Антонович Платон Олександрович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Антонович.

Плато́н Олекса́ндрович Антоно́вич-Во́йшин (25 листопада 1811(18111125) — 20 грудня 1883) — урядник і громадський діяч, генерал-лейтенант, керченський та одеський градоначальник, бессарабський губернатор, товариш Миколи Гулака.

Антонович Платон Олександрович
Народився	25 листопада 1811(1811-11-25)  Кролевець, Чернігівська губернія, Малоросійське генерал-губернаторство, Російська імперія
Помер	20 грудня 1883(1883-12-20) (72 роки)  Керч, Таврійська губернія, Російська імперія
Діяльність	офіцер
Alma mater	ХНУ ім. В. Н. Каразіна
Заклад	ХНУ ім. В. Н. Каразіна
Учасник	Кавказька війна
Військове звання	генерал-лейтенант
Нагороди

Біографія

Рід

Предки Антоновича, в чотирьох поколіннях до діда включно, були православними священиками^[1].

Дитинство і навчання

Народився 25 листопада (13 листопада — за старим стилем) 1811 року у місті Кролевець Чернігівської губернії Російської імперії (тепер — центр Кролевецької міської громади на Сіверщині, у Сумській області) у родині дворянина і колезького протоколіста Олександра Антоновича-Войшина^[2].

Навчався в Кролевецькому повітовому училищі.

13 серпня 1824 року — вступив до Новгород-Сіверської гімназії, де навчався 5 років^[2].

За успішне гімназійне навчання — у 1829 році був рекомендований до зарахування у Імператорський Харківський університет на безоплатній основі («на казенный счетъ»)^[2].

У 1830 році перейшов у Московський університет на словесний факультет^[1], де навчався разом з Олександром Герценом. Навчання не закінчив — у 1831 році за участь у гуртку революціонера Миколи Сунгурова арештований (у Москві)^[3].

«Побачення генерала Клюкі-фон-Клугенау з Шамілем в 1837 році»
Григорій Гагарін, полотно, олія, 1849

У лютому 1833 року, за вироком військового суду, разом з кількома іншими студентами Московського університету, був розжалуваний у рядові з позбавленням звання дворянина^[1] і засуджений до солдатської служби у Окремому Кавказькому корпусі^[3]. Був зарахований в Апшеронський піхотний полк, який входив до складу загону, що діяв під командуванням генерал-майора Франца Клюкі-фон-Клугенау^[1].

На Кавказі познайомився з багатьма учасниками декабристського руху, які відбували там заслання^[4].

У липні 1837 року — за відвагу у битві проти горців — отримав звання унтерофіцера. А у вересні цього ж року — супроводжував генерала Франца Клюкі-фон-Клугенау під час зустрічі і переговорів з ватажком кавказьких горців Шамілем^[5].

У 1839 році — отримав звання прапорщика.

Робота урядником

Був правителем канцелярії начальника Чорноморської берегової лінії. Зберіг цю посаду при чотирьох начальниках (Раєвському, Анрепі, Будбергу та Серебрякову).

З 1855 по 1857 рік — керченський градоначальник. Входив до складу ради місцевого Кушниковського дівочого інституту.

У жовтні 1855 року — став полковником.

У 1861 році — отримав звання генерал-майора і посаду градоначальника Одеси (по 1863 рік). Брав активну участь у діяльності одеського відділення Російського товариства пароплавства і торгівлі.

Товаришував з переведеним з Пермі до одеського Рішельєвського ліцею колишнім членом Кирило-Мефодіївського братства Миколою Гулаком. Імовірно, на його прохання, перебуваючи в Петербурзі, двічі, наприкінці 1860 і на початку 1861 року, зустрічався із Тарасом Шевченком. Про ці візити Антоновича поет згадує у листі до Варфоломія Шевченка від 29 січня 1861 року^[4].

Ймовірно, сприяв звільненому з Рішельєвського ліцею Миколі Гулакові одержати місце вчителя у Керчі^[4].

З 1 серпня 1863 по 30 листопада 1867 року — бессарабський губернатор.

З 1866 по 1880 рік — попечитель Київського навчального округу.

У 1870 році (за іншими даними — у липні 1871^[6]) дав дозвіл, щоб виключений з гімназії Григорій Мачтет склав іспит на звання вчителя історії та географії повітових училищ, допоміг йому влаштуватися на роботу^[7]. Цього ж року — отримав звання генерал-лейтенанта^[8].

Помер 20 грудня 1883 року у Керчі.

Родина

Мав сина — Бориса Платоновича Антоновича, який жив і помер (†1900, Керч) у Криму. Він був відомим на півострові земським діячем, інженером-шляховиком за фахом^[4].

Нагороди

• Повний кавалер Ордена Святої Анни (орден 3-го ступеня отримав у 1842 році, 2-й — у 1853, 1-й — у 1865)
• кавалер Ордена Святого Володимира (3-й ступінь — у 1860, 2-й — у 1867)
• кавалер Ордена Святого Станіслава (1-й ступінь — у 1862)
• кавалер Ордена Білого Орла (1874)
• кавалер Ордена Святого Олександра Невського (1878)
• кавалер Ордена Меджидіє 2-го ступеня

Почесний городянин Кишинева і Кременчука.