мірчук ухвалив рішення про евакуацію співробітників. Петров, керуючись міркуваннями безпеки, погодився виїхати. Для цього 1 лютого 1945 р. йому видали довідку, що він є перекладачем інституту^[30].

8 лютого 1945 року Петров із рюкзаком рукописів виїхав евакуаційним потягом до Лейпціга. У Лейпцігу він жив у скрутних умовах, спершу в гуртожитку, потім на квартирі, і опинився на межі голодування. Після вступу американських військ у місто (13 квітня 1945 р.) та подальшої новини про передачу Саксонії до радянської зони окупації Петров вирішив рухатися далі на Захід разом із колективом інституту. Під час переїзду до Баварії він застряг у місті Фюрт, не встигнувши на потяг до Аугсбурга^[31].

У Фюрті (поблизу Нюрнберга) Петров мешкав із другої половини 1945 р. до березня 1946 р. Тут сформувалася значна колонія української інтелігенції. Серед оточення Петрова у Фюрті були: Зенон Кузеля (голова комітету допомоги студентам КОДУС), Роман Ільницький (видавець газети «Час»), а також Юрій Шевельов, Ігор Костецький, професор Крупенко та інші діячі^[32]. Фінансове становище Петрова було складним: грошові ресурси вичерпалися до кінця 1945 р., хоча він почав викладати в УТГІ (Регенсбург) та УВУ (Мюнхен). У лютому 1946 року у Фюрті Петрова випадково зустрів радянський письменник Юрій Яновський, який прибув на Нюрнберзький процес кореспондентом. Яновський описав Петрова як бідно вдягненого, худого та беззубого чоловіка, який повідомив, що живе у Фюрті і читає лекції. Ця зустріч стала сигналом для радянських спецслужб. Агент «Александров» (Ярослав Галан) отримав завдання розшукати Петрова. Через запит у поліцію Фюрта він встановив адресу вченого: Nottelbergstrasse, 22, квартира фрау Ройсс. З'ясувалося, що Петров був зареєстрований як поляк^[33].

У березні 1946 р. Петров переїхав до Мюнхена, де мешкав до свого зникнення^[34]. Щоб приховати своє радянське минуле (роботу в Києві та Харкові), Петров отримав документи на ім'я особи, яка народилася в Хелмі (Польща) і до війни нібито жила і працювала у Львові^[35]. У Мюнхені він активно займався наукою: працював професором Українського вільного університету (УВУ), а у липні 1947 р. був обраний заступником Володимира Кубійовича, що був деканом філософського факультету^[36].

Петров публікував статті в еміграційній пресі під псевдонімом Віктор Бер. Помітивши сигнальні публікації, радянська резидентура в Берліні почала спроби встановити контакт. Спершу агенти «Володимир», «Леон» та «Карина» намагалися знайти Петрова за старими адресами або через Український історичний інститут, але особиста зустріч не вдавалася через конспірацію та обставини^[37]. Наприкінці жовтня 1947 р. агент «Альфа» надіслав Петрову листа на адресу УВУ з кодовою фразою про «Платона Мефодійовича». 10 січня 1948 р. Петров передав відповідь із правильною відгук-фразою: «щодо Платона Мефодійовича не можу повідомити жодних відомостей, оскільки він тут не живе»^[38]. 23 лютого 1948 р. Петров повідомив зв'язковому свою точну домашню адресу в Мюнхені^[39]. Це стало завершальним етапом відновлення контакту перед його подальшим зникненням.

Втеча із Мюнхена (1949 р.)

У 1948–1949 роках, перебуваючи в Мюнхені, Віктор Петров активно передавав докладні довідки на діячів української діаспори та їхні організації. Значну частину його матеріалів становили агентурні характеристики діячів української еміграції — письменників, науковців, політичних і військових діячів. У цих донесеннях поєднувалися біографічні відомості, оцінки особистих якостей і аналіз впливу конкретних осіб у середовищі МУРу, УВАН та інших еміграційних інституцій.^[40]

Водночас у публічному просторі Петров продовжував позиціонувати себе як антирадянського інтелектуала, виступав із доповідями в таборах переміщених осіб і підтримував активні контакти з еміграційними науковими та культурними колами, що слугувало прикриттям його діяльності. Віктор Петров зник з Мюнхена 18 квітня 1949 року. У середовищі української еміграції його зникнення тривалий час пояснювали можливим убивством або викраденням, зокрема висувалися підозри щодо Служби безпеки ОУН(б). ^[41]Сучасні дослідження, що ґрунтуються на архівних матеріалах радянських спецслужб, свідчать, що зникнення Петрова було пов’язане з його добровільною евакуацією до СРСР. На той момент він підтримував контакти з МДБ СРСР і передавав інформацію про діячів та організації української еміграції. Рішення про його виїзд було ухвалене через загрозу викриття агентурної мережі в Мюнхені, зокрема у зв’язку з підозрами іншого радянського агента «Шаляпіна», з яким Петров перебував у контакті. Виїзд відбувся у квітні 1949 року: спочатку Петров був переправлений до Берліна, де у травні 1949 року продовжував складати донесення, а в червні того ж року прибув до Москви. За кілька тижнів до втечі Петров написав статтю про жертв більшовицького терору. Цей матеріал був знайдений у його помешканні після зникнення і опублікований, що переконало еміграцію у його антирадянській позиції. Насправді стаття була написана за завданням кураторів МДБ для вживлення в “бандерівське середовище.”

Московський період (1949 - 1956 рр.)

Після повернення до СРСР у 1949 році, Віктор Петров оселився в Москві, що було пов’язано з його діяльністю як радянського агента та планами з його легалізації радянськими спецслужбами. В архівних матеріалах КДБ він проходив як агент "Іванов".8 липня 1949 року Петров прибув до Москви літаком і був доставлений до конспіративної квартири Міністерства державної безпеки під кодовою назвою «Яда». У цей період він не мав особистих речей та потребував санаторного лікування. Для облаштування йому було виділено 1000 карбованців на поточні витрати, а згодом ще 15 000 крб. на санаторне лікування та інші потреби. З метою легалізації Петрову був виготовлений паспорт з фіктивною московською пропискою за адресою: 2-й Неопалимівський провулок, буд. 1/12, кв. 7. У паспорті вказувалося, що він нібито служив у партизанському загоні імені Лаврентія Берії з 1942 по 1945 рік. Також у його трудову книжку було внесено записи про перебування у відрядженні за кордоном при Міністерстві зовнішньої торгівлі СРСР до квітня 1949 року.

З листопада 1949 року до лютого 1953 року Петров отримував щомісячне грошове забезпечення у розмірі 1500 карбованців від Першого управління МДБ СРСР. У 1951 році ця сума, за деякими даними, зросла до 2000 крб. З березня 1953 року до 1956 року виплати складали 1000 крб. на місяць. Після повернення до СРСР Петров прагнув продовжити наукову діяльність у Москві, вважаючи місцеве наукове середовище провідним. У листопаді 1950 року його було працевлаштовано в Інститут історії матеріальної культури АН СРСР на посаду молодшого наукового співробітника. Однак ця посада не задовольняла його професійні амбіції та матеріальні потреби. Довоєнний докторський ступінь Петрова не визнав відділ науки ЦК ВКП (б). Спецслужби клопотали про призначення його старшим науковим співробітником і визнання його докторського ступеня. Проте ці спроби були знову заблоковані відділом науки ЦК ВКП(б). Петров також отримував пропозиції повернутись до Києва, зокрема, на посаду директора Інституту етнографії, однак відмовлявся через критичне ставлення до наукового середовища в українській столиці. Протягом 1950–1955 років Петров надавав консультації органам державної безпеки з питань української еміграції, а також брав участь у розробці заходів із дискредитації української емігрантської літератури. У 1952 році він залишив конспіративну квартиру МДБ у Москві, а у 1956 році, після припинення його активної агентурної діяльності, його особова справа була передана в архів. У тому ж році він остаточно переїхав до Києва.^{[42] [43]}

Діяльність Віктора Петрова у Києві

Переїхав Петров у 1956 році після остаточного переведення його як агента в запас та дозволу перевестися з Москви до Києва^[44], де він почав працювати в Інституті археології АН УРСР як старший науковий співробітник. Мешкав у кімнаті Софії Зерової (за адресою: Київ, вулиця Леніна, 80, №2), з якою легалізував свої стосунки 1956 року^[45], проте прізвища Софія не змінила. Петров і Софія жили подружнім життям ще 12 років. З ініціативи КДБ УРСР 1966 року Петрова було реактивовано як агента^[46]. До 20-річчя перемоги отримав орден Вітчизняної війни 1-го ступеня^[47]. Того ж року, у відповідь на його звернення щодо поновлення наукового ступеня, за наполяганням КДБ було організовано одночасний захист кандидатської та докторської в Києві 14 жовтня 1966 року з подальшим підтвердженням ВАК СРСР.^[48] Так він здобув науковий ступінь доктора філологічних наук за сукупністю наукових праць, тобто без захисту окремої дисертації.

Користуючись новим статусом “заслуженого фронтовика”, Петров клопотав про надання житла більшої площі, ніж однокімнатна квартира, ордер на яку було видано за зверненням органів державної безпеки до партійних інстанцій. До цього часу Петров мешкав у гуртожитках або комунальних закладах^[49]. Науковець все ж отримав двокімнатне помешкання в Києві за адресою: вул. Володимиро-Либідська, б.16, кв.48^[50]. Також мав дачу в Ірпені, де перебував у літній період^[51]. Віктор Петров консультував чекістів у питаннях українських емігрантів у рамках дезінформаційних заходів із повернення культурних цінностей, вивезених під час німецької окупації. 1966 року КДБ УРСР опрацював план заходів щодо дискредитації літератури Петрова, яка активно користувалася популярністю серед української інтелігенції на Заході^[52]. Органи держбезпеки закликали Петрова особисто долучитися до цієї кампанії, зокрема шляхом письмового викриття своєї літературної діяльності^[53]. Проте він так і не написав обіцяного тексту, посилаючись на заклопотаність науковою роботою та підготовкою до захисту дисертацій^[54]. Пізніше аргументував свою відмову написанням книги про підсічне землеробство на півночі Росії^[55]. Так тривало аж до раптової смерті Петрова 8 червня 1969 року^[56].

Смерть

Віктор Петров помер у 1969 році. Незадовго до смерті він очікував на кореспондента журналу «Огонёк», якому мав намір розповісти про своє розвідувальне минуле. За багаторічну службу, письменника поховали на Байковому кладовищі в Києві — на ділянці, де ховали співробітників КДБ.

• 
  Київ, вул. Малопідвальна, 10 - будинок, в якому в 1919-1930 роках жив Віктор Петров (В.Домонтович)
• 
  Київ, вул.Володимиро-Либідська 16. Будинок, де в 1965-1969 роках Віктор Петров жив разом зі своєю дружиною Софією Зеровою.

Агентурна діяльність

Вербування до співпраці з Радянськими Спецслужбами

13 серпня 1936 року Віктор Петров був викликаний до Київського управління НКВС (до слідчого Данила Лифаря), де під загрозою арешту за звинуваченням у «контрреволюційній діяльності» погодився на співпрацю з органами держбезпеки^[57]. Він власноруч підписав зобов'язання інформувати органи про настрої інтелігенції, обравши собі агентурний псевдонім «Іванов»^[58].Що дозволило йому не лише фізично вижити, а й побудувати успішну наукову кар'єру в умовах терору. Кульмінацією цієї співпраці стали події червня 1938 року, коли Петров був затриманий 3-м відділом НКВС^[59]. Перебуваючи під вартою, він написав заяву («добровільне каяття»), у якій визнав себе винним у «двурушництві» та дав розлогі викривальні свідчення проти колег. У цьому документі він звинуватив співробітників Інституту історії матеріальної культури (Т. Мовчанівського, С. Магуру, Я. Загладу, К. Коршака) та ІІ відділення АН УРСР (О. Камишана, Л. Окіншевича) у створенні «націоналістично-фашистської групи» та «саботажі» археологічних розкопок. Завдяки втручанню начальника 4-го відділу НКВС Лейтенанта Олександра Яралянца, для яких агент «Іванов» мав велику цінність, Петрова було звільнено вже 21 червня 1938 року. Після арешту обумовлених ним колег він обійняв керівні посади в Інституті археології, фактично зайнявши їхнє місце.

Співпраця з Радянськими Спецслужбами (1948-1949 р.)

Перебуваючи у східній частині Берліна, Петров доповідав радянській розвідці про діяльність українського національного руху в еміграції. До переліку завдань, доручених Петрову МГБ належали: вивчення ідеологічних розбіжностей верхівки ОУН, дослідження перспектив проникнення у ряд “націоналістичних організацій”^[60](що Петров виконувати відмовився, посилаючись на те, що не зможе, долучившись до певної організації, ефективно розвідувати обстановку в інших^[61]), вивідування справжніх адрес проживання Бандери, Стецька, Лебедя та Шандрука^[62], збір відомостей про біографічні дані, та псевдоніми українських емігрантів, а також оцінки їхніх здібностей та психологічні характеристики. Серед фігурантів: Юрій Шевельов, Олександр Оглоблин, Володимир Кубійович, Іван Багряний, Микола Капустянський та Петро Курінний та регулярного звітування про діяльність Української Національної Ради^[63]. У своїх звітах до МГБ Петров повідомляв про контакти з організацією “Антирадянський Блок Народів”. Окрім організацій, звіти також містили перелік осіб, з якими Петров контактував. Його звіт щодо пожвавлення міжпартійної ворожнечі всередині ОУН включав у себе характеристику опозиції, котру очолював Микола Лебідь та реакцію на неї на партійному зʼїзді, де Лебедя пропонували виключити з організації через опозиційну діяльність^[64]. Також звіт торкається деталей справи Юрія Шевельова. Юрій Шевельов займався редактурою журналу “Арка”, котрий тривалий час був інструментом ліберальнішої інформаційної політики ОУН. Втім останній, згідно звіту Петрова, зазнав нищівної критики через його політичну позицію, котру той декларує у статті “Криза людини у визвольному русі”^[65]. На зʼїзді в Міттенвальді Шевельова проголошують “ворогом номер один”^[66]. На цьому ж зʼїзді було вирішено позбутися “нестійких елементів”, тобто позапартійних чиновників, на кшталт В. Гришко. Щодо себе Петров наголошував, що залишається в контакті з обома крилами ОУН до того моменту, поки не буде проголошено ультиматуму “хто не з нами, той проти нас”. Як і ОУН(б), ОУН(м) намагалась залучити Петрова до тіснішої співпраці. Петров згадує, що мав контакти з Блохіним-Бойком, генералом Капустянським та полковником Мельником. Спроби втім припинились через загострення міжпартійної ворожнечі^[67]. Петров також зазначав, що однією з форм організації розвідувальної роботи в Німеччині було створення дослідницьких інститутів (т. зв. «Ост-інститутів») при університетах. Такі установи виконували як безпосередні, так і опосередковані доручення розвідки. Зокрема, згадується професор Іван Мірчук, який намагався відновити діяльність Берлінського інституту і налагодити співпрацю з американськими колами^[68]. У розмові з інженером Теребусом Петров стверджує, що американці відмовлялися давати прямі субсидії видавництвам, бо не мали на це інструкцій, але були готові викуповувати по 100–150 тисяч примірників літератури, котру ті видавали. Петров характеризував це як створення «торговельно-ідеологічних» фірм, які обмежено фінансувались американськими спецслужбами^[69]. Він також аналізував провали західних розвідок, зокрема випадок із загибеллю завербованого студента, який працював на офіцера СІС (британська розвідка). Він посилався на пресу, яка стверджувала, що американська розвідка припускається помилок, вербуючи недосвідчену молодь, тоді як британська та французька розвідки успішно використовують професіоналів колишнього німецького «Абверу»^[70]. Водночас у бесіді з Петровим Юрій Шевельов (Шерех) уточнював, що СІС (SIS) вже повністю прийняла до свого складу співробітників «Абверу», зокрема й українців (згадується прізвище Дацько)^[71]. Петров повідомляв про діяльність Арнольда Марголіна, який читав лекції про Радянський Союз у школі для американських старшин у Баварії. Ця школа, за даними Петрова, готувала кадри для адміністрування територій, подібні до тих, що готувалися під час війни з Німеччиною, але тепер з прицілом на можливу окупацію радянських територій. Однією з осіб, тісно повʼязаних з Марголіним був професор Іван Мірчук - директор Берлінського інституту, який видав Марголіну почесний диплом доктора наук^[72]. Мірчук також згадує про отримання одним з професорів інституту фінансування за “платівки для вивчення іноземних мов”. Гонорар останній отримував від фірми “ПАТЗ”..^[73] Головним посередником між українськими еміграційними колами та американською владою Петров називав професора Романа Смаль-Стоцького, який перебував у США і вів листування з лідерами еміграції^[74]. За свою роботу отримував грошову винагороду, розмір якої варіювався з 100 до 600 німецьких марок^[75]. При черговій спробі передати звіт звʼязковому під псевдо “Ґаст”, той так і не був представлений керівництву спецслужби. Звʼязковий повідомив, що доповідь загубив при транспортуванні. Тож керівництво вирішило, що звʼязковий “Ґаст” був перехоплений та перевербований західними спецслужбами. Це наштовхнуло їх на думку, що й сам Петров, з яким у звʼязківця під підозрою був контакт, є викритим агентом, що ставило його під підвищену загрозу. В звʼязку з цим було прийнято рішення про необхідність евакуювати Петрова до радянської окупаційної зони Берліна та організувати його подальшу мандрівку до Москви^[76]. Листування Віктора Петрова з Дмитром Чижевським щодо написання навчального підручника з історії української літератури, котре вони вели з 1948 по 1949 рік, обривається останнім листом, датованим 16 квітня 1949 року^[77] та слугує орієнтовним маркером початку операції з евакуації Петрова назад до Росії. Того ж місяця заступнику уповноваженого МДБ в Німеччині, полковнику державної безпеки - Петру Чайковському було надіслано рапорт підполковником Іллєю Галігузовим із переліком предметів щоденного вжитку, до яких належали одяг, предмети особистої гігієни та постільна білизна, котрими МДБ забезпечило Петрова після повернення з Берліна до Москви:

Для экипировки выведенного нами по указанию Центра из Западной Германии агента “Иванова”, направляемого в Советский Союз, прошу вашего указания выдать ему: [...] ^[78]

Кошторис виданих Петрову речей склав 1032 карбованці та 85 копійок^[79]. Для того щоб забезпечити переїзд Петрова крізь кордон західної окупаційної зони, демаркаційну лінію перетнув агент КДБ під псевдо “Дворжак”, щоб допомогти Петрову безпечно повернутись до Москви. Згідно звітів “Дворжака”, підготовка до відʼїзду була нетривалою: “Так как вещей было немного, то подготовка не могла занять и не заняла много времени”^[80]. Задля зменшення ризику стеження, Петров декілька разів змінював поїзди та перетнув лінію демаркації лишень пізно вночі(приблизно опісля 3:00)^[81].

8 липня 1949 року Петров прибув до Москви літаком і був доставлений до конспіративної квартири Міністерства державної безпеки (МДБ) під кодовою назвою «Яда». У цей період він не мав особистих речей, потребував санаторного лікування. Для облаштування йому було виділено 1000 карбованців на поточні витрати, а згодом ще 15 000 карбованців на санаторне лікування та інші потреби. З метою легалізації Петрову був виготовлений паспорт з фіктивною московською пропискою за адресою: 2-й Неопалимівський провулок, буд. 1/12, кв. 7. У паспорті вказувалося, що він нібито служив у партизанському загоні імені Лаврентія Берії з 1942 по 1945 рік. Також у його трудову книжку було внесено записи про перебування у відрядженні за кордоном при Міністерстві зовнішньої торгівлі СРСР до квітня 1949 року. З листопада 1949 року до лютого 1953 року Петров отримував щомісячне грошове забезпечення у розмірі 1500 карбованців від Першого управління МДБ СРСР. У 1951 році ця сума, за деякими даними, зросла до 2000 карбованців. З березня 1953 року до 1956 року виплати складали 1000 карбованців на місяць. Після повернення до СРСР Петров прагнув продовжити наукову діяльність у Москві, вважаючи місцеве наукове середовище провідним. У листопаді 1950 року його було працевлаштовано в Інститут історії матеріальної культури АН СРСР на посаду молодшого наукового співробітника. Однак ця посада не задовольняла його професійні амбіції та матеріальні потреби. Його довоєнний науковий ступінь не було підтверджено після реєстрації 1946 року. Петров звертався до МДБ з проханням сприяти його переведенню до Літературного відділення АН СРСР у Ленінграді. Спецслужби клопотали про призначення його старшим науковим співробітником і визнання його докторського ступеня. Проте ці спроби були заблоковані відділом науки ЦК ВКП(б). Петров також отримував пропозиції повернутись до Києва, зокрема, на посаду директора Інституту етнографії, однак відмовлявся через критичне ставлення до наукового середовища в українській столиці.

Псевдоніми

Художні твори Петров підписував як В. Домонтович.Псевдонім походить від прізвища литовських князів Довмонтів, оскільки в 1920-х роках Петров виявив документи про своє нібито литовське походження. ^[82] Уперше використаний у 1928 році. В литовській мові «damauntas» означає «той, що багато каламутить»^[83]. Віктор Петров також використовував псевдонім «Віктор Бер». Петров підписував новим позивним свої публікації, починаючи з берлінського періоду (1943- 1945 рр.). Зазвичай під цим іменем друкувалися праці на філософські теми. Насправді псевдонім «Віктор Бер» був узгоджений Петровим з управлінням НКВС СРСР у січні 1942 року та виконував роль умовного сигналу. Якщо в окупаційній пресі з'являлася стаття з підписом "Віктор Бер", то це означало, що агент вийшов на зв'язок та чекає подальших інструкцій.^[84]

Літературна діяльність

Віктор Петров був близьким до групи неокласиків в 1920-ті роки. Саме в цей час він написав більшість своїх художніх творів під псевдонімом В. Домонтовича. Твори Петрова в багатьох аспектах перекликаються з ідеями екзистенціалістів. Особливістю творів В. Домонтовича є їхній прихований інтелектуалізм та парадоксальність.

При тому, що Петров був агентом НКВС–КДБ, жоден із його літературних творів не був написаний у стилі соціалістичного реалізму. Петров був близьким із багатьма відомими письменниками та науковцями свого часу: Максимом Рильським, Миколою Зеровим, Юрієм Шевельовим та Михайлом Брайчевським.

Єдиним літературним, а не науковим, виданням, до якого мав причетність Петров після свого повоєнного повернення в Україну, було видання вибраних творів Миколи Зерова, автором приміток до якої він був^[85].

Наукова діяльність

Як етнограф Петров написав кілька десятків статей в Українській радянській енциклопедії на такі теми як сонце у народних віруваннях українців, легенди про походження відьом, культ вогню та слов'янська міфологія. Написав ряд статей, присвячених докласовому суспільству (1933). Разом з Андрієм Лободою був співредактором книги матеріалів про дніпровських човнярів (1929) та книги Євгена Марковського про український вертеп (1929). Як археолог був задіяний у розкопках Трипільської культури та ранніх слов'янських поселень. Петров вивчав скіфські пам'ятники та могильники антів. Він написав монографії про походження українського народу (1947), скіфську мову та етнос (1968) та етногенез слов'ян (1972). Він писав статті про Трипільську, Зарубинецьку та Черняхівську культуру, про давніх слов'ян, скіфські та східно-слов'янські імена, гідроніми, топоніми та опублікував записки Вікентія Хвойки про розкопки в Зарубинцях.

У 1920-1930-ті рр. В. Петров проводить і низку літературознавчих та історико-філософських досліджень. Але особлива увага віддана Пантелеймону Кулішу. За період 1925-1932 рр. вчений присвятив П. Кулішеві 18 наукових розвідок^[86].

Первісне мислення

Петрова можна розглядати як одного з попередників структуралізму. Спираючись на праці О. Потебні та розробки Етнографічної комісії ВУАН, наполягав на необхідності розкриття первісного мислення, вираженого у фольклорі, через експлікацію базових структур, які лежать в його основі. Для цього він досліджував «формули» впливу первісної людини на навколишній світ: «я-формули» — зразки дій прямої чинності, коли імітація чогось розглядається як реальний вплив на реальні предмети, «формула „як-так“» — дії-аналогії дуже важливі для підтримки ідентичності первісної спільноти. У найзагальніших рисах народний світогляд, за Петровим, родовий (ґентильний), аієрархічний і локально-просторовий. Звідси сакралізація роду та особливе його значення як базової категорії для соціальної структури первісної спільноти. Ці висновки дуже подібні до результатів досліджень М. Мосса та Дюркгайма, котрі вивчали зв'язки між соціальною структурою архаїчних спільнот та логічними категоріями, властивими для цих спільнот^[87]. Петров піддавав критиці крайнощі матеріалістичного пояснення обрядів, наголошуючи на великому значенні цих обрядів як механізмів солідаризації людей. Петров заперечував перебільшення значення магічних дійств у народній свідомості, оскільки магія передбачає наявність відстороненої «третьої сили», тоді як народна свідомість є синкретичною, цілісною. Важливе значення мало врахування Петровим просторового чинника для соціальних взаємодій. «Материнсько- (або дідівсько-) родові уявлення сполучаються з просторовими уявленнями, найелементарнішими категоріями, що лежать в основі людської свідомости. Поки не постало ієрархічне відрізнення природного, людського, тваринного, рослинного й речевого, лише категорія простору була підставою для світоглядових утотожнень, відрізнень і розчленувань»^[88]. Вплив просторового чинника Петров простежував у дослідженні Смерті як «відходу». Пізніше, у своїй незавершеній праці про потенційні міждисциплінарні зв'язки соціології й археології, вказував як просторовий чинник трансформувався і був механізмом ієрархізації соціальних взаємодій (міське районування середньовічного Галича відображало багато в чому соціальну структуру тодішнього суспільства)^[89].

Історіософія. Концепція епох

Концепцію культурно-історичних епох В. Петров-Бер висвітлив у своїх історіософських і культурологічних статтях, що були опубліковані в еміграційних виданнях 40-х рр^[90][91]. Основна теза, яку обстоює В. Петров, полягає у тому, що історичний процес не являє собою безперервний потік, а він розчленований на конкретні замкнені й самодостатні в собі часові відтінки. В. Петров утверджував «ідеї дискретності часу й окремішності культурно-історичних епох»^[92]. Він виділяв три окремі замкнені епохи –  Середньовіччя, Новий час і Наш час. У своїй історіософічній концепції дослідник В. Петров ставить завдання «розчленувати часові ґрадації, з'ясувати ті критерії, що дозволяють нам визначити, внаслідок чого, і як потік історичного буття розчленовується на ці відокремлені один від одного часові відтінки»^[93]

Методологія зміни епох

Методологію і проблеми зміни епох В. Петров висвітлює у своїй статті «Історіософічні етюди». «Ідеології епох, зміну яких ми можемо простежити на конкретному, отже, історичному матеріялі, народжувалися з заперечення»^[93]. «Історія людства виразно свідчить, що ідеологія кожної нової епохи будувалася не сама по собі і не з самої себе, а з неґації (заперечення) попередньої. Структуру нової ідеології визначала структура ідеології попередньої доби»^[93]. Протиставлення завжди було і є в основі зміни. Важливо, що при зміні епохи відбувається протиставлення не понять, а ролей. Якщо в Середньовіччі, протиставляючи Бога і людину, людське підпорядковувалося Божому, то Ренесанс зробив навпаки, він Боже підпорядкував людському. Середньовіччя стверджувало Боже й заперечувало людське. Ренесанс заперечує Боже й стверджує людське.

«Теологізм був доктриною Середньовіччя; доктриною Ренесансу, а на наступному етапі — Нового часу в протилежність середньовічному теологізмові став новочасний гуманізм, спокус якого ми не можемо зректися й досі»^[93].

Середньовіччя знало лише істину догмату, Новий час почав із заперечення догмату, він шукав істини в звільненості від догматів. Автор детально аналізує розуміння і роль істини в Середьовіччі, в уявленні цієї епохи істина була об'єктивною, єдиною і універсальною. Новий час приносить ідею відсутності єдиної істини. Для Нового часу система взаємин істин — це уявлення про істину, кожна істина осібна і необов'язкова. В. Петров пробує показати, як наступна епоха вибудовувала себе й свою ідеологію з послідовного заперечення попередньої. «Якраз тут Петров цілковито відкидає марксизм із його ідеєю прогресу і трактування історії людства як переходу до все досконалішої суспільно-економічної формації»^[92].

До проблеми зміни епох: жодна теза не обертається в антитезу відразу, а це відбувається етапами. Отже, перехід від однієї до іншої епохи відбувається внаслідок перетворення на протилежність наступної епохи. Тут, як і в Д. Чижевського, безперечно, відчувається вплив Г. В. Ф. Гегеля: Через застосування гегелівської ідеї «зняття» або ще «усування-і-збереження» (Aufhebung), протилежність між епохами не можна представити в абсолютних вимірах^[94].

«Говорячи пряме заперечення, я ніколи не забував, — пише В. Петров, наслідуючи великого німецького філософа, — що я маю на увазі ствердження. Я вже згадував: кожна доба, протиставлена іншій, кожен етап доби, протиставлений попередньому, несуть на собі ознаки тотожности з попередньою добою, з попереднім етапом, бо кожне не-А, в його протиставленні А, є формулою ствердження А, негативним визначенням А»^[95].

Епоха і особистість

Петров у своїх історіософських статтях наскрізно проводить тезу, що зміна епох — це переломний момент для особистості, у якому відкривається екзистенційний  вимір людського буття. А також те, що кожній епосі притаманний певний тип особистості. В. Петрова цікавить особистість на зламі епох. Світогляд людини витворюється в боротьбі проти зміни епох, а не сам собою. «Над усім панує епоха. Функція людини за однієї доби одна, за іншої — інша. У зміні діб утрачає вагу сталість особи»^[93]. Як автор художніх творів і романізованих біографій В. Петров-Домонтович осмислює кінець XX століття як кінець великого історичного періоду, Нового часу. У «Франсуа Війоні» простежено зародження цієї епохи, перехід від Середньовіччя до Ренесансу. Ван Гог у романізованій біографії «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі» репрезентує кінець цього п'ятсотлітнього циклу^[96].

Третя епоха — Нашого часу, означується В. Петровим уже не стільки через мисленнєву фігуру типових ознак, скільки зсередини самої людини, що пережила всі страхіття цього часу: революції, світові війни, голодомори. Отже, людство вступає в нову епоху. Це епоха «атомової енергії», і те почуття, що супроводжує людство при вступі у цю нову епоху, — це почуття страху. «Людство вступило в еру страху»^[91].

Концепція епох Віктора Петрова в світовому історіософському контексті

Погляди В. Петрова перегукуються з ідеями відомих філософів Гегеля,  Шпенглера, Бердяєва. Проте в ситуації діалогу найрізноманітніших контекстів — філософського, історичного, національного, наукового український простежується не лише наслідування, а й оригінальність українського дослідника в тлумаченні класифікації історичного процесу та специфіки зв'язків між періодами цієї класифікації^[94]. Якщо у О. Шпенглера кожна культура самодостатня, абсолютно замкнена в собі цілісність, то у В. Петрова, через позачасові категорії, що є спільними для кількох епох, продукується уявлення про подібність різних епох. «Шпенглер вже писав про занепад і сутінки європейської культури, про втрати, а не про здобутки^[97]. Український філософ і цю ідею ілюструє через протиставлення середньовіччя — нового часу — нашого часу. „Середньовіччя говорило про низхідну лінію буття людства; новий час — про висхідну. Перше — про регрес; друге — про поступ“^[98]. Статті В. Петрова, присвячені історіософській тематиці, після публікації одразу ж стали об'єктом чільної уваги.  У них проявився незаперечний талант Петрова до „будування систем“, його здатність відчувати й розуміти явища „в їх трансцендентальній натурі, не конче довіряючи їх зовнішній подобі“^[99].

Концепція Петрова і історіософська думка його часу

І. Фізер звернув увагу на певну подібність важливих елементів поглядів В. Петрова до пізніших концепцій Мішель  Фуко (заперечення часової серіальності  історії, уявлення про закритість епох як історичних відтинків і перервність історичного процесу; усунення часу з історичних досліджень; наголос на походженні ідеї „часової безперервности“ і руху історії з класичної фізики)^[100]. „Петров мало кому відомий на Заході і цілковито недооцінений на своїй батьківщині. Був би він французьким ученим, то либонь говорили б про нього як попередника Фуко. Але мачуха-доля вділила йому іншу біографію“^[100]. Фуко виділяв 4 епістомологічні епохи, які поставали не внаслідок еволюційних змін, а внаслідок гострих криз, французький філософ писав про їх розокремленість, закритість^[98].  Для тріади епох В. Петрова (середньовіччя, новий час і наш час) характерними є закритість і самодостатність, українського вченого також цікавить криза особистості, що розвивається в перехідний період, на зламі епох. Натомість В. Ададуров вказує, що таке трактування історичного процесу було характерно для низки сучасних Петрову філософів, зокрема польського історіософа Фелікса Конечного. Тієї ж концепції дотимувався Арнольд Дж. Тойнбі^[101], тож погляди Петрова могли бути лишень ремінісценцією загального мейстріму європейської філософії, її національним підваріантом, але зовсім не унікальною річчю.

Сприйняття творчості критикою

Наукова спадщина Петрова у більшості дослідників викликала повагу. В еміграційних колах дехто вважав Петрова зрадником.^[102][103] Негативну оцінку літературної творчості В. Петрова подала Наталя Полонська-Василенко:

« Не подобались мені белетристичні твори Домонтовича, крім дрібних, як «Савва Чалий», ні «Серафікус », ні «Без грунта » не вважаю я за прикрасу нашої літератури. Надто багато сексуальних проблем, надто принижена сучасна жінка»^[104].

Бібліографія

Романи Дівчина з ведмедиком (1928, Київ: Сяйво) Доктор Серафікус (написаний в 1928—1929 роках, виданий 1947 року, Мюнхен: Українська трибуна) Без ґрунту (написаний в 1942—1943 роках, виданий в 1948 року, Рогенсбурґ: Видання Михайла Борецького) Романізовані біографії Аліна й Костомаров (1929, Харків: Рух) Романи Куліша (1930, Харків: Рух) Мовчуще божество (не завершений, Ню-Йорк: 1988) Напередодні (Гракх Бабеф) Різне Ой поїхав Ревуха та по морю гуляти» Апостоли Без назви Болотяна Лукроза Болотяна Лукроза (частина друга) Емальована миска Зоряні мандрівники Князі Мої Великодні Передвеликоднє Письменник і генерал Помста Походження українського народу Приборканий гайдамака Професор висловлює свої міркування Професор і Іван Закутній діють

Філософія та літературознавство Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки (т. 1, 1929) Провідні етапи сучасного шевченкознавства (1946) Бер В. Наш час, як він є// Рідне слово. — 1946. — Ч. 8 Бер В. Засади поетики (Від «Ars poetica» Є. Маланюка до «Ars poetica» доби розкладеного атома)// МУР. — Збірник 1. — Мюнхен; Карльсфельд, 1946 Бер В. Екскурси в мистецтво// Рідне слово. — Мюнхен. — 1946.- Ч. 12 Петров В. Історіософічні етюди. — МУР. Збірник 2 Петров В. Проблеми літературознавства за останнє 25-ліття (1920—1945)// Світання: Науково-літературознавчий збірник. — 1946. — Ч. 2 Петров В. Християнство і сучасність// Орлик. — 1947. — Ч. 2 Петров В. До дискусії про Сковороду// Життя і революція. — 1926. — № 8. Петров В. Естетична доктрина Шевченка. До поставлення проблеми// Арка. — 1948. — № 3-4. Петров В. Микола Зеров та Іван Франко// Рідне слово. — Мюнхен; Карльсфельд, 1949. — Ч. 6. Петров В. Особа Сковороди// Філософська і соціологічна думка. — 1995. — № 1-2.

Історія, археологія, етнографія Петров В. Українські культурні діячі — жертви більшовицького терору (1944) Походження українського народу (1947) Зарубинецький могильник (1957) Петров В. П., Макаревич М. Л. Скифская генеалогическая легенда // Сов. археология. — 1963. — № 1. — С. 20-31. Історична географія та проблеми слов'янського етногенезу на матеріалах гідронімії (1966) Петров В. П. Скіфи: Мова і етнос. — К. : Вид-во АН УРСР, 1968. — 149 с. Подсечное земледелие (1968) Етногенез слов'ян (1972) Раскопки в Нижнем Поднепровье Віктор Петров. Розвідки. У 3-х томах. Київ: Темпора, 2013.: Том 1, Том 2, Том 3.

Видання

• Віктор Петров. «Дівчина з ведмедиком». За апробацією Миколи Зерова. Київ: Сяйво. 1928. 200 стор. (серія «Новини української літератури»)
• В. Домонтович. «Аліна й Костомаров». Харків: «Рух». 1929. ? стор.
• В. Домонтович. «Романи Куліша». Харків: «Рух». 1930 ? стор.
• Віктор Петров. «Напередодні (Гракх Бабеф)». Київ: журнал Життя й революція. 1933. Кн. 1. С. 71-79. (завантажити)
• В. Домонтович. «Апостоли». Реґенбурґ: журнал Хорс. Ч 1 (1946) ? стор.
• В. Домонтович. «Доктор Серафікус». Редактор та автор передмови: Юрій Корибут; художнє оформлення палітурки: Яков Гніздовський. Мюнхен: Українська трибуна, 1947. 175 стор
• В. Домонтович. «Без ґрунту». Рогенсбурґ: Видання Михайла Борецького, 1948. 217 стор. (завантажити)
• В. Домонтович. Проза у трьох томах. Ню-Йорк: Сучасність. 1988—1989. (серія «Бібліотека Прологу і Сучасності») ISBN 3-89278-011-0 (I—III томи)

• Том I. Апостоли (оповідання); Дівчина з ведмедиком, Аліна й Костомаров, Доктор Серафікус (повісті). Редакція й супровідна стаття: Юрій Шевельов. Примітки: Юрій Шевельов; суперобкладинка: Ярослава Ґеруляк. Ню-Йорк: Сучасність. 1988, 519 стор. ISBN 3-89278-008-0 (том I)
• Том II. Романи Куліша, Без ґрунту (повісті). Редакція й супровідна стаття: Юрій Шевельов. Примітки: Юрій Шевельов; суперобкладинка: Ярослава Ґеруляк. Ню-Йорк: ?. 1989, 477 стор. ISBN 3-89278-009-9 (Том II)
• Том III. Розмови Екегартові з Карлом Гоцці та інші оповідання (всього 28 оповідань і нарисів).^[105] Редакція й супровідна стаття: Юрій Шевельов. Примітки: Юрій Шевельов; суперобкладинка: Ярослава Ґеруляк. Ню-Йорк: Сучасність. 1988, 558 стор. ISBN 3-89278-010-2 (Том III)

• В. Домонтович. Самотній мандрівник простує по самотній дорозі: романізовані біографії.^[106] Упорядник та автор передмови: Віра Агеєва. Київ: Спадщина, 2012. 376 стор. ISBN 978-966-2685-12-1
• В. Домонтович. Юрій Косач. Валерій Шевчук. Запрошення на Цитеру: белетризовані біографії.^[107] Передмова, упорядкування: Віра Агеєва. Київ: Комора, 2014 336 стор. 978-966-97403-0-4
• Віктор Петров. Розвідки У 3-х томах. Упорядник й автор передмови та приміток: В'ячеслав Брюховецький. Київ: Темпора, 2013. 592 стор. (Том 1), 576 стор. (Том 2) 536 стор. (Том 3) ISBN 978-617-5691-15-1
• Віктор Петров. Листи до Софії Зерової. Упорядниця Вікторія Сергієнко. Автор передмови Портнов Андрій. Київ: Дух і Літера, 2021. 432 стор. ISBN 978-966-378-848-7