Іспанське правління на Філіппінах

Іспанське правління на Філіппінах (1565—1898 рр.) — період філіппінської історії, що охоплює майже три століття іспанського колоніального правління від прибуття експедиції Мігеля Лопеса де Легаспі та заснування першого постійного поселення в Себу 1565 року до завершення Іспано-філіппінської війни та передачі архіпелагу Сполученим Штатам у 1898 році. У цей час на Філіппінах сформувалася колоніальна адміністрація, запроваджено іспанське право, християнство стало домінантною релігією, а Маніла перетворилася на ключовий вузол транстихоокеанської торгівлі.

Період позначився низкою соціальних і економічних трансформацій: утвердженням нової системи землеволодіння, зростанням ролі католицьких орденів, розвитком галеонної торгівлі між Манілою та Акапулько, а також поступовим формуванням освіченої місцевої еліти. Водночас у різні десятиліття спалахували повстання проти колоніальної влади, що відображали регіональні, соціальні та релігійні напруження. Наприкінці XIX століття на основі просвітницьких ідей і реформістського руху виник організований національний визвольний рух, який привів до революції 1896 року і занепаду іспанської влади на архіпелазі.

Іспанська колонізація

Передумови

Докладніше: Перше навколосвітнє плавання та Битва біля Мактану

14 квітня 1521 року португальський дослідник Фернан Магеллан, який служив іспанській королівській родині, встановив дерев'яний хрест на березі Себу.

Історія знайомства іспанців із Філіппінськими землями тягнеться ще з XVI століття, коли молодий та амбітний Фернан Магеллан запевнив габсбурзького монарха Карла I, що відкриє новий швидший шлях до «Островів прянощів^[a]». Це мало сенс, адже за Тордесільяським договором португальці контролювали майже усі східні маршрути, через що іспанцям було важко і дорого діставатися важливих торгівельних точок^[1]. Пропозиція вперше прозвучала у 1517 році, а вже 10 серпня 1519 року п'ять добре споряджених кораблів відправилися у першу навколосвітню подорож. 16 березня 1521 року експедиція дісталася острова Хомонхон, який знаходиться на південь від Самару, одного з найбільших островів Філіппін. Основний курс проходив через центр Вісайських островів, які Магеллан назвав «Архіпелаг святого Лазара», на честь Лазара з Віфанії, чиє свято припадало на день, коли вони вперше підійшли до островів^[2]. Згодом, 14 квітня 1521 року, Магеллану вдалося пристати до острова Себу і завдяки одному з рабів, який виступив у ролі перекладача, Фернан розпочав перемовини. Попри занепокоєння місцевих мусульман, Магеллану вдалося знайти спільну мову з місцевим населенням, а також налагодити торгівельні відносини. Тоді ж деякі з острівних вождів прийняли християнство і навіть змінили імена на більш європейські. Так, Раджа Хумабон та його дружина прийняли хрещення за католицьким обрядом, прийнявши християнські імена Карлос, на честь короля Іспанії Карла I, та Хуана, на честь матері короля Карла, Хуани Божевільної. На знак вдячності Магеллан подарував статую Немовляти Ісуса Хуані, також було організовано першу месу^[1].

Карта Молуккських островів 1519 року.

Хрещення Карлоса та Хуани.

Проте не всі острівні вожді погодилися визнати іспанців та прийняти віру, що згодом призвело до кривавої битви на острові Мактан, де загинув Фернан. Експедиція таки дісталася своєї мети й навіть навантажила трохи пряностей, проте говорити про встановлення контролю над островами було ще зарано^[1].

Попри загибель очільника експедиції, іспанська монархія вважала цю подорож комерційним успіхом^[3], адже мало того, що було знайдено новий швидший шлях до прянощів, то вцілілим членам команди вдалося доставити один з двох уцілілих кораблів ― «Вікторія», а другий захопили португальці. Це викликало велике зацікавлення, і вже 1525 року Хуан Себастьян Елькано та Гарсія де Лоайся^[en] відправилися у нову експедицію, проте обидва загинули, і жоден корабель не повернувся. Згодом, за ініціативою Кортеса з Нової Іспанії, було організовано ще одну експедицію, яка на початку 1528 року дісталася Тідоре на судні «Флоріда». Ця група двічі намагалася повернутися назад до Нової Іспанії з вантажем гвоздики, але зазнала невдачі й зрештою приєдналася до залишків інших іспанських моряків на Молукках. Випробування для них завершилися лише у 1534 році, коли в рамках домовленостей між монархами Іспанії та Португалії іспанцям було гарантовано безпечний проїзд додому. У результаті, в 1536 році на батьківщину змогли повернутися сімнадцять іспанців. Найвідомішим серед них був дослідник Андрес де Урданета, який згодом відіграв ключову роль у поверненні на Філіппіни з експедицією 1565 року, що нарешті встановила там постійну іспанську владу^[4].

Чергова спроба була здійснена у 1542 році, коли з Нової Іспанії вирушила експедиція на чолі з Руї Лопесом де Вільялобосом^[en], яка мала на меті колонізацію «Західних островів». Хоча команді Вільялобоса не вдалося заснувати поселення і вони також закінчили свою подорож на Молукках, ця експедиція залишила важливий слід в історії: саме вони назвали ці землі «Філіппінські острови» (ісп. Las Islas Filipinas) на честь тодішнього принца та майбутнього короля Філіпа II^[4].

Усього з 1525 року по 1564 іспанці наважилися на вісім експедицій, метою яких було встановлення контролю над островами^[5].

Експедиція Мігеля Лопеса де Легаспі

Докладніше: Сандуго та Себуанський мирний договір

Експедиція Мігеля Лопеса де Легаспі на Вісайські острови.

Мігель Лопес де Легаспі

Остаточне питання іспано-філіппінських відносин було закрито у 1564 році, коли Мігелю Лопесу де Легаспі було наказано «навернути [у католицьку віру] місцеве населення та знайти безпечний маршрут до Нової Іспанії, щоби королівство могло збільшувати торгівлю та заробляти на ній». Важко сказати, що саме спричинило цю місію: чи підняття цін на перець у 1560-х роках, чи релігійні причини, проте слово «прянощі» так часто повторювалося в листах Філіпа II та в його наказах Легаспі, дозволяє припустити, що вони відігравали не останню роль^[5].

Проте підготовка до майбутньої експедиції розпочалася ще 24 вересня 1559 року, коли Філіп II написав своєму наміснику в Новій Іспанії, Луї де Веласко^[en], щодо майбутньої експедиції. Загалом було озвучено три головні тези: два судна, які мали бути відправлені до Філіппін, повинні були привезти екземпляри прянощів, які ростуть у регіоні; експедиція мала на меті знайти новий безпечний шлях до Нової Іспанії; і наостанок ― у жодному разі не можна було зупинятися на Молуккських островах, як було погоджено із португальцями ще у 1529 році. Схожого листа було надіслано Андресу де Урданеті, щоби й він взяв участь в експедиції. Проте, на здивування монарха обидва відповіли, що така експедиція не можлива без порушення домовленостей із португальцями^[6].

9 лютого 1561 року Веласко запропонував кандидатуру Мігеля Лопеса де Легаспі для здійснення експедиції, що погодив король^[7]. Проте відрядження експедиції затрималося через проблеми з постачанням, бо деревина для кораблів надійшла лише у червні 1564 року^[8]. 21 листопада 1564 року експедиція Легаспі вирушила з міста Навідад та попрямувала на виконання цієї місії^[2]. На борту до того ж були й ченці з Ордену Святого Августина^[en], метою яких було «передати знання святої католицької віри місцевому населенню»^[9].

Оскільки Філіпа надихав релігійний запал, а його головною, а можливо, і єдиною метою було поширення світла Євангелія, експедицію супроводжували шість ченців-августинців. Можна з повагою сказати, що саме ці місіонери та інші, які швидко рушили за ними, завоювали Архіпелаг для Іспанії. Жодного завоювання у суворому сенсі цього слова не відбулося. Іспанці в більшості місць просто показувалися тубільцям; а монахи, які їх супроводжували, переконали неосвічених людей підкоритися королю Іспанії, через якого вони отримали б подвійне благословення цивілізації та християнства^[10].

«Кровна угода», картина філіппінського художника та політичного активіста Хуана Луни^[en].

13 лютого 1565 року експедиція Легаспі кинула якір у затоці Гамай (Gamay Bay) біля узбережжя острова Самар^{[b][11][12][13]}. Проте радість від прибуття швидко змінилася на боротьбу за виживання. Головною проблемою стала нестача провізії. Зайнята пошуками їжі, експедиція обійшла узбережжя Самару та Лейте, поки нарешті не натрапила на відносно велике поселення Кабаліан на східному узбережжі Лейте^[14].

Іспанці були змушені діяти рішуче: у Кабаліані вони захопили запаси рису, батату та курей. Варто зазначити, що, відступаючи на південь, іспанці залишили місцевим жителям бартерні товари як форму оплати за вилучене майно, намагаючись зберегти подобу торгівлі, а не грабунку. Подальше просування ускладнювалося політичною ситуацією в регіоні. На островах Лімасава^[en] та Бохоль придбати провізію виявилося ще важче: місцеві жителі, забачивши європейські кораблі, тікали в ліси. Це було викликано страхом перед повторними нападами португальців, які відвідували ці води раніше і жорстоко поводилися з населенням, через що філіппінці не бачили різниці між двома іберійськими націями^[14]. Саме на Бохолі, намагаючись розвіяти страх місцевих та довести мирні наміри іспанців, Легаспі здійснив знаменитий ритуал Сандуго (кровний договір) з місцевим дату^[c] Сікатуною. Цей ритуал, відомий як sika sika себуанською або sandugo тагальською (що означає «єдина кров»), полягав у тому, що двоє чоловіків пускали кров з рук, змішували її з місцевим вином або водою та випивали суміш, символізуючи новостворений союз та дружбу. Хоча це дозволило ненадовго стабілізувати дипломатичні стосунки, острів Бохоль не міг слугувати місцем для постійного поселення через нестачу провізії, тому 21 квітня експедиція вирішила вирушити до Себу^[15].

Висадка іспанців на Себу у 1565 році, фоторепродукція картини.

Там їх зустріли вороже. Дату Тупас, лідер себуанців, одразу припустив, що іспанці повернулися, щоб помститися за смерть Магеллана, про яку вони знали з усних переказів своїх предків. Тупас намагався стримувати іспанців перемовинами, поки його люди тікали в гори, забираючи все цінне. Зрештою Легаспі наказав трьом шлюпкам під командуванням баскського тріо — Матео де Саса, Мартіна де Гоїті^[en] та Хуана де Ісли — розпочати атаку, тоді як кораблі «Сан Педро» та «Сан Хуан де Лєтран» почали бомбардування спорожнілого поселення. Гарматні постріли спричинили пожежу, що знищила більшість будинків із ніпи (пальмового листя). Саме в одній з таких покинутих хатин солдат-баск, на ім'я Хуан Камус знайшов вцілілу статую Немовляти Ісуса фламандської роботи^[15]. Це було сприйнято як божественний знак. Легаспі заснував тут перше іспанське місто на Філіппінах, назвавши його Вілья-де-Сан-Мігель (ісп. Villa de San Miguel), яке пізніше перейменували на «Місто найсвятішого імені Ісуса» (ісп. Villa del Santísimo Nombre de Jesús) на честь знахідки^[14]. Сам же Тупас був вимушений підписати мирну угоду з іспанцями, яку в історіографії заведено називати «Себуанський мирний договір», з якого і починається відлік іспанського колоніального правління.

Встановлення іспанської влади

Карта Південно-Східної Азії 1576 р. Фернана вас Доурадо^[en]. Назви місць на карті написані латинською мовою. Серед них: Сіам (Таїланд), Камбоджа, Борнео, Лукуа (Філіппіни), Аява (Ява), Папуас (Папуа), Нова-Гінея (Нова Гвінея).

Іспанський галеон.

Попри заснування поселення, Легаспі одразу натрапив на труднощі. Ворожість місцевого населення не припинялася: вдень іспанці відганяли їх, а вночі вони поверталися, щоб напасти знову. Щоб захистити місто, майстер табору Матео де Сас керував будівництвом трикутного палісаду, дві сторони якого виходили до моря. Основною причиною ворожнечі місцевого населення стала жадібність іспанських поселенців, які, прагнучи золота, розривали місцеві могили та привласнювали собі браслети, сережки й підвіски. Коли новини про це святотатство та нехристиянську поведінку досягли Легаспі, він наказав припинити грабунки та вилучати п'яту частину здобичі на користь королівської скарбниці. Цей наказ, а також наказ про нічну варту, яку деякі дони вважали принизливою, спричинили спроби заколоту серед частини команди. Матео де Сас розкрив змову, наказав заарештувати та обезголовити її лідерів. Також Матео де Сас підозрював двох донів у підпалі будинку, де зберігалися списки тих, хто мав залишитися на Себу, і тих, хто мав повернутися до Мексики, та також наказав їх повісити^[16].

Критичним завданням для Легаспі залишалося відкриття надійного зворотного маршруту до Мексики, що було життєво необхідним для постачання та успіху колонії. 1 червня 1565 року галеон «Сан Педро» під командуванням онука Легаспі, Феліпе де Сальседо^[en], і з пілотом отцем Андресом де Урданетою, відплив із Себу. Вони перетнули підступну протоку Сан-Бернардіно та попрямували на північний схід через Тихий океан, здійснивши широкий північно-східний захід. Цей маршрут закінчився на узбережжі Каліфорнії (Санта-Каталіна), звідки галеон спустився до Мексики і став на якір у Ла-Навідад 1 жовтня. За тиждень корабель прибув до Акапулько. Цей шлях, названий «маршрут Урданети» став на наступні два століття єдиним маршрутом Манільських галеонів^[16].

Прийняття Манільського галеона чаморро на островах Ладронес.

Отець Урданета доповів про ситуацію на Філіппінах до Мексиканської Аудієнції, а потім перетнув Атлантику, щоб доповісти королю Філіпу II, і помер у Мексиці в 1568 році. Його навігаційні знання дозволили встановити ключовий торгівельний маршрут. Через постійний голод та нестачу продовольства на Себу Легаспі у 1569 році відправив частину своїх людей на острів Панай. Виявивши, що цей острів є більш придатним для життя, він сам перейшов туди і заснував друге іспанське поселення. Місцеві жителі Панаю виявилися гостиннішими, забезпечуючи іспанців їжею в обмін на проповідування католицької віри. Легаспі вирішив поширити іспанську владу на інші острови архіпелагу, який він назвав Феліпінас у своєму першому звіті королю Філіпу в травні 1565 року. За допомогою кількох сотень вісайців, Легаспі, його онук Хуан де Сальседо та Мартін де Гоїті^[en] (новий майстер табору після смерті Матео де Саса у 1567 році) поширили іспанське панування на інші Вісайські острови та почали стягувати данину^[16][17].

Заснування Маніли та зміцнення влади

Хуан де Сальседо, іспанський конкістадор.

Маніла у XVII ст.

Через конфлікт з португальцями, які блокували Себу в 1568 році, а також через постійну нестачу провізії, у 1569 році Легаспі переніс основне поселення на острів Панай, заснувавши його на березі річки Панай. У 1570 році Легаспі відправив свого онука Хуана де Сальседо^[en], який прибув із Мексики в 1567 році, на острів Міндоро для покарання мусульманських піратів (з народу моро), які грабували поселення на Панаї. Сальседо також зруйнував форти на островах Ілін^[en] та Лубанг, розташованих на південь та північний захід від Міндоро відповідно^[18][19][20].

У 1570 році Мартін де Гоїті^[en], відряджений Легаспі на Лусон, завоював Майнілу (сучасна Маніла). Згодом туди прибув і сам Легаспі з більшим флотом, що складався з іспанців та значних сил вісайських союзників. Переміщення цих сил зайняло місяць через низьку швидкість місцевих суден. Ця потужна армія змусила капітулювати сусіднє королівство Тондо. Спроба деяких місцевих лідерів чинити опір, відома як «Змова Тондо^[en]», була придушена. Легаспі перейменував Майнілу на «Нуева-Кастілья» (ісп. Nueva Castilla) і оголосив її столицею Філіппін, а відтак і всієї Іспанської Ост-Індії, до якої також входили іспанські території в Азії та Тихому океані. Легаспі став першим генерал-губернатором країни^[16][20][21].

Хоча новостворена адміністрація на чолі з Легаспі спочатку була невеликою та вразливою для португальських і китайських вторгнень, об'єднання іспанської та португальської корон у рамках Іберійської унії (1580—1640 рр.) допомогло закріпити взаємне визнання іспанських прав на Філіппіни та португальських прав на «Острови прянощів» (Молуккські острови)^[22].

Конфлікти на півночі та японська експансія

Напад японських піратів.

У 1573 році Японія розширила свою торгівлю на півночі Лусону. У 1580 році лорд Тай Фуса заснував незалежну державу піратів вокоу (яп. 倭寇) у ще не колонізованому регіоні Кагаян. Іспанські джерела містять записи про цього ватажка у контексті японських поселень у Кагаяні. Транслітерація його імені свідчить, що насправді його могли звати Тей (японська вимова китайського імені Чжен), що дає підстави вважати його китайцем, хоча більшість його послідовників, судячи з усього, були японцями. Про нього не збереглося інших записів, проте ймовірно, що він використовував різні імена в різних частинах регіону^[23][24].

Китайський сампан, що схожий з японськими.

Коли іспанська флотилія під командуванням Хуана Пабло де Карріона^[es] наблизилася до цього району, проходячи повз мис Бохадор, вони зіткнулися з важким сампаном вокоу. Пірати, що нещодавно прибули на узбережжя, жорстоко поводилися з місцевим населенням. Карріон, попри чисельну перевагу ворога, вступив у бій та взяв вороже судно на абордаж. Іспанські родельєрос^[en] (мечники зі щитами) зіткнулися із закутими в обладунки японськими воїнами, озброєними мечами. Початковий успіх змінився відступом іспанців назад на власний корабель, палуба якого перетворилася на поле битви. Переломити хід бою іспанцям вдалося завдяки вчасному підкріпленню від решти флоту та тактичній хитрості: вони спорудили імпровізований парапет, розмістивши пікінерів попереду, а аркебузирів і мушкетерів — позаду. Врешті-решт вокоу покинули корабель і кинулися вплав, причому дехто з них потонув під вагою власних обладунків. У цьому бою іспанці зазнали перших втрат, серед яких був капітан галери Педро Лукас^[23][25].

Хуан Пабло де Карріона^[es].

Флотилія продовжила рух вниз річкою Кагаян, де виявила флот із вісімнадцяти сампанів та укріплений форт вокоу в глибині суходолу. Пробивши собі шлях артилерійським вогнем, іспанці висадилися на берег, окопалися та встановили в траншеях гармати, зняті з галеона, почавши безперервний обстріл піратів. Вокоу вирішили домовитися про капітуляцію, вимагаючи золото як компенсацію за втрати, які вони понесуть, залишивши острів. Карріон відповів категоричною відмовою. Після цього пірати наважилися на штурм сушею силами близько шестисот бійців^[23][25].

Іспанські траншеї, які обороняли солдати й матроси, витримали першу та другу хвилі наступу. Зіткнувшись із тим, що воїни вокоу хапали їхні піки руками, намагаючись відібрати зброю, іспанці вдалися до винахідливості й змастили держака списів олією, щоб зробити їх слизькими. До третьої атаки в іспанців почав закінчуватися порох, і бій перейшов у небезпечну близьку дистанцію, що майже призвело до прориву оборони. Зрештою, коли натиск вокоу ослаб, іспанці вийшли з траншей і контратакували, розсіявши залишки ворожих сил. Зброю переможених, зокрема катани та обладунки, що залишилися на полі бою, іспанці забрали як трофеї^[23][25].

Ці події, що увійшли в історію як «битви у Кагаяні 1582 року», поклали край японській експансії та забезпечили іспанський контроль над регіоном. З часом важливість Себу зменшилася, оскільки центр влади остаточно змістився на північ, до Лусону. Наприкінці XVI століття населення Маніли стрімко зростало, тоді як населення іспанських поселень на Вісайських островах скорочувалося^[23][26].

Економіка та «Манільські галеони»

Японський кампаку (регент) Тойотомі Хідейосі верхи.

Утримання філіппінських островів вважалося тягарем для економіки Іспанії. Точилися дебати про те, щоб покинути їх або обміняти на іншу територію. Однак проти цього виступали з кількох причин, включаючи економічний потенціал, безпеку та бажання продовжувати релігійне навернення на островах та в навколишньому регіоні^[27].

Філіппіни виживали завдяки щорічній субсидії іспанської корони (ісп. Real Situado)^[28], яка в середньому становила 250,000 песо^[29] і зазвичай виплачувалася 75 тоннами срібних злитків, що надсилалися з Іспанської Америки на знаменитих манільських галеонах. Через фінансові обмеження укріплення Маніли, збудовані першими колонізаторами, не зазнавали значних змін протягом 200 років^[30][31].

Іспанський або манільський галеон, на честь Гонсалеса Кабрери Буено, «Спекулятивна та практична навігація», Маніла, 1734 рік

У 1570-х роках деякі японські кораблі відвідували Філіппіни для експорту японського срібла та імпорту філіппінського золота. Пізніше, зі збільшенням імпорту срібла з Нового Світу, японський експорт на Філіппіни змістився зі срібла на споживчі товари. Хоча у 1570-х роках іспанські торговці певною мірою страждали від японських піратів, до 1590 року між Філіппінами та Японією встановилися мирні торгівельні відносини. Японський кампаку (регент) Тойотомі Хідейосі кілька разів марно вимагав, щоб Філіппіни визнали сюзеренітет Японії^[32][33][34].

8 лютого 1597 року Філіп II, наприкінці свого 42-річного правління, видав Королівську седулу, яка наказувала Франсіско де Тельо де Гусману^[en], тодішньому генерал-губернатору Філіппін, виконувати закони про данину та забезпечити реституцію (повернення) незаконно стягнутих податків з корінних філіппінців. Указ був опублікований у Манілі 5 серпня 1598 року. Король Філіп помер 13 вересня, лише через сорок днів після публікації указу, але про його смерть на Філіппінах дізналися лише в середині 1599 року. На той час вже тривав референдум, на якому корінні філіппінці мали визнати іспанське правління. Після завершення філіппінського референдуму 1599 року^[d] можна було стверджувати, що Іспанія встановила легітимний суверенітет над Філіппінами^[35].

Перші військові виклики

Тарік Сулейман (іноді також згадується як Баліто або Бамбаліто) був войовничим вождем з племені Капампанган, який категорично відмовився підкоритися іспанцям на чолі з Мігелем Лопесом де Легаспі. Він став національним героєм за свою роль у Битві при Бангкусай. 3 червня 1571 року, що відбулася біля Тондо (сучасна Маніла).

Протягом свого правління Іспанія придушувала різні повстання корінного населення, а також захищалася від зовнішніх військових викликів. Іспанці розглядали свою війну з мусульманами в Південно-Східній Азії як продовження Реконкісти, а конфлікти з голландцями та моро виснажували скарбницю. Однією з найнебезпечніших загроз стала спроба китайського воєначальника Лімахонга захопити Манілу в 1574 році. Вигнаний з Китаю, він прибув на Лусон із флотом у 60 джонок, маючи на меті заснувати власне поселення. Його армія налічувала тисячі солдатів і колоністів, а допомагав йому японський лейтенант Сіоко, що забезпечило підтримку піратів вокоу. Під час першого штурму загинув колишній майстер табору Мартін де Гоїті^[en], але гарнізон під командуванням Лавезаріса та вчасно прибулого Хуана де Сальседо^[en] зміг втримати оборону^[36].

Напад китайського пірата Лімахонга на Манілу в 1574 році.

Під час другого штурму пірати спалили частину міста, включаючи церкву Сан-Агустін, проте іспанці, використовуючи тактику оборони за стінами, завдали нападникам значних втрат і вбили Сіоко. Ситуація ускладнювалася внутрішніми заворушеннями: в Тондо та на Міндоро спалахнули бунти місцевого населення, яке, сподіваючись на поразку іспанців, захоплювало заручників серед духовенства. Після провалу облоги Лімахонг відступив до Пангасінану, де заснував укріплену базу. Іспанська експедиція взяла його в облогу, яка тривала чотири місяці, але хитромудрий воєначальник зумів втекти через таємно викопаний канал і зникнути в морі. Цей епізод, попри руйнування, став поштовхом до встановлення перших, хоча й прохолодних, дипломатичних контактів між Іспанією та Китаєм^[37].

Окрім зовнішніх нападів, іспанська влада постійно стикалася з опором корінних народів, які намагалися відстояти свою незалежність. Ще до заснування Маніли, у 1565―1567 роках, відбулося повстання Дагамі на Себу. У 1571 році сталася вирішальна морська битва при Бангкусай^[en], де вождь Тарік Сулейман із Макабебе^[en] кинув виклик іспанцям, але зазнав поразки та загинув, що дозволило колонізаторам закріпитися в дельті річки Пасіг. Пізніше, у 1601 році, спроби іспанців нав'язати християнство ігоротам^[e] у горах Північного Лусону спровокували велике повстання, внаслідок якого колоніальна адміністрація змогла встановити в цьому регіоні лише номінальний контроль^[38][37].

Голландські напади

Корнеліс Вром. Голландські кораблі таранять іспанські галери біля фламандського узбережжя в жовтні 1602 року.

В XVII столітті іспанська влада на Філіппінах зіткнулася з серйозною загрозою з боку Нідерландської республіки в рамках Вісімдесятирічної війни. Попри військову міць голландців, іспанські та португальські морські сили залишалися грізними супротивниками, а розгалужена мережа торгових суден в Індійському океані, що діяла як розвідка, часто позбавляла голландців ефекту несподіванки, дозволяючи гарнізонам підготуватися до оборони^[39].

Перші значні зіткнення, відомі як Перша, Друга та Третя битви біля Плайя-Хонда, відбулися у 1610, 1617 та 1624 роках відповідно. Друга битва (1617 рік) стала найбільш знаменитою: маючи рівні сили (по 10 кораблів з кожного боку), іспанці змусили голландців відступити, знищивши їхній флагман. Лише у третій битві 1624 року перемога була за голландським флотом. Кульмінацією протистояння стала серія з п'яти морських боїв у 1646 році, відома як Битви Ла-Наваль-де-Маніла (15 березня — 4 жовтня). Іспанські сили, що складалися лише з двох (пізніше трьох) манільських галеонів, переобладнаних у військові кораблі, однієї галери та чотирьох бригантин, протистояли трьом голландським ескадрам загальною чисельністю 18 військових кораблів. Екіпажі іспанських суден складалися переважно з філіппінських добровольців. Попри чисельну меншість, іспансько-філіппінські сили завдали голландцям нищівної поразки на всіх фронтах, змусивши їх відмовитися від планів вторгнення на острови^[40][41].

«Діва тисячі чудес» — це римо-католицьке ім'я Марії, матері Ісуса, заснований на об'явленнях Діви Марії, про які повідомив у 1667 році іспанський солдат під час нічного шторму, коли він стежив за воротами Порта-Вага в Кавіте.

У червні 1647 року голландці здійснили нову спробу нападу. 6 червня їхні кораблі були помічені біля острова Марівелес. На той момент іспанці мали готовими до бою лише один галеон «Сан-Дієго» та дві галери проти 12 великих голландських суден. 10–12 червня армада атакувала порт Кавіте. Восьмигодинна битва призвела до значних руйнувань у місті: вогнем гармат було пошкоджено майже кожен дах, особливо постраждав собор, а форт Порта-Вага був зруйнований. Проте вогонь іспанських берегових батарей потопив два голландські кораблі й змусив решту відступити^[42][43].

Зазнавши невдачі в Манільській затоці, голландці розділили флот: шість кораблів вирушили до корабельні Міндоро, а інші шість атакували провінцію Пампанга. Там вони захопили укріплений монастир, взяли полонених і стратили майже 200 філіппінських захисників. Губернатор наказав провести урочисті похоронні обряди за загиблими та виплатити грошову допомогу їхнім вдовам і сиротам^[44].

Останні спроби дестабілізації регіону голландці здійснили на півдні архіпелагу. У липні 1648 року вони прибули на Холо, уклавши союз з королем Салікалою, який був налаштований проти іспанців, але після бомбардування іспанського гарнізону відступили. Того ж року відбувся невдалий напад на Замбоангу. Голландці обіцяли корінним жителям Мінданао повернутися у 1649 році з допомогою для підтримки повстання проти іспанців. Це спровокувало кілька бунтів, найсерйозніший з яких стався у селі Ліндао, де повстанці вбили більшість іспанців. Однак голландська допомога так і не надійшла. Влада Маніли оголосила загальну амністію, і багато філіппінців, що переховувалися в горах, склали зброю^[45][46][47].

Цей період, через послаблення іспанського війська, також бів відомий певними повстаннями місцевих жителів. Одне з наймасштабніших народних повстань підняв національний герой варайців, уродженець острова Самар ― Сумурой^[48].

Вимоги цих воєн та постійні мобілізації вважаються однією з потенційних причин скорочення населення Філіппін у цей період^[49].

Британська окупація Маніли (1762—1764)

Дон Сімон де Анда-і-Салазар^[en] з Алави, який мужньо протистояв англійцям у 1762 році, коли вони намагалися захопити весь Філіппінський архіпелаг під час Семирічної війни.

Битви, зображені в «Алегорії оборони Філіппін».

У серпні 1759 року на іспанський престол зійшов Карл III. У цей час Велика Британія та Франція перебували у стані війни, яка згодом отримала назву Семирічної. Хоча Іспанія спочатку зберігала нейтралітет, успіхи британців та загроза іспанським інтересам підштовхнули Мадрид до підписання «Сімейної угоди» з Францією в 1761 році, що призвело до взаємного оголошення війни на початку 1762 року. Британський кабінет міністрів схвалив план полковника Вільяма Дрейпера^[en] щодо захоплення Маніли — одного з найважливіших торгових міст Азії, що мало завдати «нищівного удару» іспанській комерції та розширити вплив Ост-Індської компанії. 24 вересня 1762 року британський флот у складі восьми лінійних кораблів та трьох фрегатів із майже 7000 солдатів увійшов у Манільську затоку. Іспанська оборона виявилася непідготовленою: колишній генерал-губернатор помер, його наступник ще не прибув, а тимчасове керівництво здійснював архієпископ Мануель Рохо^[en], який не мав військового досвіду^[50][51][52].

Одна з іспанських карт, вивезених Олександром Далрімплом^[en]. На карті зображені Філіппіни.

Після інтенсивного бомбардування британцям вдалося пробити стіни бастіону Сан-Дієго, і на світанку 6 жовтня 1762 року вони захопили укріплення, зустрівши незначний опір. Одразу після падіння міста почалося жорстоке пограбування, яке тривало понад 30 годин; мародери не щадили ні церков, ні палацу архієпископа. Щоб зупинити насильство, архієпископ Рохо погодився виплатити викуп у розмірі чотирьох мільйонів іспанських доларів, хоча фактично було сплачено лише чверть цієї суми. Британська окупаційна адміністрація на чолі з Доусоном Дрейком^[en] встановила жорсткий режим: було створено сумнівний військовий суд, багатьох місцевих жителів ув'язнювали, а економіку підривали. Додатковим ударом для іспанців стало захоплення британцями галеона «Сантісіма Тринідад» з вантажем китайської порцеляни вартістю понад півтора мільйона доларів та судна «Філіппіна» зі сріблом з Акапулько^[53][54][55].

Однак британцям не вдалося поширити свою владу за межі Маніли та Кавіте завдяки рішучим діям Сімона де Анда-і-Салазара^[en]. Як член Королівської аудієнсії, він втік із Форту Сантьяго перед падінням міста, вивізши частину скарбниці та офіційні документи. Отаборившись у провінції Пампанга, Анда оголосив себе генерал-губернатором, посилаючись на закони Ради Індій, і відмовився визнати капітуляцію архієпископа Рохо^[en] законною. Йому вдалося зібрати армію з понад 10 000 бійців, переважно філіппінських добровольців. Попри брак мушкетів, ці сили успішно блокували британців у Манілі, перехоплювали продовольство та придушували викликані британцями повстання, зокрема заколот Дієго Сіланга^[en] в регіоні Ілокос та виступи китайської громади, що призвело до жорстоких репресій проти останніх^[56].

Семирічна війна завершилася підписанням Паризького мирного договору 10 лютого 1763 року. Оскільки на момент підписання в Європі ще не знали про захоплення Маніли, Філіппіни підпадали під загальне положення про повернення всіх територій іспанській короні. Ситуація залишалася напруженою до смерті архієпископа Рохо^[en] в січні 1764 року, після чого британці нарешті визнали повноваження Сімона де Анди^[en]. У квітні 1764 року британські війська остаточно залишили архіпелаг. Як пізніше зазначав Франсіско Леандро Віана, британське завоювання було «лише уявним», оскільки вони ніколи не володіли землею за межами пострілу гармат Маніли. Проте окупація мала довгострокові наслідки: старі іспанські карти, вивезені Олександром Далрімплом^[en], згодом допомогли британцям у дослідженнях Тихого океану та пошуках Terra Australis Incognita^[57][58].

Відкриття Філіппін для світової торгівлі та економічні зрушення

Рибалки з Маніли, 1800-ті.

Національне вбрання, 1800-ті.

З поширенням індустріалізації в Європі та Північній Америці у XIX столітті різко зростав попит на сировину. Хоча тривалий час Філіппінам було заборонено торгувати з будь-якими націями, окрім Іспанії, економічні реалії змусили генерал-губернатора Хосе Баско^[en] відкрити порти для міжнародної торгівлі як джерело сировини та ринок збуту промислових товарів. Після офіційного відкриття порту Маніли для світової торгівлі в 1834 році у філіппінському суспільстві розпочалися глибокі зрушення. Занепад традиційної торгівлі манільськими галеонами сприяв переорієнтації внутрішньої економіки: общинні землі приватизувалися для задоволення міжнародного попиту на сільськогосподарську продукцію, що призвело до відкриття для іноземних суден інших портів, таких як Ілоїло (1855), Замбоанга (1855), Себу (1860) та Легаспі (1873)^[59][60].

Розвиток Філіппін як експортера сировини та ринку для європейських товарів створив значні місцеві багатства та сприяв появі нового середнього класу. Багато філіппінців, скориставшись швидким зростанням попиту на робочу силу та бізнес-можливостями, змогли покращити своє матеріальне становище. До цього економічного буму долучилися й європейські іммігранти. Економічне піднесення дозволило заможним родинам відправляти своїх дітей на навчання до найкращих університетів Європи, де вони переймали ідеали свободи, натхненні Французькою та Американською революціями. Відкриття Суецького каналу в середині XIX століття значно скоротило шлях до Іспанії, що полегшило поширення ліберальних ідей Вольтера і Томаса Пейна та притік нових книг і товарів^[61].

Зародження філіппінського націоналізму

Хосе Бургоса^[en], Маріано Гомеса^[en] та Хасінто Самори^[en] (відомі в історії як Гомбурса^[en])

Зміни в економіці супроводжувалися трансформацією соціальної ідентичності. Термін «філіпінець», який спочатку стосувався виключно іспанців, народжених на архіпелазі (креолів або інсуларес^[f]), поступово почав охоплювати все населення островів. Цей зсув був зумовлений протистоянням між інсуларес та пенінсуларес^[g], які вважали місцевих уродженців меншовартісними та витісняли їх з урядових посад. Напруга вилилася в ранні спроби опору, такі як повстання капітана Андреса Новалеса^[en] 1823 року, який проголосив гасло «Хай живе незалежність!», та змова Палмеро^[en]. З часом поняття національної свідомості, що зародилося серед креолів, поширилося на метисів та корінне населення, формуючи єдину національну ідентичність^[62][63].

Хосе Бургоса^[en], Маріано Гомеса^[en] та Хасінто Самори^[en] (відомих в історії як Гомбурса^[en]), яких стратили, а також до масових арештів та заслань патріотично налаштованих громадян^[64][65][66].

Каталізатором національного пробудження стали події 1872 року, коли повстання філіппінських солдатів^[en] на арсеналі міста Кавіте було використане іспанською владою як привід для репресій проти ліберально налаштованого духовенства. Страта трьох священників — Хосе Бургоса^[en], Маріано Гомеса^[en] та Хасінто Самори^[en] (відомих в історії як Гомбурса^[en]), яких звинуватили у підбурюванні до заколоту, глибоко вразила суспільство. Ці події радикалізували багатьох філіппінців, зокрема майбутнього національного героя Хосе Рісаля, який присвятив пам'яті страчених свій роман «Заколот» (ісп. El Filibusterismo^[h]). Репресії та масові депортації інтелігенції на Маріанські острови та до Європи призвели до формування активної спільноти емігрантів, яка продовжила боротьбу за реформи з-за кордону^[64][65][66].

Рух пропаганди та ілюстрадо

Докладніше: Рух пропаганди

Представники «Руху пропаганди», значну частку котрих складали так звані ілюстрадо^[en], нова філіппінська інтелегенція.

У відповідь на колоніальний гніт в Іспанії сформувався мирний «Рух пропаганди» (бл. 1880—1895 рр.), рушійною силою якого стали ілюстрадо^[en] — освічена філіппінська молодь. Лідери руху, такі як Хосе Рісаль, Марсело дель Пілар^[en] та Грасіано Лопес Хаена^[en], використовували пресу, зокрема газету La Solidaridad^[en], для лобіювання ліберальних реформ. Їхньою метою була не повна незалежність, а асиміляція — перетворення Філіппін на повноправну провінцію Іспанії з представництвом у Кортесах, рівністю перед законом та секуляризацією парафій. Вони викривали зловживання чернечих орденів та адміністрації, а також боролися проти расової дискримінації, зокрема проти практики «людських зоопарків», коли корінних філіппінців виставляли на показ у Мадриді^[67][68].

Проте до початку 1890-х років рух почав втрачати силу через внутрішні суперечки та відсутність реальних поступок з боку Мадрида. Хосе Рісаль, розчарований неефективністю діяльності в Європі, вирішив повернутися на батьківщину, щоб перенести боротьбу на філіппінський ґрунт. У 1892 році він заснував «Філіппінську лігу» (La Liga Filipina^[en]) для об'єднання народу та соціально-економічного розвитку. Однак його арешт і заслання на Дапітан^[en] лише через кілька днів після створення Ліги стали переломним моментом, що ознаменував кінець епохи мирних сподівань і перехід до радикальніших дій^[69].

Заснування Катіпунану

Докладніше: Катіпунан

Партизани руху Катіпунан.

У день оголошення про депортацію Рісаля, 7 липня 1892 року, група радикально налаштованих патріотів на чолі з Андресом Боніфасіо заснувала таємне товариство «Катіпунан». На відміну від реформаторів-пропагандистів, Катіпунан ставив за мету повну незалежність Філіппін шляхом збройної революції. Організація використовувала масонські ритуали та структуру для збереження таємниці та виховання дисципліни, формуючи з підданих колонії майбутніх громадян вільної держави^[70].

Спочатку зростання організації було повільним, але ситуація змінилася з появою друкарського верстата та виходом газети «Свобода» у березні 1896 року, редагованої Еміліо Хасінто. Пристрасні й зрозумілі заклики до свободи та рівності знайшли відгук серед широких мас, які страждали від податків та свавілля влади. Завдяки поширенню газети, чисельність Катіпунану вибухово зросла з кількох сотень до десятків тисяч членів навесні 1896 року, поширюючись із Маніли на провінції Центрального Лусону. Те, чого не змогли досягти петиції ілюстрадо в Мадриді, почало реалізовуватися через таємну мобілізацію народу, готового до збройного повстання^[71].

Філіппінська революція

Докладніше: Філіппінська революція

Фотографія страти Рісаля на території тодішнього Баґумбаяну

До 1896 року таємна революційна організація Катіпунан налічувала тисячі членів. Того ж року колоніальна влада розкрила існування організації, що прискорило початок збройного повстання. Наприкінці серпня Катіпунерос зібралися в Калоокані та оголосили про початок революції. Ця подія відома як «Клич Балінтавака» (англ. Cry of Balintawak) або «Клич Пугад Лавіна» (тагал. Sigaw sa Pugad Lawin)^[i][72].

Андрес Боніфасіо закликав до загального наступу на Манілу, але його сили зазнали поразки в битві у місті Сан-Хуан-дель-Монте. Він перегрупував війська і зміг ненадовго захопити міста Марікіна, Сан-Матео та Монтальбан. Іспанські контратаки змусили його відступити до висот Балара і Моронга, звідки він розпочав партизанську війну. До 30 серпня повстання поширилося на вісім провінцій. У цей день генерал-губернатор Рамон Бланко оголосив у цих провінціях воєнний стан. Це були Маніла, Булакан, Кавіте, Пампанга, Тарлак, Лагуна, Батангас та Нуева-Есіха. Пізніше ці вісім провінцій були символічно представлені вісьмома променями сонця на філіппінському прапорі^[73].

Ілюстрадо та страта Рісаля

Гонконзька хунта^[en].

Багато представників освіченого класу, відомого як ілюстрадо^[en], наприклад, Антоніо Луна^[en] та Аполінаріо Мабіні, спочатку не підтримували збройну революцію. Сам Хосе Рісаль, яким надихалися повстанці, заздалегідь висловив несхвалення передчасного повстання^[74].

Гладкоствольна гармата, що використовувалася філіппінцями та залишена під час їхнього відступу

Попри це, Рісаля було заарештовано, судили та стратили за зраду, підбурювання до заколоту та змову 30 грудня 1896 року. Перед арештом він виступив із заявою, в якій засудив революцію, проте у своїй прощальній поемі «Моє останнє прощання» він написав, що смерть у бою за батьківщину є такою ж патріотичною, як і його власна неминуча смерть^[75]. Катіпунан із провінції Кавіте на чолі з Еміліо Агінальдо виявилися найуспішнішими серед повстанців і до вересня-жовтня контролювали більшу частину своєї провінції, захищаючи території за допомогою траншей, спроєктованих Едільберто Евангелістою^[76][77].

22 березня 1897 року Конвенція заснувала Революційний уряд Техероса. Боніфасіо відмовився його визнавати і, разом з іншими, уклав Найську військову угоду^[en]. Це призвело до його арешту та страти за зраду у травні 1897 року. 1 листопада уряд Техероса був замінений Республікою Біак-на-Бато. До грудня 1897 року революція зайшла у глухий кут. Педро Патерно виступив посередником між колоніальним урядом та повстанцями, що призвело до підписання Пакту Біак-на-Бато. Умови перемир'я включали самовигнання Агінальдо та його офіцерів в обмін на виплату іспанським урядом певної суми грошей. 27 грудня 1897 року Агінальдо та низка високопоставлених революційних офіцерів вирушили у самовигнання до британського Гонконгу, сформувавши там Гонконзьку хунту^[en] (Hong Kong Junta) як уряд у вигнанні^[78][79].

Іспано-американська війна

Докладніше: Іспансько-американська війна та Філіппінсько-американська війна

Кадри іспано-американської війни

Іспансько-американська війна, що спалахнула у квітні 1898 року після загадкового вибуху на американському кораблі «Мейн» у Гавані, мала вирішальні наслідки для Філіппін. Бойові дії швидко перемістилися в Тихий океан, де американське командування розраховувало на перевагу свого флоту. Вже 1 травня 1898 року в битві у Манільській затоці азійська ескадра ВМС США під командуванням комодора Джорджем Д'юї на борту крейсера «Олимпія» завдала нищівної поразки іспанському флоту. Втративши кораблі та контроль над морем, Іспанія опинилася в ізоляції, не маючи можливості захищати свої колоніальні володіння на архіпелазі від зовнішніх та внутрішніх загроз^[78].

Скориставшись ослабленням іспанців, лідер філіппінської революції Еміліо Агінальдо 19 травня повернувся із заслання на борту американського корабля. Вже 24 травня він перебрав на себе командування повстанськими силами, які за короткий час звільнили від колонізаторів значну частину провінцій острова Лусон. Кульмінацією цього етапу стало 12 червня 1898 року, коли Агінальдо проголосив Декларацію незалежності Філіппін та створення революційного уряду. Філіппінські війська взяли Манілу в щільну облогу, перекривши постачання до міста, однак американське командування почало нарощувати власні сухопутні сили, готуючись до захоплення столиці^[78].

Розв'язка настала у серпні 1898 року. Іспанський генерал-губернатор, не бажаючи здаватися філіппінським повстанцям, уклав таємну домовленість з американцями про здачу міста після «постановочної» битви, яка мала зберегти четь іспанської зброї. 13 серпня, після короткого формального опору, американські війська увійшли в Манілу, не допустивши туди філіппінські підрозділи. Війна офіційно завершилася підписанням Паризького мирного договору 10 грудня 1898 року. Згідно з ним, Іспанія відмовлялася від своїх прав на Філіппіни та передавала архіпелаг Сполученим Штатам за компенсацію в розмірі 20 мільйонів доларів. Ця угода поклала край майже чотирьохсотрічній іспанській присутності в регіоні, але філіппінські представники не були допущені до переговорів^[78][80].

Попри ігнорування з боку світових держав, 23 січня 1899 року Еміліо Агінальдо офіційно заснував у Малолосі Першу Філіппінську Республіку, прийнявши демократичну конституцію. Проте Сполучені Штати, розглядаючи Філіппіни як своє нове колоніальне надбання, відмовилися визнати суверенітет нової держави. Напруга між колишніми союзниками стрімко зростала і переросла у відкритий конфлікт 4 лютого 1899 року, коли постріли американських вартових по філіппінських солдатах спровокували початок кривавої Філіппінсько-американської війни^[78].

Коментарі

1. Історична назва Молуккських островів, сучасна Індонезія. У той час це було єдине місце на Землі, де росли мускатний горіх та гвоздика, які цінувалися в Європі дорожче золота.
2. Варто зазначити, що в деяких джерелах можна зустріти острів Себу, але це помилково. Себу був метою експедиції, тому джерела подекуди опускають деякі інші зупинки.
3. вождь
4. плебісцит був неповним, і не для всіх покорених народів збереглися документи про їхню «добровільну згоду»
5. етнічна група, що проживає на Філіппінах.
6. іспанці, народжені в Іспанії, але які проживають в одній з колоній.
7. іспанці, народжені на Піренейському півострові
8. у філіппінському контексті XIX століття слово filibustero означало не пірата, а «підбурювача», «революціонера» або «людину, що готує повстання».
9. головна проблема з різними назвами полягає в історичній суперечці щодо точного місця та дати (між 23 та 26 серпня 1896 року), де саме Боніфасіо та його люди порвали свої седули (ідентифікаційні картки/податкові документи), що символізувало початок війни