Історична географія

Істори́чна геогра́фія — галузь знань на стику історії і географії; географія певної території на певному етапі її історичного розвитку. В історичній науці історичній географії звичайно відводиться роль допоміжної дисципліни. У системі географічних наук історичну географію зазвичай відносять до суміжних дисциплін, що сформувалися на стику географії та історії.

Наука вивчає зміни в географічній оболонці Землі як в силу природних причин, так і під дією людини. У ній використовуються різні методи:

• історичні (вивчення архівних джерел, пам'ятників матеріальної культури і таке інше);
• географічні (картографування, районування, ландшафтний підхід, польове вивчення реліктів, дендрохронологія й інше);
• суміжних наук (аерокосмічна індикація, математичне моделювання та інше).

На початковому етапі розвитку науки історик і географ нерідко суміщались в одній особі. Історична географія, як напрям географічної науки, орієнтований на дослідження стану і змін природи, людини і суспільства, бере початок від праць П. Клювера (1580—1622). Набула розквіту в ХІХ — першій половині XX століття завдяки працям Карла Ріттера, А. Геттнера, Г. Марша, Ф. Ратцеля, С. Рудницького, Л. Берга, І. Крип'якевича, В. Кубійовича та інших учених.

Історія

1752 року іспанський єзуїт Педро Мурійо Веларде видав у Мадриді 10-томник «Історична географія» (Geografía histórica), присвячений усім країнам тогочасного світу^[1].