Кара-Коюнлу

Кара-Коюнлу (туркм. Garagoýunly, азерб. Qaraqoyunlu, тур. Karakoyunlu, перс. قراقویونلی), дослівно перекладається як чорна вівця — держава, утворена з туркменських племен, яка розташовувалася на території сучасної Східної Анатолії, Вірменії, іранського Азербайджану та півночі Іраку з 1375 по 1468. Каракоюнлу є рушійною силою цих політичних міграційних рухів з Анатолії в Іран і водночас вони є першими учасниками нового поселенського руху, який забезпечить відновлення туркменського панування в Ірані і фактично тюркізацію Азербайджану.  Як можна зрозуміти з цих слів, турецькою мовою, якою вони говорили, була огузська або туркменська мова, яку сьогодні називають азербайджанською.  Відомо, що Джихансах, один із правителів Каракоюнлу, був одним із представників азербайджанської літератури.^[2]

Кара-Коюнлу
Прапор
Дата створення / заснування	1375
Офіційна назва	азерб. قاراقویونلولار азерб. Qaraqoyunlu
Офіційна мова	перська
Столиця	Тебриз, Ерджишd і Мосул
Форма правління	абсолютизм і абсолютна монархія
Валюта	Тенге[d]
Час/дата припинення існування	1468
Площа	3 000 000 км²[1]
Офіційна релігія	шиїти, іслам і сунізм
Кара-Коюнлу у Вікісховищі

Прапор Кара-Коюнлу.

Походження

За словами німецького тюрколога Герхарда Дерфере, Аккойунлу і Каракоюнлу туркмени.  : Дуже дивно, що слово «туркмен» досі викликає плутанину, я бачив у Ленінграді, що назва огузської літератури в Іраку була огузька «туркменська»;  У всякому разі, «туркмени» Ак-Коюнлу і Каракоюнлу — азербайджанці.  Джаханшах, правитель Чорної Вівці, писав вірші азербайджанською турецькою мовою.^[3][4]

Історія

Правлячий рід походив з огузького роду Іве. У числі племен Кара-Коюнлу були Бахарлу, Саадлу, Караманлі, Алпаут, Духарлу, Джагірлу, Хаджілу, Агачері. Вони були відтиснуті у Передню Азію вторгненням монголів. Провідними серед них були Бахарлу і Саадлу. Спочатку прибульці були розселені по верхньому Євфрату і Тигру, де після спустошливих походів Чингісхана звільнилася достатньо місця для нових мешканців. 1374 року, користуючись розгардіяшем в Джалаїрському султанаті, оголосив себе незалежним володарем. племінний союз Кара-Коюнлу заснував Байрам Ходжа, шейх роду барані з племені бахарлу. Його справу продовжив Кара Мухаммед, що розширив свої володіння до Мосула. Водночас уклав союз з Мамлюцьким султанатом. 1386 року почалася війна з Ак-Коюнлу, яка з перервами тривала за його наступників. 1387 року намагався чинити спротив чагатайському аміру Тимур, але зазнав невдачі, а 1388 року загинув внаслідок змови.

Кара-Коюнлу 1400 році (позначено бузковим кольором)

Новий бей Кара Юсуф уклав союз з Джалаїридами проти Тимура. Втім у 1394 році зазнав поразки від останнього, вимушений був відкочувати до Анатолії. У 1395 році повернув собі владу. У 1398—1399 роках знову боровся проти Тимура в союзі з Ахмадом Джалаїридом та Тохтамишем, ханом Золотої Орди, проте зазнав поразки. У 1401—1402 роках знову боровся проти Тимура, втім невдало. Вимушен був тікати до Мамлюцького султанату.

Після смерті Тамерлана, правитель Кара-Коюнлу Кара Юсуф виступив проти його сина Міран-шаха на стороні старого правителя Іраку Арабського і Вірменії Ахмад-султана (з монгольського роду Джалаїридів), причому Міран-шах був розбитий у 1408 році поблизу місцевості Сардруд і загинув, а держава Джалаїридів відновлена. Ахмад-султан, у свою чергу, виступив проти Кара-Коюнлу, в результаті чого також загинув в 1410 році в битві при Шанбі-Газані, а Кара-Юсуф став правителем Арабського Іраку, Вірменії, об'єднаних в державу Кара-Коюнлу, утворену в тому ж 1410 зі столицею в Тебрізі. Водночас поновилася війна з Ак-Коюнлу. В результаті війн 1410—1412 років зумів підкорити вірменські князівства, курдські бекства, переможено державу ширваншахів.

Внаслідок поразки 1421 року від тимуридського правителя Шахрух Мірзи було втрачено землі в Персі, Курдистані та на південному Кавказі. До цього додалася внутрішня боротьба за владу в Кара-Коюнлу. Зрештою перемогу 1436 року здобув Джаханшах.

Кара-Коюнлу у 1458 році

Його син, Джахан-шах прийняв титул султана. Скориставшись негараздами серед Тимуридів, він повів наступ на схід, зайняв весь Західний Іран (Ірак Перський, Фарс і Керман), вторгся і в Східний Іран і захопив Хорасан і Герат, але вирішив залишити їх, поклавши межею між своєю державою та Тимуридами пустелю Дешт-і-Кевір. Однак у листопаді 1467 Джахан-шах загинув у бою з правителем Ак-Коюнлу Узун-Гасаном, до якого і відійшли всі володіння Кара-Коюнлу. Спроба Гасан Алі їх відвоювати завершилася поразкою 1468 року.

Останнім каракоюнлуським беєм став Султан Хусейн баранли, що був правителем Гьойчу (частини Карабаху), але 1500 року повстав проти влади Ак-Коюнлу і зазнав поразки^[5]. Частина правлячої династії втекла до Індостану, де нащадок бокової лінії Султан Кулі 1512 року став засновником Голкондського султанату.

Устрій

Державна організація Кара-Коюнлу базувалася переважно на її попередниках, Джалайридах та Ільханах. Правителі Кара-Коюнлу використовували титул султан з моменту сходження на престол Пірбудага Кара Юсуфом. Іноді титул багадур з'являвся на монетах. Вони також використовували титули хан, каган. Джаханшах під час свого правління носив титул падишах-і Іран^[6] та шахіншах Ірану.

Амір аль-умара був першим помічником правителя та очолював військові сили країни. Однією з найважливіших посад у центральній державній адміністрації був головний візир, який керував державними доходами та фінансовим апаратом. Він також займався зовнішніми справами країни та очолював цивільні та адміністративні відомства. Усі питання, пов'язані з вакумськими землями, кази, мударі та духовним управлінням, належали головному садру. Під керівництвом садра перебував садарат диван, який займався судовими та релігійними справами. Садарат диван також відповідав за контроль та інспектування медресе.

Провінціями керували шехзаде, якими підпорядковувалися беї, які мали менші дивани в кожній з провінцій. Управління бейліками зазвичай передавалося від батька до сина. Шехзаде та беї мали власних солдатів, яких називали нокери, яких навчали та отримували платню. Даруги займалися фінансовими та адміністративними справами, а також мали політичну владу.

Економіка

Основу становили землеробство, скотарство, ремісництво і торгівля. Великі міста були центрами традиційних ремесел (виготовлення зброї, килимів, шовкових, шкіряних виробів).

Землі були державні (диван), династичні (хас), особливі спадкові (мюльк) та землі мусульманського духовенства (вакф). Військово-кочовій знаті надавали спадкові землі (союргал). Власники союргала мали широкі права, зокрема передавалися у спадок, користувалися податковим та адміністративним імунітетом. Вони належали до місцевої знаті. Тіюл був володінням, що надавався султаном приватним особам у тимчасове користування за рахунок державних земель. Тіюлдар привласнював собі весь або значну частину доходів, отриманих з цієї землі. Він також мав щороку сплачувати певну суму грошей державі у вигляді податку.

Основними було 5 податків: мал - податок, що стягувався з різної приватної власності, такої як сади, ліси, млини тощо, і загалом з підданих і кочівників; малджахат - вид орендного податку, що стягувався як частина врожаю; алефе стягувався з населення за годівлю тварин у феодальних арміях; іхраджат стягувався з населення для задоволення потреб воїнів та державних службовців у провінціях; тамга стягувався з продажу торгових та вироблених ремісничих виробів, і стягувався переважно грошима.[172]

Податки збиралися через спеціальних державних збирачів податків - мухасілів.

Військо

Армія Кара-Коюнлу складалася з армії, що знаходилася в розпорядженні султанського палацу, та племінного ополчення черик, яке перебувало в окремих провінціях і збиралося лише під час війни. Війська включали як кавалерійські, так і піхотні частини. Усі еміри, залежні від правителя, починали збирати війська з навколишніх районів, щойно отримували наказ (ясак). Чисельність армії держави Каракоюнлу становила 100 тисяч.

Мангалай був передовою частиною армії. Він складався берангара та джавангара. Атака мангалаїв мала велике значення для подальшого ходу битви. Перед початком битви певну групу армії відправляли на розвідку, яке повинно було вивчити обстановку та, якщо можливо, захопити полонених. Воїнам виплачували щорічну зарплату, якою розпоряджалася «диван-і лашкар».

Зброя включала мечі, кинджали, стріли, луки, рушниці, сокири, булави та метальна зброя – раада та манджанаг (противажний требушет). Зброя зберігалася у «сховищі зброї» – «курхані», а курханою керували спеціальні вожді, джаббедари. Більшість воїнів були в обладунках. Плащ, який називався кацим, також був частиною бойового вбрання.. Зброя зберігалася у «сховищі зброї» – «курхані», якою керували джаббедари. Більшість воїнів були в обладунках. Плащ (кацим) також був частиною бойового вбрання^[7].

Армія мала барабанний корпус (набат-хане) та команду барабанщиків, що складалася з барабанів (набатів), нагарів (великих барабанів), нафіру та зурни.

Релігія

Кара-Коюнлу були активними прихильниками шиїзму, насамперед Яр Алі, брат Кара Юсуфа. Усі беї і султани держави активно поширювали шиїзм, силою нав'язуючи його підкореним народам^[8]. Завдяки цьому ця конфесія набула значного поширення на Кавказі, Персії, Хузестані та Арабському Іраку.

Культура

Мова

Кара-Коюнлу використовували перську мову для дипломатії, поезії та як мову двору^[9]. Дипломатичні листи до Тимуридів та османів писалися перською мовою, тоді як листування з мамлюцькими султанами велося арабською мовою^[10]. Офіційні внутрішні документи (фірман, суюргал) також писалися перською мовою.

«Кітаб-і Діярбакрія», історія Кара-Коюнлу та Ак-Коюнлу, була написана Абу Бакром Тегерані перською мовами^[11].

Мистецтво

Докладніше: Туркоманський стиль

Ранні вожді Кара-Коюнлу не цікавилися мистецтвом, проте список «Мехр-у Мюштері» Ассара Тебрізі, який дійшов до нас, дає деяке уявлення про живопис того часу. Датований 1419 роком і переписаний у Тебрізі знаменитим Джафаром Тебрізі, який став пізніше главою байсунгурівської бібліотеки, він виконаний у змішаному стилі. По організації сторінки та композиційному рішенню, а також по такому емоційному зображенню вогненної стихії стиль дивовижно нагадує мініатюру «Меджнун у Кааби» з «Хамсе» 1470-х років, переписану та частково ілюстровану при Бенкеті Будаку. Сцени на пленері, в яких протікає більшість сюжетів стародавніх байок, відрізняються жвавістю малюнка, яскравістю колориту, оригінальністю, хоча при уважному розгляді вони складаються з тих самих образотворчих блоків у різних поєднаннях. Це дерева, кущі, рослинність у вигляді червоних квітів, як завжди на рівнинах, круті пагорби різних світлих квітів, срібні струмки з густою зеленню по березі, і, звичайно ж, обов'язкові для пейзажів XV століття скелі, що поросли травою та зеленню. Також типові і закінчення скелястих утворень біля підніжжя дерев, що набувають гротескних форм. Небеса або золоті, або якогось із відтінків блакитного, завжди безхмарні. Такою за наявними матеріалами є придворний живопис при Кара-Коюнлу.

Пір будак та його двір. «Каліла і Дімна». 1465 рік

Мистецтво Кара-Коюнлу зазнало помітного впливу Тимуридів^[12]. Багато мініатюр, створених у цей період, мали дещо «провінційний» смак, використовуючи яскраві кольори та стандартизовані фігури, відомі як «туркоманський стиль»^[13]. Особливо Пір Будак, намісник Фарса та Багдада, був надзвичайно активним у підтримці створення вишуканих ілюмінованих рукописів^[14]. За часів Піра Будака в каліграфії насталікського письма було внесено кілька нововведень, а рукописи були чудово ілюстровані відповідно до хорасанських образотворчих норм^[15].

Архітектура

Північний айван Дарб-і Імам

Джаханшах відомий кількома архітектурними внесками в західний Іран. Йому приписують Північний айван Дарб-і Імама в Ісфагані. Він замовив і присвятив пам'ятник у 1453 році, через два роки після завоювання міста. Брама вважається «шедевром оздоблення плиткою»^[16] та «одним із найкращих зразків такої роботи в Персії»^[17]. На ній є монументальний напис перською мовою, що фіксує правління Джаханшаха. Джаханшах також відомий реставраційними роботами арки (таф) на східному вхідному айвані П'ятничної мечеті в Єзді в 1457 році^[18].

Внутрішнє оздоблення Блакитної мечеті

Будівництво Блакитної мечеті в Тебрізі було розпочато завдяки вакфу, заснованому дружиною Джаханшаха, і було завершено в 1465 році^[19]. Родинний мавзолей не встигли завершити і це сталося вже за Ак-Коюнлу^[20]. Плиточна обробка Блакитної мечеті складається з «неперевершеної» підглазурної розписної плитки та мозаїки з використанням відтінків кобальтово-синього та гравійованих золотих і білих візерунків (моараком, що було винайдено в Тебризі), які покривали як інтер'єр, так і екстер'єр мечеті, а також її купол^[21].

Вважається, що синьо-біла плитка була створена мандрівними художниками часів Кара-Коюнлу, але остаточно довершеного виду набула в період Ак-Коюнлу^[22].

Мавзолей Піра Хусейна, що було збудовано в Єревані, також є однією з перлин архітектури Карагоюнлу. Висота мавзолею, збудованого над гробницею емірів Карагоюнлу, становить 12 м.

Література

Джаханшах складав вірші азербайджанською та перською мовами під псевдо «Хаккікі». За часів Джаханшаха у Блакитній мечеті викладали відомі вчені, зокрема Джалал аль-Дін ад-Даввані викладав тут і написав твори «Рісале-і Завра» та «Шавакуль-уль-Хурдж». Шейх Шуджаеддін ібн Камаледдін Кірмані присвятив свої «Гульшан-і Раз» та «Хадікат-уль-Маариф», які він завершив у 1462 році, Джаханшаху. Поет Мевлана Тусі служив при дворі Шах Будака, сина Джаханшаха.