Вацлав Гжибовський

Вацлав Гжибовський (пол. Wacław Grzybowski; нар. 4 квітня 1887, Заміхів, Ушицький повіт, Подільська губернія — пом. 30 вересня 1959, Париж) — польський психолог (доктор психології), дипломат. Масон^[5], засновник Національно-державної унії (центристської партії, наближеної до пілсудчиків) у 1922 році^[6].

Вацлав Гжибовський
Народився	1887[1][2]
Помер	30 вересня 1959(1959-09-30)[3][4]  Париж
Поховання	Кладовище Шампо в Монморансі
Країна	Польща
Діяльність	політик, філософ, дипломат, психолог
Знання мов	польська
Посада	посол Польщі в Москвіd
Партія	Національно-державний союзd і Партія праці[d]
Нагороди
Медіафайли у Вікісховищі

Життєпис

Закінчив у Києві гімназію і перший курс юридичного факультету університету Святого Володимира, потім навчався в Ягеллонському і Віденському університетах, у Флоренції^[7] та в Оксфорді. Здобув докторський ступінь із психології. 1912 року повернувся на Поділля, де працював у суспільних і культурних організаціях.

Після відновлення незалежності Польщі працював у 1920 році директором департаменту в Цивільному управлінні східних земель. Був членом польської делегації в Ризі з метою укладення мирного договору у польсько-радянській війні як експерт з економічних питань України.

Згодом займався наукою. У 1925 році обраний генеральним секретарем Партії праці. Повернувся на державну службу після Травневого перевороту. Обіймав посаду виконувача обов'язків голови кабінету прем'єр-міністра Казимира Бартеля (керівника Партії праці), а пізніше входив до наглядової ради Польського телеграфного агентства.

31 серпня 1927 року призначений посланником Польщі в Чехословаччині. Очолював дипмісію в Празі до 31 жовтня 1935 року, після чого призначений заступником державного секретаря Президії Ради Міністрів. 1 липня 1936 року став послом Польської Республіки в Союзі Радянських Соціалістичних Республік (призначений 18 червня 1936 року^[8]). На цій посаді змінив Юліуша Лукасевича, спеціаліста з радянських справ і колишнього багаторічного начальника Східного відділу Міністерства закордонних справ. У Москві місія Гжибовського припала на переломний у європейській політиці період (1936—1939). Ситуацію в СРСР наприкінці 1938 року він оцінював так (за словами заступника міністра Шембека): «Радянський Союз слабшає, а російська проблема визріває». Наприкінці 1938 року обстоював думку, яку польські дослідники описували так: «стосовно російської проблеми особисто наполягає на нашому кордоні з 1772 року»^[9].

Гжибовський неправильно витлумачив пакт Молотова-Ріббентропа, і події 17 вересня 1939 року стали для нього великою несподіванкою.^[10]. 29 серпня 1939 року він доповідав у Варшаву, що пакт «суттєво розрядив» обстановку, в якій опинилася Польща, і припустив, що Ріббентроп підписав пакт лише для того, щоб не залишати Москву з порожніми руками.^[11].

У момент початку агресії СРСР проти Польщі 17 вересня 1939 року терміново викликаний між другою та третьою годинами ночі до Народного комісаріату закордонних справ у Москві одержав від заступника наркома Володимира Потьомкіна дипломатичну ноту, в якій СРСР виправдовував своє вторгнення до Польщі твердженням про припинення існування польської держави. Потьомкін зачитав йому ноту (попередньо узгоджену з Німеччиною) про буцімто «розпад польської держави» та кроки, вжиті СРСР для «взяття під свій захист» українців і білорусів, які проживали на тодішній польській території. Гжибовський продемонстрував брехливість цього аргументу та його несумісність із «правом цивілізованих націй». У відповідь почув, що польський уряд і командування армії «втекли» в Румунію. Коли польський дипломат повторно запротестував проти неправди та формулювань Потьомкіна і послався на польсько-радянський пакт про ненапад, що діяв до 1945 року, почув у відповідь: «Якщо немає польського уряду, то немає й пакту про ненапад». Він відповів: «Я розумію, що мій обов'язок — повідомити мій уряд про агресію, яка, ймовірно, вже почалася, але я більше нічого не робитиму». Гжибовський не прийняв ноту.^[12]. Зрештою, радянська сторона доставила її до польського посольства з ранковою поштою.^[13]. О 4-й ранку Червона Армія двома сформованими фронтами — Білоруським і Українським, що складалися з сімох армій орієнтовною чисельністю від 600 000 до 1 мільйона вояків першого ешелону, атакувала східний кордон Другої Польської Республіки.

Після невдалої спроби радянської влади оскаржити його дипломатичний імунітет, він покинув радянську територію в жовтні 1939 року спільно з польським дипломатичним персоналом після прямого втручання дуаєна дипломатичного корпусу в Москві посла Третього Райху Фрідріха фон Шуленбурга, а також посла Італійського королівства Августо Россо.^[14].

Другу світову війну перебув на території Французької Республіки, а потім окупованої Франції. Після війни пов'язав своє життя з Польською бібліотекою, входив до складу ради Історико-літературного товариства в Парижі. Був членом Ліги незалежності Польщі.^[15] Залишив щоденник, який зберігається в Польській бібліотеці в Парижі.

Похований на кладовищі Шампо в Монморансі.^[16]