Альморавіди

Альмораві́ди, берберська династія 1056—1147, заснована проповідником Абдулою ібн Ясіном, що правила в Марокко й Іспанії в 11-12 століттях. Альморавіди прийшли із Сахари і в 11 столітті заклали основи імперії (Альморавідський емірат), що поширилася на всю територію Марокко і частину Алжиру; їхньою столицею було місто Марракеш. У 1086 вони на чолі із Юсуфом ібн Ташфіном перемогли Альфонса VI Кастильського і зайняли частину Іспанії. Пізніше були скинуті Альмохадами.

Альморавіди
Дата створення / заснування	1040
Участь у військовому конфлікті	Battle of Cutandad, Битва при Саграхасі, Siege of Lisbond, Siege of Coriad, Siege of Coriad і Almoravid conquest of al-Andalusd
Посада керівника організації	Almoravid emird
Офіційна мова	Берберські мови
Континент	Африка
Країна	Алжир,  Марокко, Аль-Андалус і Мавританія
Столиця	Azouguid, Aghmatd і Марракеш
Форма правління	монархія
Валюта	Almoravid dinard
Наступник	Альмохади
Замінений на	Альмохади
На заміну	taifa (first period)d, Гранадська тайфа, Taifa of Ceuta (1061-1084)d і Lordship of Valenciad
Мова комунікації	мосарабська мова, Берберські мови і арабська
Час/дата припинення існування	1147
Альморавіди у Вікісховищі

Держава Альморавідів склалася на руїнах Кордовського халіфату і включала територію сучасних Марокко, Алжиру та Андалузії (Піренейський півострів). Альморавіди жорстоко утискували підкорені народи, визискували населення. Династія Альморавідів знищена народним повстанням.

Назва

Ім'я «Альморавід» змінено кастильцями арабське слово «аль-Мурабит» (араб. المرابط) через зміну літери «b» у слові «аль-Мурабіт» на літеру «v» у слові almorávide є прикладом бетацизму^[1] в іспанській мові^[2].

Арабською мовою «аль-Мурабит» буквально перекладається як «той, хто зв'язує», але образно означає «той, хто готовий до битви у фортеці». Термін пов'язаний з поняттям рибат араб. رِباط, магрибського прикордонного монастиря-фортеці, через корінь р-б-т (араб. ربط «рабат»: зв'язувати, об'єднувати або араб. رابط «раабат»: таборувати)^[3][4].

«Альморавід» була пов'язана зі малікійським мазгабом під назвою «Дар аль-Мурабітин», заснованою в Сус-аль-Акса вченим на ім'я Ваггаг ібн Заллу аль-Ламті. Останній відправив свого учня Абдаллаха ібн Ясіна проповідувати малікітський іслам берберам-санхаджа з Адрара. Тому назва Альморавідів походить від послідовників Дар аль-Мурабітин, «дім тих, хто був об'єднаний у справі Бога»^[5].

Точно невідомо, коли і чому Альморавіди отримали цю назву. Припускають, що це було обрано Абдаллахом ібн Ясіном на ранньому етапі, оскільки, зіткнувшись з опором серед берберів-гудала з Адрара своєму вченню, він взяв жменьку послідовників, щоб збудувати імпровізований рибат на прибережному острові Тідра в затоці Аргуїн^[6]. Ібн Ідарі писав, що цю назву запропонував Ібн Ясін у сенсі «наполегливість у битві», щоб підняти моральний дух. Назва може бути пов'язана з рибатом Ваггага ібн Заллу в селі Аглу (поблизу сучасного Тізніту), де майбутній духовний лідер Альморавідів Абдаллах ібн Ясін отримав свою початкову підготовку.

Історія

Передумови

Близько 1040 року Ях'я ібн Ібрагім, шейх (вождь) племені гудала, здійснив хадж до Мекки. Після повернення він зупинився в Кайруані в Іфрікії, де зустрівся з Абу Імраном аль-Фасі, вченим малікітського мазгаба. Ях'я висловив своє розчарування відсутністю релігійної освіти та нехтуванням ісламським правом серед свого санхаджа. За рекомендацією Абу Імрана Ях'я ібн Ібрагім вирушив до рибату Ваггага ібн Заллу, який призначив йому одного зі своїх учнів Абдаллаха ібн Ясіна^[7].

Десь у 1040-х роках після смерті Ях'ї ібн Ібрагіма бербери-гудала вигнала зі своїх земель Абдаллаха ібн Ясіна, який знайшов підтримку у Ях'ї ібн Умара, шейха берберів-ламтуна^[8]. Для ламтуни ця нова ідеологія відповідала їхньому давньому бажанню відновити союз санхаджа та повернути втрачені володіння. На початку 1050-х років ламтуни під спільним керівництвом Ях'ї ібн Умара та Абдаллаха ібн Ясіна, які невдовзі назвали себе аль-Мурабитинами (Альморавідами), вирушили в похід, щоб залучити своїх сусідів до своєї справи^[9].

Утворення держави

На початку 1050-х років виник своєрідний тріумвірат, який очолив рух Альморавідів, включаючи Абдаллаха ібн Ясіна, Ях'ю ібн Умара та його брата Абу Бакра ібн Умара^[10]. Протягом 1050-х років Альморавіди розпочали завоювання берберських племен Сахари^[11]. Їхніми першими головними цілями були два стратегічні міста, розташовані на північному та південному краях пустелі: Сіджильмаса на півночі та Авдагуст на півдні. Захоплення цих міст у 1054 і 1055 роках і повалення Хазрунідів в Сіджильмаському еміраті дозволив Альморавідам контролювати транссахарські торговельні шляхи^[12]. Але невдовзі проти Альморавідів повстали племена гудала і маґрава, у боротьбі з якими до 1057 року загинув Ях'я ібн Умар^[13]. Абу Бакр ібн Умар придушив повстання, а потім захопив місто Тарудант і долину Сус^[14]. У 1058 році Альморавіди перетнули Високий Атлас і завоювали Агмат, процвітаюче торговельне місто біля підніжжя гір, і зробили його своєю столицею. В результаті вони вступили у військове протистояння з конфедерацією Берегвата^[15]. У війні з ними захонив Абдаллах ібн Ясін, але 1060 року підкорив Берегвата, дійшовши до Мекнеса. Невдовзі заснував військовий табір біля річки Тенсіфт (згодом тут виникло місто Марракеш). Цим бул створено державу Альморавідів^[16][17].

Піднесення

Абу Бакр був змушений повернутися на південь до Сахари, щоб придушити повстання гуддали та їхніх союзників, яке загрожувало торговим шляхам у пустелі. Перед від'їздом Абу Бакр призначив Юсуфа ібн Ташфіна своїм заступником, відповідальним за нові території Альморавідів на півночі. 1070 року приборкав повстання на чолі з берберським племен гуддала, дійшовши зрештою до річки Сенегал. 1072 року повернувся на північ, де намагався змусити Юсуфа зректися своєї влади. Зрештою обидва очільники поділили володіння Альморавідів при номінальній першості Абу Бакра ібн Умара^[18]. 1076 року Абу Бакр знову рушив на південь, здійснивши успішний похід на імперію Ваґаду, яку підкорив^[19], знищив ібадитське панування в оазі Тадмекка^[20], але зрештою загинув 1087 року під час повстання підкорених народів. Внаслідок цього усі захоплення Альморавідами землі в цьому регіоні було втрачено^[21].

Водночас фактичний розвиток держави з 1076 року опинився в руках Юсуфа ібн Ташфіна^[22], що визнав номінальну владу Аббасидів, провів військову і податкову реформи, чим було зміцнено владу Альморавідів в Магрибі. 1073 року зайнято місто Мекнес, 1075 року — Фес, 1079 року — Танжер, 1080 року — Тлемсен, 1083 року — Сеута, Алжир, Тенес, Оран, розширивши межі держави до міста Беджая. Після цього заснував місто Марракеш, яке стало столицею Альморавідів.^[23][24][25].

Водночас еміри тайф Аль-Андалуса звернулися до Ібн Ташфіна по допомогу проти християнських королівств. Після захоплення Сеути 1084 року правитель Альморавідів відправив свої віська до Іберійського півострова^[26]. Перші загони прибули на Піренеї у 1085 році. 23 жовтня 1086 року 23 жовтня альморавідо-андалуська армія розбила у великій битві при Саграхасі сили леон-кастильського короля Альфонсо VI^[27]. Скориставшись цим успіхом Юсуф вирішив підкорити усі Піренеї. До 1094 року було захоплено тайфи Майорка, Гранада, Севілья, Альмерія, Бадахос, Мурсія, Лісабон^[28][29]. Проте тривалий час з 1093 року не вдавалося захопити Валенсію, де створив власну державу Сід Кампеадор^[30][31].Лише після загибелі Сіда й під час шостої військової кампанії Альморавідам у 1102 року вдалося захопити Валенсію, а 1103 року розширити володіння до річки Ебро^[32][33]. Невдовзі було укладено союз з сарагоським еміром Ахмадом II^[34].

Мапа володінь Альморавідів на 1120 рік

Разом з тим 1102 року було втрачено центральний Магриб на користь держави Хаммадідів, з султаном якої Аль-Мансуром було укладено мирний договір^[35]. 1104 року захоплено Альбаррасінську тайфу, 1105 року вдалося без бою зайняти Тлемсен і Оран, скориставшись боротьбою за владу між Хаммадідами.

Держава Альморавідів у період найвищого піднесення, 1110—1118 роки

Наступний володар Алі на початку намагався продовжити політику з підкорення Піренеїв. 1107 року він захопив частину Барселонського графства. 1108 року у битві при Уклесі було завдано поразки кастильському військ, після чого було зайнято низку важливих міст Толедського королівства, але 1109 року Толедо вистояло під час альморавідської облоги^[36]. 1110 року за підтримки місцевої знаті та духовенства вдалося захопити Сарагоську тайфу^[37]. У 1111 році завдано поразки Португальському графству, землі якого було сплюндровано до річки Дору. У 1114 році Альморавіди завдали поразки кастильцям у битві при Кольменар-де-Ореха, після цього знову взяли в облогу Толедо, але знову невдало. Того ж року барселонський граф Рамон Баранґе III погодився сплачувати щорічну данину у 12 тис. динарів. 1115 року не вдалося захопити Барселони, облога якої тривала 27 діб. У 1116 році вимушений був відбивати напад об'єднаного флоту Пізанської та Генуезької республік, Барселонського графства на Балеарські острови. Втім флоту Альморавідів не вдалося запобігти пограбуванню Майорки та Ібіци. 1117 року вдалося захопити і пограбувати Коїмбру, але Альморавіди вже не мали сил її утримати за собою^[38].

Занепад

У 1118 році почався наступ Арагонського королівства на альморавідські володіння. Того ж року король Альфонсо I захопив Сарагосу. 1120 року Альморавіди зазнали поразки у битві при Кутанде, відступивши до Валенсії. Це призвело зрештою до втрати міст Кервера, Тудехен, Кастельон, Тарасона, Агреда, Магальон, Борха, Алагон, Новільяс, Маллен, Руеда, Епіла і області Сорія^[39]. 1122 року спроба Альморавідів захопити Барселону завершилася новою поразкою. Проте спроби арагонців захопити Гранаду і Валенсію у 1125 і 1129 роках виявилися невдалими, але позначили слабкість влади Альморавідів в Аль-Андалусі. За цих обставин більшу частину мосарабів було переселено до північної Африки. 1126 року вдалося здобути перемогу над кастильським військом у битві при Толедо .

1121 року розпочався рух Альмохадів, що кинув виклик пануванні Альморавідів в Магрибі. Але загалом не становили значної загрози до початку 1130-х років. 1130 року у битві при Бухайра було завдано тяжкої поразки Альмохадам. 1134 року було завдано поразок християнським державам: арагонській армії у битві при Фразі, а кастильській — при Бадахосі, чим відновлено авторитет держави на Піренеях^[40].

Альморавідські володіння на Піренеях (позначено зеленим) у 1144 році

Разом з тим почалося нове повстання Альмохадів, що 113 року захопили області Драа і Сус. В результаті Альморавідам довелося боротися проти християнських королівств Піренеїв та повсталих в Магрибі. 1139 року Альморавіди зазнали поразки від португальців у битві при Ориіке. Протягом 1135—1140 років Альмохадам вдалося завдати низки поразок, але не було досягнуто рішучої перемоги.

Водночас державу вразили низка стихійних лих. У 1338 році на Танджер обрушилася на величезну повінь, яка зруйнувала будинки та стіни, вбивши велику кількість людей та худоби. Сарана спустошила поля Андалусу між 1137 та 1132 роками, що призвело до сильного голоду та епідемії, що поширилася серед жителів Кордови у 1132 році. Кількість смертей зросла, а ціни різко зросли, причому муд пшениці (близько 270 л) коштував 15 альморавідських динарів. До цього, у 1131 році на лляному ринку Кордови, який був пов'язаний з ринком тканин, спалахнула величезна пожежа. У 535 році за хіджрою ще одна величезна пожежа спалахнула на ринку міста Фес, в результаті якої згоріли ринки одягу та книг, а також інші ринки, крім продуктового. Все це завдало відбутного фінансового збитку та погіршило економічне становище.

Вже 1140 року було втрачено землі на користь Альмохадів в Атласі та Тафілальт, а 1142 року — область Ер-Ріф, міста Оран та Таса. У 1144 році кастильськими військами було захоплено Кордову і Хаєн, але у 1145 році війська Альморавідів відвоювали Кордову. У 1145 році Альморавіди зазнали поразки від Альмохадів у битві при Тлемсені, але зуміли перейти у наступ й взяти в облогу основні ворожі сили в Орані. Втім ситуація різко погіршилося після загибелі правителя Ташфіна внаслідок нещасного випадку^[41].

Наступні володарі Ібрагім і Ісхак виявилися слабкими. Протягом 1146 року Альморавіди ззанали низки поразок від Альмохадів. 1147 року було втрачено Лісабон на користь Португальського королівства. Зрештою почалася облога альморавідської столиці Марракешу, що тривала 10 місяців. Після падіння усю династію було знищено. ПАльморавіди трималися на Піренеях протягом 1148 року. Ях'я Ас-Сахравія чинив опір правлінню Альмохадів у Магрибі до 1155 року^[42]. Також представники Альморавідів відновити Майоркську тайфу, що існувала до 1203 року, а також володіли часткою східного Магрибу до 1236 року^[43][44].

Символи

Альморавіди прийняли чорний прапор прямокутної форми як для позначення релігійного характеру свого політичного та військового руху, так і для підтвердження своєї релігійної та політичної легітимності, що проявлялося через їхній зв'язок з Аббасидським халіфатом. За словами деяких авторів, чорний колір означав «боротьбу з нечестивістю та помилками», він також вважався зображенням прапора пророка Мухаммеда^[45]. Альморавіди перейняли всі символи Аббасидів, включаючи чорний колір (аль-асвад), що брав участь у соціальному та культурному житті племен під владою Альморавідів у мирний та воєнний час^[46]. На прапорі Альморавідів були написані вірші та фрази у вигляді смуг листяним куфічним почерком. Перша смуга: «Немає бога, крім Аллаха, і Мухаммад — Посланник Аллаха». Друга смуга: «І перемога приходить лише від Аллаха, Всемогутнього, Мудрого. А той, хто дотримується релігії, відмінної від ісламу, ніколи не буде прийнято це від нього, і він у майбутньому житті буде серед тих, хто зазнав невдачі».

Під час походів також використовували червоні прапори з грізними зображеннями, кольорові вишукано вишиті золотом прапори. Форми та кольори прапорів змінювалися залежно від племен, що брали участь у війнах Альморавідів в Андалусі, в результаті посилення армії Альморавідів новими елементами з берберів, андалусійців, бедуїнів та інших.

Уряд

Спочатку правитель Альморавідів носив титул еміра, а з 1094 року — емір мусульман. Йому належала вища політична, військова, сцдова і релігійна влада. В духовному плані він номінально підпорядковувався аббасидському халіфу. Емір мусульман призначав валі (намісників) у міста з навколишніми областями, переважно з берберів-санхаджа. Вони перебували під наглядом еміра та його заступників (переважно ним був спадкоємець трону), і каралися переведенням або звільненням, якщо вони зазнавали невдачі, нехтували, погано поводилися або демонстрували некомпетентність. Консульативним органом при емірі мусульман була Шура.

Спочатку альморавідські князі задовольнялися групою писарів для ведення своїх справ. Пізніше, під впливом панівних систем в інших державах, вони призначали диван аль-інша, члени якого переважно належали до племені лемптуна. Адміністративні питання перебували під наглядом мушрифа, що був наближчим заступником еміра мусульман при засіданні дивана.

Володарі

• Абдаллах ібн Ясін (1054—1059)
• Абу-Бакр ібн Умар (1059—1087)
• Юсуф ібн Ташфін (1076—1106)
• Алі ібн Юсуф (1106—1143)
• Ташфін ібн Алі (1143—1145)
• Ібрагім ібн Ташфін (1145—1146)
• Ісхак ібн Алі (1146—1147)

Судочинство

Альморавіди надали каді широкі повноваження та незалежність, використовуючи виконавчу владу та щедро виділяючи їм кошти для виконання своїх обов'язків. Альморавіди досягли значних успіхів в організації судової влади та встановленні функціональної ієрархії всередині судової установи, починаючи з верховного каді, який зазвичай знаходився в Марракеші, а потім верховних суддів Магрибу і Аль-Андалусу, яким було доручено управління судами у своєму регіоні.

Суддя мав консультативну раду видатних юристів, з якими він консультувався щодо своїх рішень та запитував їхні думки, пропозиції та досвід. Судді контролювали розподіл державних коштів валі, зокрема тих, що виділялися на фонди та суспільні інтереси. Вони виконували ролі «розподільчого органу» та «державного інспектора» в адміністративній системі.

В період Альморавідів діяло багато правників, що створювали численні коментарі до хадисів, а також праць з питань маліктіського мазгабу.

Юдейська громада мала власні суди для розгляду своїх спорів та справ, що стосувалися неєврейських сторін, без втручання адміністрації Альморавідів. Їхня судова система мала повні повноваження оцінювати та виконувати рішення та покарання, які вони виносили проти своїх одновірців. Якщо суперечка виникала між мусульманином та юдеєм, вона передавалась до каді.

Релігія

Населення було суннітським, а на підвладних землях Аль-Андалуса також християнським та юдейським, насамперед в регіоні Кордова. Держава підтримувала малікітський мазгаб.

Економіка

Основою були землеробство, скотарство, ремісництво, торгівля. Займалися сільським господарством, особливо вирощуванням ячменю, проса, сорго, рису. Фінікові пальми були їхнім найважливішим деревом. В оазах та землях аль-Андалуса вирощуючи кавуни, гарбузи, кабачки та огірки, бавовник та цукрову тростину. Існувала державна (в більшості оаз, Аль-Андалусі, рівнинних площах) і громадська форма власності на землю (у гірських і передгірських, напівпустельних землях Магрибу). Велика феодальна власність на землю була відсутня.

Заради молока, м'яса, вовни та шкур, які використовувалися для виготовлення плащів, одягу, капців та дахів для невеликих будинків, вирощували велику та дрібну рогату худобу, верблюдів. Вони також вирощували мулів та ослів для місцевого транспорту. Розвинені були бджільництво та полювання на диких кабанів.

Була розвинена добувальна промисловість. Одним з найважливіших мінералів землі Альморавідів була сіль, яку експортували у вигляді плит, нарізаних рабами, та перевозили верблюдами до Судану та Вагадагу. Один вантаж продавався в Уалаті за десять міскалів золота, тоді як у Малі він продавався за двадцять-тридцять міскалів. Сіль була важливою для економічного життя, оскільки її нарізали на дрібні шматочки та обмінювали, як золото та срібло. Якісний мармур добувався поблизку міста Макаель. Вироби з макаельського мармуру було знайдено у Франції, Італії, Іспанії, що свідчить про існування широкого промислового виробництва та торгівлі цим мармуром^[47]. Золоті копальні були в Магрибі.

Ремесла були представлені ткацтвом, гончарством, виготовленням зброї, суден тощо. Державі належали великі майстерні, а дрібне ремісниче виробництва було приватним. Після захоплення Аль-Андалусу швидко розвивалася суднобудівна галузь,одним з важливіших центрів якої столо місто-порт Альмерія. Споруджувалися як військові, так й цивільні транспортні судна, якість яких здобула славу у Середземномор'ї. З піднесенням Альморавідів виробництво військових знарядь розвивалося завдяки постійним війнам. Вони зосередилися на шорно-сідлярському виробництві. Тарудант був відомий виробництвом цукрової тростини, а також текстилю та одягу з вовни, бавовни та шерсті. Плоди гарбуза використовувалися для виготовлення посудин для зберігання солі та спецій. Агмат був родючим містом, яке експортувало виготовлені речі з міді, одягу, вовни, скла, каміння, спецій, залізних виробів та інших предметів до Західного Судану.

Ткацтво

Докладніше: Альморавідський і Альмохадський текстиль

Частина одягу з альмерійського шовку з зображенням грифонів

Розвитку набуло ткацтво, центрами яких були Кордова, Малага, Альмерія та Севілья^[48]. Загарбання Альморавідами Аль-Андалусу стала каталізатором бурхливого розвитку текстильного виробництва. Альморавіди принесли до Іспанії стилі та практики з Північної Африки, таких як Єгипет, які змішалися, утворюючи дуже популярний, високоякісний продукт. На початку багато вироблених шовків, власне, були виготовлені для імітації якості та стилю багдадських шовків. Ці імітації були відомі як багдадські.^[49]. Великими центрами шовкового виробництва стали Альмерія і Малага, куди з Тиразу було перенесено виробництво^[50]. Останя стала відомою своєю золотою шовковою сілкатуною (парчою)^[51]. Зрештою виник альмерійський шовк, що перевершив багдадський. Альмерійський шовк передавав відчуття розкоші та цінувався по всій Європі, Азії та Африці^[52]. Альмерія окрім виробництва шовкових тканин (діхадж) була відома як місце виробництва шовкових ниток, штор та сітки, смугастого шовку «аттабі», вузлуватого шовку «муаджар», шовк в стилі Ісфагані. На кінець існування держави Альморавідів в цьому місто було близько 800 шовкових майстерень, які працювали з різними стилями та видами шовкових тканин^[53]. Складна природа текстилю призводила до того, що його зазвичай не використовували в практичних ситуаціях, де він міг би швидко пошкодитися або зношуватися; він був предметом розкоші.

Його виготовляли для одягу, декоративних гобеленів, килимів тощо. Також був важливим символом соціального та політичного статусу^[54]. Багато тканин, що залишилися з періоду Альморавідів, повторно використовувалися християнами, наприклад, у релікварії Сан-Ісідоро в Леоні, ризі з Сен-Серніна в Тулузі, ризі Сан-Хуан-де-Ортега в церкві міста Кінтанаортуньйо (поблизу Бургоса), плащаниці Сан-Педро-де-Осма, туніці, знайденій у гробниці інфанта Гарсії (сина Альфонсо VII), та фрагменті, знайденому в церкві Тюїр у східних Піренеях^{[55][56][57][58]}.

Кераміка

Завоювання Альморавідами Аль-Андалусу спричинило тимчасовий розрив у виробництві кераміки, але воно повернулося у XII ст^[59]. У Пізі є колекція з близько 2000 магрибо-андалуських керамічних тазиків або чаш (бачині). За часів Альморавідів існувало кілька різновидів кераміки, включаючи вироби технікою сухого шнура (використовується під час нанесення кольорової глазурі на керамічні поверхні.)^[60]. Найрозкішнішою формою був переливчастий глянцевий посуд, виготовлений шляхом нанесення металевої глазурі на вироби перед другим випалюванням. Ця техніка прийшла з Багдаду.

Торгівля

Альморавіди володіли великою територією від Сенегалу до Аль-Андалусу, мали контроль над транссахарською торгівлею. Торговля перебувала у приватних руках. Жиди Драа, Сіджилмаси та Масси відіграли ключову роль у торгівлі між Магрибом, Левантом та державами Європи.

Однією з важливіших статей торгівлі був альмерійський шовк^[61]. Купці з усього Середземномор'я прибували до альмерійського порту кораблями з речами розкошів, щоб торгувати ними в обмін на текстиль, зокрема шовк. Влада над транссахарськими шляхами також забезпечувала контроль за торгівлею золотою з змель колишньої імперії Вагадагу.

Торгівці експортували крам до Іфрикії та Єгипту, багатьох країн Європи, насамперед італійських держав, держав Лангедоку і Франції. Імпорт надходив з багатьох різних регіонів, а також завдяки транзиту з Китаю, Індії та Персії.

Податки і фінанси

На початку держави Альморавідів основними доходами були закят, харадж, джизія, військові трофеї (фай) ушур, ат-татіб, тахміс. Проте Юсуф ібн Ташфін 1076 року ліквідував усі податки в своїй держави, залишивши лише збори, що дозволяв Коран: закят, 1/10 та 1/5 на мечеті та торгівлю й ремісництво. Згодом вони створили скарбницю для мусульманських скарбниць, і кількість грошей, зібраних у скарбниці, досягла високого рівня в країні.

Гроші

Докладніше: Альморавідський динар

Динар Юсуфа ібн Ташфіна

Перше карбування власної монети Альморавіди почали в Сіджильмасі у 1057 році. Це були золоті динари вагою 4,25 г^[62]. З 1087 року за правляння Юсуфа ібн Ташфіна обсяг карбування динарів значно збільшився. Найбільший монетний двір з 1093 року розташовувався в Аґматі. У 1096 року було відкрито монетний двір у Севільї^[63]. 1097 року відкрито ще один монтний двір, тепер у столиці Марракеш, а 1111 року — у Фесі, Тлемсені та Нул-Ламті. З 1104 року обсяг виготовлення динарів ще більше збільшився. Найбільший обсяг карбування динарів Альморавідів розпочався приблизно з 1120 року і тривав приблизно до 1130 року. У цей час в Аль-Андалусі активно працювали монетні двори в Альмерії, Севільї та Гранаді.

Завдяки розгалуженій торговельній мережі Альморавідів та відомій якості їхніх монет, середземноморські ринки були наповнені Альморавідськими динарами протягом майже століття, і вони конкурували з фатімідським динаром як домінуюча валюта середземноморської торгівлі, деякі з яких знайдені у скарбах вікінгів^[64]. У християнських королівствах Піренейського півострвоа називали їх «маработінами» та «мараведі»^[65].

Кірат Абу Бакра ібн Умара

Крім того, Альморавіди також випускали дрібні срібні монети, кірати, які супроводжувалися десятками від 1/2 до 1/16 кірата. Ці монети, вагою близько 1 грама, вартістю 1/2 дирхама та 1/20 динара, більше призначені для повсякденного місцевого використання населенням^[66].

Військо

Абдаллах ібн Ясін запровадив дуже суворі дисциплінарні заходи щодо своїх військ за кожне порушення його законів. Їхньою основною силою була піхота, озброєна списами в передніх рядах і піками позаду, яка формувалася у фалангу, і підтримувалася верблюдами та вершниками на флангах. У них також був прапороносець на фронті, який керував силами позаду нього; коли прапор був піднятий, бійці позаду стояли, а коли він був опущений, вони сиділи. Альморавіди не переслідували тих, хто тікав перед ними. Їхні бої були запеклими, і вони не відступали, коли їх завдавала незручність наступаюча протилежна сила; вони віддавали перевагу смерті, а не поразці.

Більшість армії Альморавідів складалася з новобранців-санхадж, але Ібн Ташфін також почав вербувати рабів для формування особистої гвардії (хашм), включаючи 5000 чорношкірих солдатів (абід) та 500 білих вояків (улудж, ймовірно, європейського походження)^[67][68].

Щоб захистити та убезпечити узбережжя та порти Атлантичного океану, а також північні порти Магрибу, такі як Сеута та Танжер, Альморавіди почали розвивати флот, особливо після захоплення Аль-Андалуса і встановлення влади над Балеарськими островами. Флот Альморавідів швидко досяг 100 військових суден, розподілених між основними портами Магриба та Андалуса. Він складався з транспортних суден та військових суден. Вони мали постійні флоти в Сеуті, Кадісі та Альмерії, а потім на Майорці. Родина Бану Маймун керувала більшістю цих суден.

Культура

Альморавідська держава охоплювала значні землі в Магрибі, Західній Африці та Піренейському півострові. Це сприяло культурному обміну ідеями, матеріалами, стилями та методами.

Освіта

Напочатках Альморавіди намагалися поширити ісламську освіту серед усіх підвладних бедуїнських племен. Освіта охоплювала як хлопчиків, так і дівчаток, і жодних змін у попередній системі не відбулося. Вони відправляли своїх дітей до коранічних шкіл (мадхара). Мечеть була місцем проведення занять. На першому етапі дітей навчали Корану, який Альморавіди зробили основою освіти. Потім їх навчали правилам арабської мови, її запам'ятовування, вдосконаленню почерку та правопису, красномовній вимові при читанні та інтонації, навчали молитві та трохи арифметиці.

Куттаби поширилися містами і селами, і було важко знайти андалузького селянина, який не вмів би читати та писати. Старшокласники багато подорожували країною та за її межами, слухаючи інших вчених, пишучи про них або отримуючи від них дозвіл. Магрибці прагнули подорожувати до Андалусії через інтелектуальний та культурний прогрес, у якому Андалусія перевершила їх. Разом з тим багато андалузьких письменників, юристів, вчених та поетів їздили до Марракеша, пропонуючи свої таланти та послуги. Деяких навіть запрошували володарі Альморавідів навчати власних дітей та магрибців.

Зростанню наукового руху сприяла значна активність у створенні бібліотек, яка поширилася не лише на великі міста, а й на невеликі села. Створення бібліотек не обмежувалося лише заможними; це бажання було виявлено й серед бідніших класів.

Наука

Розвивалися перш за все історія, астрологія, географія та медицина. Відомим істориками були Ібн Гаїб, Ібн Хайян, Аль-Бакрі («Книга доріг і царств»), Ібн Бассам (Дгахіра фі махасін ахл аль-Джазіра) та аль-Фатх ібн Хакан (Калаіду'л-Ік'ян)^[69]. Відомим філософом, медиком, ботаником був Ібн Баджа, що користувався прихильність альморавідських володарів.

Література

Політичне об'єднання Західного Магриба та Аль-Андалусу швидко прискорило культурний обмін між двома континентами, починаючи з того часу, як Юсуф ібн Ташфін відправив аль-Мутаміда ібн Аббада, колишнього поета-еміра сельвійської тайфи, у вигнання до Танжера, а згодом до Агмата. Алі ібн Юсуф створив Бюро літератури та залучив найкращих ісламських письменників регіону.

В період Альморавідів виділяються два письменники: Каді Ійяд і Абу Бакр ібн аль-Арабі. Ійяд відомий тим, що написав «Кітаб аль-Шифа бі Тааріф Хукук аль-Мустафа»^[70]. Абу Бакр ібн аль-Арабі бу Бакр ібн аль-Арабі вважається піонером туристичної літератури, оскільки він підсумував частину свого дорожнього роману «Організація подорожі для заохочення релігії» («Шавахед аль-Джалла ва аль-Аян фі Мешхад аль-Іслам ва аль-Булдан»). Багато із семи святих Марракешу були літераторами. Мухаммад ібн аль-Хасан аль-Хадрамі, відомий як аль-Мураді, написав книгу «Аль-Ішара фі Тадбір аль-Імара» («Книга консультацій щодо управління еміратом») для лідера Альморавідів, еміра Абу Бакра ібн Умара, і зробив її інтелектуальною навчальною програмою в галузі політичної та етичної поведінки. Це одна з найважливіших книг про принципи протоколу, що поширювалася султанами Марокко протягом століть. Ібн ас-Сайрафі був автором «Дослідження новин та політики емірів» та «Ясні вогні в новинах держави Альморавідів».

Мувашшах був важливою формою поезії та музики в період правління Альморавідів. Великі поети цього періоду Ях'я ібн Бакі, Ібн Хамдіс ас-Сікіллі, Ібн аз-Заккак аль-Балансі, Ібн Абдун аль-Фіхрі, Ібн Хафаджа та аль-Ама аль-Тутілі згадуються в таких антологіях, як «Харідат аль-Касар», «Рауд аль-Кіртас» та «Му'джам ас-Сіфр». У європейській частині володінь Альморавідів такі поети, як Ібн Кузман, створювали популярну строфічну поезію заджаль андалузькою арабською мовою^[71][72].

Каліграфія

Коран написаний альморавідським і куфічним почерками

Текст складалися альморавідським почерком, що став різновидом магрибського почерку, що розвинувся з куфічного почерку^[73]. На початку XII ст. виробився особливий скоропис, відомий як «магрибський», єдиний скоропис арабської мови, похідний від куфічного почерку. Цей стиль широко використовувався в Корані та інших релігійних творах з цього періоду, але рідко використовувався в архітектурних написах^[74]. Однією з версій цього письма в цей ранній період є андалузьке письмо, яке пов'язували з Аль-Андалусом. Зазвичай воно було тоншим і щільнішим, і хоча петлі літер під лінією напівкруглі, продовження літер над лінією продовжують використовувати прямі лінії, що нагадують про його куфічне походження. Інший варіант письма є круглішим і більшим, і більше пов'язаний з Магрибом^[75].

Мистецтво

Докладніше: Альморавідське і альмохадське мистецтво

Являло собою поєднання культур кількох регіонів, зокрема берберів-санхаджа та поширеного андалусько-магрибського стилю^[76]. Спочатку Альморавіди відкидали те, що вони сприймали як занепад та брак благочестя серед іберійських мусульман андалузьких тайф. Проте пам'ятники та розпис текстилю з Альмерії пізнього періоду Альморавідів свідчать про те, що правителі держави з часом змінили своє ставлення^[77].

Прикладами є вишукано виготовлені мінбари в Кордові; мармурові басейни та надгробки в Альмерії; розписи керамікою й шовком^[78].

Мінбар Великої мечеті Марракеша

Альморавідські мінбари, зокрема мінбар Великої мечеті Марракеша, замовлений султаном Алі ібн Юсуфом (1137 рік), або мінбар для Аль-Карауїну (1144 рік)^[79], відображали з одного боку вірність Альморавідів малікітському мазгабу, а з іншого підтверджувало законність їх влади як політичних спадкоємців Омейядів^[80]. Обидва мінбари є винятковими витворами маркетрі та різьблення по дереву, прикрашеними геометричними композиціями, інкрустацією та арабесковими рельєфами^[81].

Мармурова стела з Гао. Виготовлено в Альмерії

Надгробки були виготовлені з макаельського мармуру та прикрашені великими куфійськими написами, які іноді були прикрашені рослинними або геометричними мотивами^[82]. Це свідчить про те, що Альморавіди не лише повторно використовували мармурові колони та басейни Омейядів в Аль-Андалусі, але й замовляли нові роботи^[83]. Написи на них присвячені різним особам, як чоловікам, так і жінкам, з різних професій, що свідчить про те, що такі надгробки були відносно доступними. Камені мають форму прямокутних стел або довгих горизонтальних призм, відомих як мкабрі. Вони були знайдені в багатьох місцях Західної Африки. Деякі з найвишуканіших надгробків, знайдених за межами Аль-Андалусу, були виявлені в Гао в африканському Сахелі, що свідчить про поширення впливу Альморавідів на країни-нащадків імперії Ваґаду^[84].

Дві мармурові колони періоду Альморавідів також були знайдені повторно використаними як сполії в пізніших пам'ятниках у Фесі. Одна вбудована у вікно Дар аль-Муваккіт (будинку хронометриста), що виходить на внутрішній двір медресе Карауїн. Інша вбудована в оздоблення зовнішнього південного фасаду Завії Мулая Ідріса II^[85].

Фрагмент текстилю зі святилища Сан-Лібрада, собор Сігуенса

Відомими стали розписи шовкових тканин, на стиль яких вплинули багдадські й перські шовки^[86]. Альморавідський стиль характеризується великими ронделями зі стрічками перлів розташованими рядками та оточуючими парами тварин, часто міфологічних, таких як грифони та гарпії, або величними, таких як павичі та орли^[87]. Ці тварини або стоять один проти одного в конфронтації, або розташовані в аддорсі (спина до спини). Іноді ронделі зображували людські фігури, як-от у ризі святого Томаса Беккета^[88]. Декоративна тема регулярної сітки з ронделів, що містять зображення тварин та фігур, з більш абстрактними мотивами, що заповнюють проміжки між ними, сягає корінням у сасанідський текстиль^[89]. Шхожі моти присутні й на кераміці.

Текстиль «багадської групи» зазвичай використовує «тьмяний оранжево-червоний» колір для декоративних мотивів, іноді підкреслений золотом, або зелений та синій кольори на тлі «слонової кістки». Деякі з цих виробів характеризуються появою куфічних або «іспано-куфічних» тканих написів, літери іноді закінчуються орнаментальними рослинними візерунками. Одним із таких прикладів є риза Сан-Хуан-де-Ортега, виготовлена ​​з шовку та золотої нитки, яку датовано 1-й пол. XII ст^[90].

Мініатюра

Найстаріший відомий Коран з мініатюрами Магрибу та Аль-Андалусу датується 1090 роком^[91]. Він був створений в Магрибі або в Аль-Андалусі, і зараз зберігається в бібліотеці Уппсальського університету. Його оздоблення все ще перебуває на найдавніших стадіях художнього розвитку, йому бракує вишуканості пізніших томів, але багато рис, які були стандартними для пізніших рукописів, присутні: шрифт написано в магрибському стилі чорним чорнилом, але діакритичні знаки (голосні та інші орфографічні знаки) червоного або синього кольору, прості золоті та чорні круглі знаки позначають кінець віршів, а заголовки написані золотим куфічним шрифтом всередині декорованої рамки та фону.  Він також містить фронтиспіс відносно простого дизайну, що складається з сітки ромбів, різноманітно заповнених золотими рослинними мотивами, золотою сіткою або золотими куфічними написами на червоному або синьому фоні^[92][93].

Більш витончена мініатюра помітна у створеній копії сахіхи (категорія найдостовірніших, з погляду мусульманських авторитетів, хадисів.), датованої 1120 роком з багатим фронтиспісом, зосередженим навколо великого медальйона, утвореного переплетеним геометричним мотивом, заповненим золотим фоном та рослинними мотивами^[94]. Подібно витончений Коран, датований 1143 роком та виготовлений у Кордові, містить фронтиспіс з переплетеним геометричним мотивом, що утворює панель, заповнену золотом, та вузлуватим синім круглим кольцем посередині^[95].

Скульптура

Пізанський грифон

Характеризується з анімалістичними скульптурами та фонтанами палаців Аль-Андалусії. Яскравим прикладом є Пізанський грифон, що було виготовлено між 1085 і 1110 роками^[96]. Найбільша відома середньовічна ісламська металева скульптура, заввишки понад три фути та довжиною 1,07 м. Його описують як «найвідоміший, а також найкрасивіший і наймонументальніший приклад» традиції зооморфних бронз в ісламському мистецтві^[97].

Архітектура

Докладніше: Альморавідська архітектура

На початку періоду Альморавіди віддавали перевагу аскетизму, що можна побачити в архітектурі їхнього раннього правління. Втім Алі ібн Юсуф помітно відійшов від колишньої простоти та прийняв андалузькі стилі^[98].

Період Альморавідів вважається одним із найбільш формуючих етапів мавританської та марокканської архітектури, що заклав багато форм і мотивів цього стилю, які були вдосконалені в наступні століття^[99][100]. Альморавіди зменшили андалуську тенденцію до більш важких і складних декорацій, яка розвинулася з часів Кордовського халіфату, і натомість надали пріоритет більшому балансу між пропорціями та орнаментом^[101].

Їх столиця Марракеш стала головним центром архітектурного меценатства. Після захоплення Аль-Андалусу Альморавіди відправили мусульманських, християнських та жидівських ремісників з Піренейського півострвоа до своїх магрибських володінь для роботи над архітектурними комплексами^[102].

Архітектура Альморавідів засвоїла мотиви та інновації андалуської архітектури, такі як складні переплетені арки, та запровадила нові орнаментальні техніки зі сходу, такі як мукарни (різьблення у вигляді сталактитів або «стільників»), і додала власні інновації, такі як арка з ламбрекеном та використання стовпів замість колон у мечетях^[103][104]. Різьблений декор з ліпнини почав з'являтися все частіше як частина цих композицій і став ще більш вишуканим у наступні періоди^[105].

Велика мечеть в Алжирі (близько 1097 року), соборна мечеть Тлемсена (1136 рік) та медресе Аль-Карауїн (розширена в 1135 року) у Фесі є важливими зразками архітектури Альморавідів^[106]. Кубба — один з небагатьох пам'ятників Альморавідів у Марракеші, що збереглися, і примітна своїм пишним внутрішнім куполом з різьбленим ліпним декором, складними формами арок та невеликими куполами мукарнас у кутах споруди^[107].

• 
  Алдирська велика мечеть
• 
  Тлемсенська соборна мечеть
• 
  Аль-Карауїн у Фесі
• 
  Альморавідська Кубба

Альморавіди також збудували багато укріплень, хоча більшість із них, у свою чергу, були зруйновані або модифіковані Альмохадами та пізнішими династіями. Нова столиця, Марракеш, спочатку не мала міських стін, але фортеця, відома як Ксар-ель-Хаджар («Фортеця з каменю»), була побудована засновником міста Абу Бакром ібн Умаром для розміщення скарбниці та першої резиденції^[108].

Близько 1126 року Алі ібн Юсуф збудував повний комплекс стін із землебиту навколо міста у відповідь на зростаючу загрозу Альмохадів<refWilbaux, Quentin (2001). La médina de Marrakech: Formation des espaces urbains d'une ancienne capitale du Maroc. Paris: L'Harmattan, pp. 168, 224</ref>. Ці стіни, хоча й значно відновлені та частково розширені в наступні століття, продовжують служити стінами медіни Марракеша й сьогодні. Головні ворота медіни також були вперше побудовані в цей час, хоча багато з них з того часу були значно модифіковані. Вважається, що Баб Дуккала, одні із західних воріт, найкраще зберегли своє оригінальне планування Альморавідів^[109]. Він має вигнуту конфігурацію входу^[110], варіації якої зустрічаються протягом середньовічного періоду Магрибу та Аль-Андалусу, а також на Близькому Сході. Прохід воріт повертається на 90 градусів праворуч, а потім на 90 градусів ліворуч, причому два виходи/входи паралельні один одному, з обох боків яких розташовані два великі квадратні бастіони. Цей специфічний план є унікальним у Марракеші, але характерно для Альморавідів^[111].

Археологічні пам'ятки Тасгімут, на південний схід від Марракеша, та Касба аль-Амаргу, на північний схід від Феса, свідчать про інші фортеці Альморавідів. Стіни Тлемсена також були частково збудовані Альморавідами, використовуючи суміш бутового каменю біля основи та землебіту зверху^[112]. Кастільєхо-де-Монтеагудо, замок на вершині пагорба та укріплений палац за межами міста, є одним із найкраще збережених зразків архітектури епохи Альморавідів на Піренейському півострові. Він має прямокутний план і містив великий садовий двір ріаду із симетричними приймальними залами, що розташовані один навпроти одного по довгій осі саду^[113].

• 
  Марракеські стіни
• 
  Баб Дуккала
• 
  Касба аль-Амаргу

У побутовій архітектурі жоден з палаців чи резиденцій Альморавідів не зберігся, і вони відомі лише з текстів та археології. Під час свого правління Алі Ібн Юсуф додав великий палац та королівську резиденцію на південній стороні Ксар-ель-Хаджар. Ці залишки виявили найдавніший відомий у Марокко приклад ріадного саду (внутрішнього саду, симетрично розділеного на чотири частини)^[114][115].