Ак-Коюнлу

Ак-Коюнлу (тюркське — білобаранні, від ак — білий та коюн — вівця) — назва племінного об'єднання огузів, його правлячої династії та створеної ними держави Аккойнлу (1405—1508 роки), охопивши більшу частину Кавказу, Персії, Іраку і схід Малої Азії. Займає значне місце в історії становлення азербайджанського народу.^[1]

Ак-Коюнлу перс. آق‌ قویونلو Āq Quyūnlū азерб. Ağqoyunlular/آغ‌قویونلولار тур. Ak Koyunlu 1378 – 1501 Прапор Столиця Діярбакир (1453—1467) Тебриз (1467—1501) Мова(и) Азербайджанська Перська Арабська Релігія сунізм Форма правління Монархія Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Ак-Коюнлу

Історія

Передумови

Первісно Ак-Коюнлу («ті, що мають білих овець»^[2]) звалося об'єднання кочових племен тюрків-огузів, що жили у верхів'ях Євфрату в XIV—XV століттях. Таку само назву мала династія, що очолювала це об'єднання й походила з провідного племені союзу баяндир (баяндур)^[3]. Ймовірно за часів Ідріс-бека вперше сформувалася конфедерація Ак-Коюнлу, але про його діяльність цього вождя нічого невідомо. Ймовірно саме він очолив міграцію з Хорасану до Малої Азії. Вже його син Пехлеван брав участь у походах ільханів на Кавказі. Брав участь у походах еміра Чобана, після загибелі якого 1328 року зосередив увагу на зміцненні влади над родинними племенами. У 1335 році після смерті ільхана Абу-Саїда активно втручався в боротьбу між Чобанідами та Джалаїридами. Водночас поступово підкорив родинні племена, утворивши 1340 року племінну конфедерацію Ак-Коюнлу. Згідно «Кітаб-і-Діярбакрія» Абу-Бакра Тіграні Ак-Коюнлу захопив фортецю Ернджак^[4]. Але відомо, що вірменський рід Орбеліані зберігав над нею владою до 1353 року^[5], в той же час Пехлеван помер 1340 року.

Вперше Ак-Коюнлу згадується у візантійських літописах 1340-х років, коли мешкало в районі Байбурта на південь від Понтійських гір^[6]. На той час над Ак-Коюнлу панував Тур-Алі, що прийняв титул бея. Протягом 1340-х років відбувалися війни проти династії Сутай і Трапезундської імперії. На початку 1350-х років вдалося завдати поразки Сутай і Трапезунду при цьому здобуто незалежність від Чобанідів та Джалаїридів.

Фахраддін Кутлуг-бей спрямовував на перетворення племінного союзу на більш міцне державне утворення. Свою ставку облаштував у Байбурді. Водночас уклав союз з Джалаїрським султанатом проти племінного союзу Кара-Коюнлу, якому у 1366 році завдано поразки. Намагався підтримувати добрі відносини з Трапезундською імперією та бейликом Еретна. Втім війна з Кара-Коюнлу тривала в наступні десятиріччя. 1386 року в битві при Ерзінджані зазнав поразки від Кара-Коюнлу, після чого уклав союз зчагатайським аміром Тимуром. 1389 року після смерті Кутлуг-бея володання було розділено між його синами.

У 1390—1398 роках тривала війна з бейліком Еретна, в якій Ак-Коюнлу вийшло переможцем. За успішні дії в османському поході Тимура 1402 року бей Кара Осман отримав місто Діярбакир з областю. 1403 року об'єднав усі племена Ак-Коюнлу.

Утворення держави

Володання Ак-Коюнлу у 1430-х роках

1405 року після смерті аміра Тимура формується окрема держава Ак-Коюнлу. 1406 року почалася нова війна з Кара-Коюнлу, в якій Кара Осман 1409 року зазнав поразки. 1417 року почалася чергова війна з Кара-Коюнлу, спочатку в союзі з Джалаїрським султанатом, а потім тимуридським володарем Шахрухом. Ця запекла боротьба тривала з деякими перервами до 1435 року, коли Кара Осман в союзі з ширваншахом Халілуллою I зазнав ніщивної поразки у битві при Ерзурумі.

У 1435—1438 роках тривала боротьба за владу, в якій переміг Хамза-бей, який став першим карбувати власні монети. Мардін та Діярбакір було перетворено на потужні фортеці. 1444 року його було повалено небожем Джахангіром, який 1452 року визнав зверхність Кара-Коюнлу. Це спричинило повстання брата Узун-Хасана, який після тривалої боротьби у 1457 року зумів захопити владу.

Піднесення

Розширення держави за часіи панування Узун-Хасана

За правління Узун-Хасана (1453-1478) Ак-Коюнлу у битвах на Муській рівнині 1467 року і Карабасі 1468 року розгромили свого основного ворога — Кара-Коюнлу^[7]. Захопивши Вірменію, Азербайджан, Арабський Ірак та Західний і Південний Іран. Проте у 1470 році було втрачено Хорасан і Астрабад, де посів трон тимурид Хусейн Байкара. За угодою з останнім Узун-Хасан закріпив за собою північну та південну Персію, більшу частину Кермана і Сістана. 1471 року Узун-Гасан зробив своєю столицею Тебриз. Того ж року було укладено союз з Венецією проти Османською імперією^[8]. Вів невдалі війни з Османською імперією, зазнавши 1473 року поразки у битві при Отлукбелі^[9]. У 1477 воював з Грузією, звисуивши Картлійське і Кахетинське царства визнати свою зверхність. Крім того, зміцнено владу над Вірменією. Але Месхетинське атабегство не вдалося підкорити. У 1477 році уклав договір з мамлюками Єгипту, за яким встановлювався кордон між державами по Євфрату^[10].

Після смерті Узун-Хасана 1478 року починається боротьба за владу між його синами Халілом і Якубом, в якій переміг останній^[11]. В наступні роки він постійно придушував заколоти родичів та повстання залежних держав. Після смерті Якуба 1490 року внаслідок нової боротьби за владу 1493 року трон посів його небіж Рустам. 1494 року він придушив повстання Сефевідів. Але 1497 року був повалений стриєчним братом Ахмедом. Новий володар розпочав реформи зі зміцнення держави, податкової системи (скоротив або на тривалий час скасував низку податків), також здійснив кроки до створення регулярно війська на кшталт османського. Але його реформи спричинили нове повстання, внаслідок чого держава Ак-Коюнлу розпалася^[12].

Занепад

У Тебризі та Азербайджані трон отримав Алванд Мірза, в Єзде, Кермані та Сістані захопив владу Султан-Мухаммед, в Діярбакирі — Султан-Касім, якого незабаром змінив Зейн-ал-Айбідін-бей. Спробив Алванд Мірзи відновити єдність держави виявилися марними. Це зрештою призвело до підкорення Ак-Коюнлу військами Ісмаїла I з роду Сефевідів (до 1502 року — Азербайджан та Тебриз), до 1508 року (південна та східна Персія)^[13].

Територія

На початку існування племенного союзу Ак-Коюнлу кочували літніми пасовищами у Вірменії, зокрема, верхів'ями річки Тигр та зимовими пасовищами між містами Діярбакир та Сівас. В цей час столицею стає фортеця Байбурт. Після отримання володіння Діярбакир від чанатайського еміра Тимура у 1390-х роках, вона до 1468 року стає основою володінь Ак-Коюнлу, яке час від час збільшувалося на нетривалий період, а потім зменшувалося. Лише з часів Узун-Хасана відбулося розширення кордонів, які тепер охоплювали Фарс, Керман, Сістан, Мазандеран, Гілян, Хузестан, Лур, Азербайджан, Арран, Вірменію, схід Малої Азії, Курдистан, Арабський Ірак. При цьому васалами стали Картлі, Кахетія і Ширван. Столиця переноситься до Тебризу.

Символика

Тамга баяндир

Санджак (прапор) Ак-Коюнлу

Узун-Гасан зробив тамгу племені баяндир символом держави. З цієї причини тамга баяндир зустрічається на монетах Ак-Коюнлу, їхніх офіційних документах, написах та прапорах^[14].

Устрій

На чолі стояв правитель, що спочатку носив титул бей (інколи також емір), а з 1467 року — шахиншах і падишах, з 1478 року зазвичай використовувалися титули султан султанів (араб. سلطان السلاطين الإيرانية) і малік маліків (араб. ملك الملوك الأيرانية)^[15][16]. В якості державної пропаганди правителі виводили свій рід від міфічних іранських царів, прийнявши почесні титули «ходавандгар аджам», «сахіб слави Джамшида, басірат Ферейдуна та хекмат дара»^[17].

В часи існування пелменного союзу та на початку існування держави рішення приймалися радою (кенгач) з беків та вождів племен (бей ханлари), рішення яких бей (емір) мав виконувати^[18].

Зберігалася попередня бюрократична структура Джалаїрського султаната і Кара-Коюнлу^[19]. Найвищими цивільними посадами були: візир, який очолював дивани як сагіб-диван, і займався доходами держави, закордонними справами та очолював цивільно-адміністративні відомства; тавачі-дарі (лешкео-дарі) — очолював диван-і тавачі (на кшталт військового відомства); аль-умара аскері кошун ^[20], моставфі аль-мамалек (фінансова установа); садр (займався справами земель вакфів, кази, мударі, очолював садарат-диван, який займався судовими та релігійними справами, також контролював та інспектував медресе), мохрдар (хранитель тамги) та маракур («господар стайні», який керував султанським двором). Ці посади зазвичай обіймали перси з вищої спадкової бюрократії^[21]. Важливою була посада ешикагаси, що займався виявленням змов проти правителя та розкриттям злочинів проти держави.

На місцях поєднувалася війська і політична влада. Міське населення було поділено на загони, на чолі яких стояли міські та квартальні старшини (шехрва мехелле катти).

Право

Фірман Султан-Якуба щодо земельних прав, наданих раніше Сайїду Шамс аль-Діну Мухаммаду та Сайїду Нізаму аль-Діну Джафару, синам Сайїда Німатулли

Тривалий час основою законодавства була монгольська «Яса», яку доповнювали фірмани (з стосується земельних прав, привілеї і податків) і закони беїв і султанів Ак-Коюнлу. Лише Якуб скасував дію «Яси»^[22].

Суспільство

Політична еліта складалася з двох частин: військових, що походили туркменських та інших племен, що мешкали з часів могольського загарблення Персії. Іншою привелійованою частиною був чиновницький апарат із впливових перських родин. Далі за правами йшли ремісники та торгівці, найбезправнішими були селяни.

Міська еліта поступово набувала все більшого впливу на адміністративне управління, водночас вона, як і раніше, була відсторонена від участі у військових функціях. Етнічний та соціальний розрив між тюркськими кочовими воїнами та іранськими осілими жителями залишався непереборним, і це також заважало повноцінному політико-економічному розвитку держави.

Економіка

Основу становили землеробство, скотарство, ремісництво і торгівля. Незважаючи на політику економічних і земельних реформ, що проводилася Узун-Хасаном, економіка переживала занепад. Це відзначав і венеціанський посол Амброджо Контаріні, який був уражений слабкою населеністю та безплідністю сільських місцевостей Іранського Азербайджану та Перського Іраку, а також дорожнечею «життєвих припасів». Оскільки головною причиною деградації сільського господарства було зростання податків у попередні десятиріччя.

Землі були державні (диван), династичні (хас), особливі спадкові (мюльк) та землі мусульманського духовенства (вакф). Військово-кочовій знаті надавали спадкові землі (союргал). Власники союргала мали широкі права, зокрема передавалися у спадок, користувалися податковим та адміністративним імунітетом. Вони належали до місцевої знаті. Спроби обмежити їх права здійснювали султани Якуб і Ахмед. Втім їх заходи мали короткочасний вплив або зовсім виявилися невдалими.

Великі міста були центрами традиційних ремесел (виготовлення зброї, килимів, шовкових, шкіряних виробів). Ремісники об'єднувалися в аснафи (цехи) на чолі з уста-баші, шейхами та ахі-бабами.

Тебриз мав важливе економічне значення, він був транзитним пунктом на Великому шовковому шляху. Баварський мандрівник Йоганн Шильтбергер писав, що дохід правителя Ак-Коюнлу «перевищує доходи наймогутнішого християнського монарха, тому що це місто є центром величезних торгових оборотів». Торгівля здійснювалася на базарах уздовж Шовкового шляху. Головним експортом був шовк-сирець. Проте значення Ак-Коюнлу у світовій торгівлі поступово зменшувалося через відкриття португальцями морського шляху до Індії через південний край Африки та постійні війни між Тимуридами та тюркськими державами на заході.

Фінансове наповнення скарбниці забезпечувалося від податків та зборів, що стягуються з осілого населення: вірмен, курдів, арабів, а також зборів, зібраних уздовж основних торгових маршрутів через Східну Малу Азію. Місцевими чиновниками і феодалами запроваджувалися нові збори та обов'язки, не передбачені законом (гейрі хукмі), щокрема шилтаг — податок, що стягувався державними чиновниками з підданих шляхом підробки, інколи силою, не входив до офіційного реєстру державних податків, місцеві правителі безпідставно стягували його з підданих^[23].

Відомо від 35 до 40 різних податків і повинностей, зокрема харадж, ушр, джизія, бігар, мутаваджихат-е черік, аваризат, тоузиат, алафа, улафа, іхрожат, малджахат, тагар, тафаввуд, тоджихат, коналга, улам, авариза, русум, даругекі, сєране, новрузі, савері, пишкеш, шенагес, шикар, тамга, бадж)^[24].

Основними податками і повинностями були харадж, тамга (мито) і бадж (податок з оброблюваної землі). Харадж, ушр і джизія зберігалися з часів Арабського халіфату. Мутаваджихат або тоджихат — товарів чи коштів (призначених державі), що у користуванні окремих громадян, установ, підприємств, господарств^[25]. У деяких випадках з військовослужбовців не стягували мутаваджихат. Малджахат (податок на сільськогосподарські культури) стягувався у натуральному розмірі. Халісат стягувався з торгівців у грошовому вигляді. Мито називалося авариз. Шенагес стягувався з врожаю посівних. Аваризат – податок за повинності, що сплачувався його також грошима. Цей податок стягувався у виняткових випадках. Піддані виконували повинності для державних чиновників та поміщиків або частину повинностей виплачували грошима^[26]. Податок іхрожат стягувався з підданих у надзвичайних випадках, для утримання армії, здійснення надзвичайних заходів, погашення витрат вищих державних службовців та чавушів. Податок тоузиат передбачав розподіл певної суми грошей чи врожаю серед підданих та доручення збору цього податку державним службовцям. Податок алафа стягувався для годівлі службових коней урядовців. Селяни зобов'язувалися забезпечувати робітничі коні державних службовців фуражем, стійлами тощо. Податок улафа забезпечував з боку селян державних чиновників ночівлею та харчами. Схожиею повинністю була коналга, за якою селяни були зобов'язані приймати у себе в будинку послів, посильних, високопоставлених державних службовців та представників палацу, їх слуг, забезпечити їх нічлігом та продовольством, а також їхніх тварин стійлом й їдлом^[27]. Улаг або ат тутду вимагав від містях і селян забезпечувати державних службовців забезпечувалися верховими та в'ючними тваринами на дорогу. Улам – вид повинності, яка зобов'язувала селян надавати державним чиновникам безкоштовні послуги, виконувати обов'язки провідника. Тагар стягували для потреб армії шахзаде та кочової знаті з селян, городян та кочівників^[28]. Бігарі - поширений вид панщини, що виконувався населенням безкоштовно на користь держави, правителів магалів (провінцій), включав будівництво доріг, каналів, палаців, зведення мостів, а також перевезення будівельного матеріалу, лісу своєю упряжжю^[29]. Іншим відомим видом повинності був шикар або біяр. Він полягав у тим, що селяни зганяли тварин до місця, де полювали знатні особи^[30]. Савері зобов'язував платників податків приносити подарунки феодалам, чиновникам, знатним військовим. Піддані через чиновників подарували шаху – пишкеш. Податок, який платили всі чоловіки подушно, називався сєране. Русум, що стягується з населення готівкою чи врожаєм, витрачався на утримання державного апарату чиновників, фінансових працівників. У святкові дні, особливо коли відзначали Новруз байрам, селяни мали підносити подарунки своїм панам та місцевим правителям. Цей вид повинності називався новрузі.

Задля зміцнення держави та удосконалення податкової системи 1471 року було видано збірку законів «Канун-наме», що мала на меті регулювати податки, що стягувалися з селян, ремісників та торговців. Малджахат (податок на сільськогосподарські культури) встановлювався у фіксованому розмірі: 1/5 від врожаю. За використання води стягувався податок на фрукти, зі скотарів — пастуший податок, з ремісників і торговців — тамга (мито), з ремісників і торговців — пожиттєвий податок. Після смерті Узун Хасана фінансові чиновники мало зважали на встановлені норми^[31]. Закони Узун Хасана визначали також розміри штрафів. Якщо посів був розтоптаний верблюдом, конем чи великою рогатою худобою, то стягували спеціальний штраф – джераїмі хейванат у розмірі 5 акче з поголів'я. Якщо посіву було завдано значної шкоди, то господар живності карався п'ятьма ударами за кожну тварину.

Гроші

Теньге султана Ахмеда

Першим став карбувати монети бей Хамза за зразком тимуридських та османських — теньга і шахрох (на честь аміра Шахрух Мірзи). 1 шахрух дорівнювався 2 теньге. Це були срібні монети. В подальшому теньге стала основною монетою (її в арабських регіонах називали дирхам). Теньге дорівнювалася 3 акче Османської імперії, а шахрох — 6 акче. Теньге мала вагу від 4,6 до 5,2 г. Наступні беї карбували монети 1/5, 1/4, 1/8 теньге. У внутрішньому обігу перебували мідні пули.

Динар Узун-Хасана

З часів Узун-Хасана почали у Тебризі (згодом також у Діярбакірі) карбувати динари вагою у міскаль (3,4 г), що дорівнювався каїрському ашрафі.

Під час міжнародної торгівлі до обігу входили також османські акче, міланський і венеційський гроссо, сербські динари.

Військо

В перший період армія (лешкер, потім кошун) складалася переважно з племінного ополчення (черик), яка відповідала за збереження підвладних земель для скотарства. Бей мав особисту охорону (кауша), що надавались різними кочовими групами^[32]. Її очолював корчу-баши. Лише після перемог над Кара-Коюнлу у 1467—1468 роках і створення великої та міцної держави відбулося розширення війська, яке тепер становило від 70 до 100 тис. вояків, кауша — 2,5 тис. З 100 тис. війська 40 тис. становили власне загони туркменів, а 60 тис. — допоміжні загони (гуллугчу).

Основну становила кіннота, а недостатність вогнепальної зброї була її головною слабкістю. Армія базувалася на поєднанні військових традицій як кочових, так і осілих культур. Етнічне походження військ Ак-Коюнлу було досить неоднорідним, оскільки воно складалося з «сарварів» Азербайджану, аскерів Персії та Арасбкього Іраку, дилаверів Курдистану, туркменських мехтарів та інших^[33]. Озброєні були списами 1,8—3 м (нізе), рогатинами (сіх), мечами (таг), шаблями (килич і шамшира), шешбаром (шестилезною булавою), кинджалами (ханджарами і бейбутами), луками і арбалети (чарх), пращі (сапанд)^[34]. Втім основу становили тиркешбанди (лучники і сокирники), які носили міцний шкіряний одяг, який не можна було ні розрізати мечем, ні пробити стрілою.

Зберігся черик, який тепер очолював амір-і ізами в кожній з провінцій. Основу черика складала роздача сюзереном (агабеєм) своїм васалам (мулазим) земельних ділянок за обов'язок останніх служити за отриману землю. Держава намагалася заохочувати агабеїв, які наводять більше воїнів (плата за допоміжний контингент, подарунки тощо), щоби мати певне уявлення про мобілізаційні можливості загалом. З цією метою при проведенні парадів (ясал) та роздачі платні здійснювалася перевірка кількості наведених воїнів та їх оснащення. Черик умовно поділялося на аскері кошун (війська провінцій) і терекеме кошуну (військо племен).

Кіннота переважно складалася з пушандарів, закутих у броню вершників. Вони носили шоломи-шишаки (конічні), шоломи-місюрка (з металевою пластинкою для захисту маківки і сітки з кольчуги), кулах-зірех (шолом зі сталевих кілець), кольчуга (дер, зірех), обладунки з невеликих пластин, вкритих сріблом або золотом (джавшан, беггар, калантар, чахар-айна), дегелей (бойовий халат), барм і має-дула (кольчужна сітка для захисту шиї, горла, боків обличчя)^[35]. Щити були круглими. Найчастіше зустрічалися прутяні щити зі сталевим умбоном (калкан), дерев'яні щити зі сталевим умбоном та шкіряною обтяжкою (сипер), сталеві щити (туре). Зустрічалися також щити з багатошарової шкіри (кара-калкан) з накладними металевими розетками. На голову коня зазвичай одягався сталевий налобник зі шкіряними нащічниками, тулуб і шия коня захищалися кільчастими (зірех), пластинчасто-кільчастими (джавшан-і савері), ватно-повстяними (чалдар) обладунками або щільною накидкою з тканин (тиджаф). Озброєні вершники були піками (сюнгу), дротики (мізраг й джида), булавами (топпуз), дубинами (кістан, чомаг і мустафія), буздигани.

У прикордонних областях важливу роль відігравали загони газі (фідаї), що підкорялися морально-правовому кодексу "футувва".

Також існували окремі підрозділи, озброєні метальними установками. Здебільшого це були противажні установки манджанаг (атабецький тип). Ці установки, володіючи величезною метальною силою, кидали каміння вагою 40-60 кг на відстань 100-150 м. Крім катапульт застосовувалися і балісти, що були збільшеними зразками чарх. Останні натягом 132 кг кидав довгі списи та запальні снаряди (гарура ан-нафт) на відстань 350-370 м. Деякі зразки чарху називалися замбурак та кошканджир. Після 1478 року стали поступово застосовувати вогнепальну зброю: польові гармати (туп) та рушниці (тюфенг). Але використання такої зброї мало уривчастий характер, переважно туп і важкі гармати (туп-і гір), мортири (ліг, казан) застосовувалися при облозі укріплень.

У війську була налагоджена розвідувальна та поштова служба. У разі потреби захоплення ворожого вояка для розвідки спрямовувався спеціальний загін (тутгак чи язак). Були окремі невелички підрозділи диверсантів. Зв'язок здійснювався чапарами (військовими гонцями), азабами (кур'єрами) та ямчі (поштовою службою).

Армія мала барабанний корпус (набат-хане) та команду барабанщиків, що складалася з барабанів (набатів), нагарів (великих барабанів), нафіру та зурни. Каранай (довга зурна) грав під час атаки, а барабан грав, коли оголошували про перемогу^[36]. Командири мали невеликий барабан – тулумбаз (кімвал), який прив'язувався до передньо частини сідла.

Управління

Загальне керівництво військом здійснював султан (падишах). Організацією військ, мобілізацією, виготовлення та накопиченням зброї і військового ренаменту займався тавачі дарі. Втім він не втручався в керування військами. Йому підпорядковувалися тавачі, що займалися такими ж питаннями у провінціях, а також розвозили своєрідні військові повістки (буйруки); каді назіри (інспектори військових частин і укріплень).

У керуванні військами султану допомагав амір аль-умара-аскері кошун і емір алем. Перший керував піхотою (джері), кочівниками (мір-і ель), залогами фортець, охороною шляхів, гармашами, саперами (набегчі). Загалом усі ці підрозділи звалися лешкер-і біруні. Амір аль-умару-аскері допомогали інаги (військові радники), які також існували в кожному підрозділі до 1000 вояків.

Емір алему підпорядковувалася начальник військового транспорту (емір-ахур), головний ловчий (емір-і шикар), начальник контррозвідки (емір-джандар) військовий інспектор (ариз-і лашкар), військовий скарбничий і розподільчий здобичі (букаул-і лашкар, йому підпорядковувалися букаули туменів), начальник бюро військових знахідок (баларгучі), начальник зовнішньої розвідки (сагіб-хабар, йому підпорядковувалися армійські розвідники — джагдаули, і шпигуни — джасуси), начальник з забезпечення харчами (рікабдар), іуртчії (військові топографи), очільник провідників (ясаул-бахши), очільник військових таборів (юрчу баши), наглядачів за вояками в бою (чавуши з боздиханом (перначем з 12—14 пір'ями), за їх звітами здійснювалося нагородження чи покарання вояків після битви). Також емір-алему підпорядковувався ешик агасі-баши (голова внутрішніх справ) та яргучі (військові правники).

В цей час кауша перетворився на султанську гвардію, що поділявся на власне гвардійців (корчу) та султанську охорону (бей-нукери і курсатлари).

Військо було влаштовано за десятковим - монгольським - типом і ділилося на 10 тис. (тумени, кошуни), тисячі, сотні і десятки. Чисельність загонів найчастіше була меншою або більшою, ніж випливало з назви. Так онбаші (голова десятки) у кінному ополченні мав у загоні не десять воїнів, а значно більше. Це походило від специфіки, так рахунок вівся воїнам передньої лінії загону, важкоозброєної кавалерії, а кінні васали (мулазими) при цьому не рахувалися. Кожен пушандар очолював вісак (найменша військова одиниця) і міг мати від двох до десяти мулазимів: зброєносців (джарида), піхотинців (іая) та слуг (куллугчу). Розрізнялися еміри тисяч (темник), еміри півтисяч, еміри сотень, емір п'ятидесятків (пянджбаші), еміри десятків (онбаші). Молодший командний склад, який не мав звання еміра (це звання давало право мати музичні інструменти та прапор, право отримали від пянджбаші й вище) називався гібтеул або такакир.

Всі еміри та беки поділялися на дві групи: умер-і кошун (еміри з військом) і умер-і сархад (удж беки; прикордонні еміри). Останні об'єднувалися в групу і підкорялися найбільшому серед них власнику земельної ділянки, що звався диван-баші.

Праве крило армії Ак-Коюнлу називалося «барангар», ліве крило – «джавангар», а центральна частина – «ілуг», а війська, що висувалися вперед з центру під час війни, називалися «манкалай»^[37]. Похід міг здійснюватися у двох видах: йуруш (марш) та ілгар (прискорений марш). У першому випадку війська йшли разом з обозом (огрук) і темпи руху багато в чому залежали від швидкості обозу. У другому випадку, військо ділилося на частини: власне військо і обоз (тобто. мобільна база війська). В цьому випадку задля досягнення певних цілей війська відривалися від обозу, що збільшило швидкість, маневреність та опірність війська.

Через кожні 6 місяців (в деяких випадках через 3 місяці) здійснювалася видача платні (маваджиб, мааш), а перед походом - видача грошей закупівлю спорядження (джамагія).

Військові нагороди

Для нагородження воїнів використовувалися різноманітні засоби залежно від рангу нагороджуваного. Так, як нагорода (джалда) рядовий вояк отримував бойового коня зі спорядженням або без нього, багато прикрашену зброю, відагу (золота пластину з коштовностями і пір'ям, що кріпилася до головного убору) чи підвищення у званні. Як нагороду також використовувалися почесний одяг, почесна книга, додаткова платня, право носіння алему, прапора, почесого поясу, право мати своїх музиків. Нагородження конем, поясом і спорядженням розглядалося як тюркська, нагородження головним убором, одягом та прапором як перська традиції.

Вищий командний склад міг також отримати у вигляді умовного володіння окремі міста, села та області. Також його представники могли отримати почесний лакаб, бути включеними до складу дивану.

Релігійна політика

Узун Хасан та його син Халіл були покровителями тарикатів кубравія та німатуллахія^[38]. Згідно з «Таріх-е лам-р-йе аміні» Фазлаллаха ібн Рузбена Хонджі Есфахні, замовленою двором історією правління Якуба, Узун Хасан побудував близько 400 споруд для спільного відпочинку суфіїв^[39].

Культура

Найбільше піднесення відбувалося за часи Узун-хасана, оскільки попередні правителі більше опікувалися війнами з сусідами та зведенням потужних фортець. Узун Хасан збирав у своєму палаці найпередовіших вчених свого часу. В особистій бібліотеці правителя працювало до 60 вчених. Діяла наукова рада, що складалася з видатних вчених того часу. У палацових бібліотеках копіювали наукові, художні, філософські, релігійні та історичні праці, а також малювали мініатюри на рукописах.

Музика була широко поширена, а музичне життя міста Тебризу привертало увагу мандрівників та послів. Музика лунала не лише в палаці, а й на різних зібраннях, організованих на «площі Гурд» Тебриза, яка вміщувала 30 тис. глядачів.

Популярним була гра чоуган (на кшталт конного поло), в яке вправно повинні були грати усі пушандари і командуючі загонами. Гра розвивалася військові навички діяти спільно і планувати атаки.

Каліграфія

Розвитку набуло розвиток каліграфії, насамперед у Тебрізі, видатними представниками якої були Міралі Тебрізі, Мірабдулла Тебрізі, Сулейман Алі Якубі, Нізамеддін Алі Ардабілі, Джафар Тебрізі, Ажар Тебрізі, Абдуррахім аль-Якубі.

Наука

За часів Узун-Хасана видатний вчений Абу Бакр Тіграні, що почав складати «Кітаб-і-Діярбакрійя» (початок 1469 року, завершено 1478 року), яке було складено у стилі «Огуз-наме». 1487 року на замовлення Султан-Якуба перський історик Фазлуллах ібн Рузбех-хан почав писати продовження історії Ак-Коюнлу, але довів її до 1490 року, коли переїхав до Герату.

Література

Правителі Ак-Коюнлу переважно протегували художній літературі, складеної перською мовою^[40], хоча за правління Узун-хасана було зроблено переклади «Пророчих переказів» та Корану тюркською мовою^[41]. Піднесення літератури мовою фарсі починається з Султан-Якуба, який захоплював перською поезією. При його дворі мешкали поети Ахлі Ширазі, Камал аль-Дін Банаї Хараві, Баба Фігані, Шахіді Кумі^[42]. Абд ал-Рахман Джамі присвятив Султан-Якубу свою поему «Саламан ва Абсал», складену фарсі^[43]. Джамі також написав панегірик «Сільсілат аль-захаб», у якому опосередковано критикував аморальну поведінку Якуба. Якубу були присвячені перські вірші, зокрема алегорична маснаві про кохання «Шам ва парвана» Ахлі Ширазі та поема Банаї на 5000 віршів «Бахрам ва Біхруз»^[44]. Султан-Якуб сам був поетом, що складав вірші огузькою, чагатайською і перською мовами. Небіж Якуба по материнській лінії, Абд Аллах Хатіфі, писав вірші протягом 5 років, які він провів при дворі султана^[45]. За часів Алвад Мірзи діяв поет Фізулі^[46].

Разом з тим розвиток набула література огузькою тюркською мовою, яку розглядають як початок азербайджанської. Султан-Халіл замовив рідкісний, але вишуканий ілюстрований рукопис «Диван хідаяту»^[47][48]. Також відомо переклад огузькою мовою на замовлення Султан-Халіла «Дивана» Алішера Навої, що став відомим як «Диван шанувальників Ак-Коюнлу»^[49]. Деякі з робіт, замовлених Султан-Якубом, були виконані чагатайською (східнотюркською) мовою, як-от «Махзан аль-асрар» (1478 рік) та «Диван» Алішера Навої (1480 рік), виконані в Тебризі.

Архітектура

Напис Узун-Хасана на південному айвані П'ятничної мечеті в Ісфагані

Узун Хасан фінансував реконструкцію мечетей у різних великих центрах та менших містах, а також замовив створення пам'ятних написів на висловлення своєї підтримки ісламу^[50]. Він відремонтував та прикрасив південний айван внутрішнього двору П'ятничної мечеті в Ісфагані, де залишив центральний присвятний напис на своє ім'я^[51]. Узун Хассан прикрасив всю поверхню південного айвану емальованою плиткою кобальтово-синього кольору (моараком, що було винайдено в Тебризі)^[52]. В подальшому майстри тебризько школи з моараку запрошувалися до Османської імперії та Мамлюцького султанату^[53].

Дарб-е Кушку в Ісфагані

У Тебрізі було зведено велику та розкішну мечеть з двома мінаретами, де було поховано Узун Хасано та його сина Якуба^[54]. На тепер є зруйнованою. Активно розбудовували підвладні міста й наступні правителі, зокрема палац Хашт Бехешт («Вісім райських місць») на 20 тис. кімнат у Тебризі в часи Султан-Якуба; за наказом Султан-Рустема було зведено браму Дарб-е Кушку в Ісфагані^[55]. Одним із шедеврів архітектури є гробниця Зейнал-бея. Гробниця була побудована для Зейнал-бея, сина Узун-Хасана, який загинув у битві при Отлугбелі.

Гармонія архітектурних об'єктів та рослинності відіграла важливу роль в архітектурному розвитку Тебриза. Тебриз мав великі сади. «Багі-насрія», заснований Узуном Хасаном, і «Багі-шімал» («Північний сад»), побудований султаном Якубом, Фазлі ​​Ісфахані порівнював з «небесним світильником із золотих троянд»^[56].

Живопис

В часи Узун-Хасана мініатюри стали більш «провінційними» за смаком, використовуючи яскраві кольори та стандартизовані фігури, відомі як «туркоманський стиль»^[57]. Його син Якуб демонстрував набагато вишуканіші смаки, що проявлялося як у каліграфії, так і в живописі. Він фінансував важливу майстерню в Тебризі, де численні художники, поети, каліграфи та живописці створили одні з найкращих рукописів того періоду «Хамса Нізамі» (художники Шейхі і Дервиш Мухаммед), «Альбом Якуб-бека» (художник — Мехмед Суях Калам), «Хаваран-наме» (художник — Ібн Хусам Хвані)^[58][59][60].

Їхній стиль поєднував китайські візерунки з перським змістом^[61], кваліфікується як такий, що має «екстатичну інтенсивність»^[62]. Також використовував набагато інтенсивнішу кольорову палітру на відміну від тимуридської мініатюри з кислотними зеленими та яскравими синіми відтінками, а також рясною рослинністю, яка ніби поглинає головних героїв.

• 
  Мініатюра з «Хамса Нізамі»
• 
  Мініатюра з «Хаваран-наме»
• 
  Мініатюра з «Альбому Якуб-бека»

Ще однією характеристикою мініатюр, особливо авторства Шейхі, порівняно з тимурідськими, є поширення ілюстрацій на одному аркуші, що означає, що багато картин більше не були присвячені простому ілюструванню певного тексту, а були самостійними художніми починаннями, створюючи образи «епічного розміру та амбіцій»^[63].

Мініатюра в туркоманському стилі зі збірки «Махзан аль-асрар»

Окрім цих мініатюр у вишуканому придворному стилі, існувала також низка більш прозаїчних ілюстрованих рукописів, що використовували простішу та стереотипнішу художню ідіому, що належала до туркоманського стилю та часто була зосереджена навколо міста Шираз^[64].