Глєбова Ірина Миколаївна

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Глєбова.

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Полякова.

Щодо інших людей з таким самим іменем та прізвищем див. Ірина Глєбова.

Ірина Миколаївна Глєбова (рос. Ирина Николаевна Глебова; 3 вересня 1949(19490903), Харків, УРСР, СРСР — 26 лютого 2025, Єфремов, РФ) — російськомовна українська письменниця, член НСПУ та Спілки письменників Росії (первісно член СП СРСР з 1977 року), лауреат Всеукраїнського творчого конкурсу Міністерства внутрішніх справ України, премій імені Бориса Слуцького та «Слобожанщина».

Ірина Миколаївна Глєбова
Ирина Николаевна Глебова
Ім'я при народженні	Ірина Миколаївна Полякова
Псевдонім	Ірина Полякова
Народилася	3 вересня 1949(1949-09-03) Харків, УРСР, СРСР
Померла	26 лютого 2025(2025-02-26) (75 років) Єфремов, РФ
Поховання	Старе кладовище Єфремова
Громадянство	Україна
Діяльність	поет, прозаїк
Alma mater	Ростовський державний університет
Мова творів	російська
Роки активності	1970—2010-ті
Жанр	детектив
Партія	КПРС
У шлюбі з	Володимир Глєбов
Нагороди	Премія ім. Б. Слуцького

Певний час друкувалась під дівочим прізвищем як Ірина Полякова (рос. Ирина Полякова).

Біографія

Після завершення школи два роки працювала контролером в інструментальному цеху Харківського тракторного заводу. У 1977 році закінчила факультет журналістики Ростовського державного університету, у якому навчалась заочно. З 1971 року по 1983 рік працювала кореспондентом газети «Темп» при ХТЗ.

Друкувала вірші в періодиці з 18 років, відвідувала літературну студію при тракторному заводі. У 1975 році стала учасницею 6-ї Всесоюзної наради молодих письменників у Москві, де її творчість відзначили поети Вадим Шефнер та Олжас Сулейменов. У 1976 році Ірина Полякова видала свою першу збірку поезій, а у 1977 році була прийнята до Спілки письменників СРСР (стала наймолодшим членом спілки на момент вступу).

Була одружена з Володимиром Глєбовим, поетом і художником.^[1]

Померла 26 лютого 2025 року у Єфремові Тульської області Російської Федерації, куди перебралась разом із чоловіком після початку Повномасштабного вторгнення Росії.^[2][3][4]

Творчість

Публікувалася з 1970-го, писала російською мовою. Творчий шлях починала з ліричної і громадянської поезії, але з 1996 року перемкнулась на жанрову прозу.

Головно відома за серією історичних детективів про харківського сищика Вікентія Петрусенка^[5][6][7], дія яких розгортається в останні роки царату. Перші дві книжки серії були видані «Фоліо» спільно з «АСТ», проте після нищівної критики від російського літератора Романа Арбітмана^[ru], зокрема щодо епігонства до Акуніна,^[8] співпрацю було припинено^[9]. Після повернення прав письменниця друкувалася в «Ексмо».

Переклала з вірменської мови на російську збірки віршів «Дороги, дороги…» (2001), «Розбиті мрії» (2002), «Початок кінця» (2003) Анаїт Саркисян.

Багато років вела секцію обласного літературного семінару «Молода Слобожанщина» при харківському осередку НСПУ.^[10][11] Наприкінці життя регулярно друкувалась у єфремовській газеті «Панорама Красивомеччя».^[12]

Бібліографія

• Поетичні збірки:
  • «Висоти» (рос. «Высоты», 1976);
  • «Колиска» (рос. «Колыбель», 1981);
  • «Зустрічі» (рос. «Встречи», 1991);
  • «Перехрестя стрімких вулиць» (рос. «Перекрестки стремительных улиц», 1998);
  • «Увійти в течію часу» (рос. «Войти в течение времен», 2002);
  • «Зоря передвечірня» (рос. «Звезда предвечерняя», 2005).
• Романи та повісті:
  • «Ніколи в цьому світі» (рос. «Никогда в этом мире», 1996);
  • «Таємне стає явним» (рос. «Тайное становится явным», 2000);
  • «Тихе місто Саратов» (рос. «Тихий город Саратов»);
  • «Нічні тіні» (рос. «Ночные тени», 2002);
  • «Таємниче зникнення» (рос. «Таинственное исчезновение»);
  • «Санний слід» (рос. «Санный след»);
  • «Поки не пробила година» рос. «Пока не пробил час»);
  • «Капкан для привиду» (рос. «Капкан для призрака»);
  • «Янгол-охоронець» (рос. «Ангел-хранитель», 2002);
  • «Загадковий перстень» (рос. «Загадочный перстень»);
  • «Гойдалки долі» (рос. «Качели судьбы», 2002);
  • «Викуп» (рос. «Выкуп»);
  • «Чимало є, Гораціо, у світі» (рос. «Есть многое на свете, друг Горацио»);
  • «Мені снився сон» (рос. «Мне снился сон»);
  • «Хроніки сім'ї Волкових» (рос. «Хроники семьи Волковых»).

Політична позиція

Двадцять років нові ідеологи нової держави, нового соціального ладу та нового національного мислення втовкмачують нам у голови, що ми – бидло. Ми, це ті, чиї діди – напівграмотні чи зовсім неписьменні червоноармійці від сохи чи з фабричних бараків – робили революцію. Чиї батьки-робфаківці п'ять років в окопах Великої Вітчизняної війни захищали Батьківщину та світову цивілізацію. […] ми бидло, бо співали «неправильні» пісні в піонерських таборах, ходили на «комуністичні» демонстрації, працювали «за копійки», брали від влади «подачки» у вигляді безкоштовного навчання, безкоштовного лікування, і почувалися щасливими. […]

[…] я від початку була серед небагатьох, хто розумів, що відбувається. Не уявляючи до кінця результат, усе ж таки відчувала — йде страшна навала. Коли в середині вісімдесятих років з'явився Горбачов зі своїм «прискоренням», «новим мисленням» та «Перебудовою», я одразу сказала одному своєму колезі-письменнику: «Звідки він узявся на нашу голову?!» — і почула у відповідь здивоване: «Та що ти, це геній, це ж месія! Він нас усіх врятує!»
[…] Ось це [прим.: рядок із поезії Діани Кан]: «Ми не дисиденти і не демократи, Ми – діти робітників і онуки селян» – спалахнуло гарячим жаром у грудях. Я повторила це вголос, і рука сама рубанула повітря! І сльози виступили на очах, сльози радості та гордості. Так, не демократи — слава Богу! Не дисиденти — боронь Боже! Діти робітників та онуки селян — як це прекрасно!

Оригінальний текст (рос.)

Двадцать лет новые идеологи нового государства, нового социального строя и нового национального мышления вдалбливают нам в головы, что мы – быдло. Мы, это те, чьи деды – полуграмотные или совсем неграмотные красноармейцы от сохи или из фабричных бараков – делали революцию. Чьи отцы-рабфаковцы пять лет в окопах Великой Отечественной войны защищали Родину и мировую цивилизацию. […] мы быдло, потому что пели «неправильные» песни в пионерских лагерях, ходили на «коммунистические» демонстрации, работали «за гроши», брали от власти «подачки» виде бесплатного обучения, бесплатного лечения, и чувствовали себя счастливыми. […]

[…] я с самого начала была среди тех немногих, кто понимал, что происходит. Не представляя до конца результата, всё же чувствовала — идёт страшная навала. Когда в середине восьмидесятых годов появился Горбачёв со своим «ускорением», «новым мышлением» и «перестройкой», я сразу сказала одному своему коллеге-писателю: «Откуда он взялся на нашу голову!» и услышала в ответ удивлённое: «Да что ты, это же гений, это же мессия! Он нас всех спасёт!»
[…] Вот это: «Мы не диссиденты и не демократы, Мы – дети рабочих и внуки крестьян» – полыхнуло горячим жаром в груди. Я повторила это вслух, и рука сама рубанула воздух! И слёзы выступили на глазах, слёзы радости и гордости. Да, не демократы – слава Богу! Не диссиденты – упаси Господь! Дети рабочих и внуки крестьян – как это прекрасно!

— Ірина Глєбова, «Не дисиденти, боронь Боже! (Моя життєва позиція)».^[13][14]