Гай-Головко Олесь Несторович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Гай.

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Головко.

Оле́сь Несторович Гай-Головко́ (справжнє ім'я та прізвище: Олекса Несторович Головко; 12 серпня 1910, Писарівка — 17 серпня 2006, Суррей) — український письменник, поет, літературознавець; член Ленінградської асоціації пролетарських письменників, Всеукраїнської спілки пролетарських письменників з 1933 року^[1], Спілки радянських письменників України з 1935 року^[2], Мистецького українського руху, Об'єднання українських письменників «Слово»^[3].

Гай-Головко Олесь Несторович
Ім'я при народженні	Головко Олекса Несторович
Народився	12 серпня 1910(1910-08-12)  Писарівка, Балтський повіт, Подільська губернія, Російська імперія
Помер	17 серпня 2006(2006-08-17) (96 років)  Суррей, Метро-Ванкувер, Британська Колумбія, Канада
Поховання	Суррей
Країна	Російська імперія  УНР  Українська Радянська Соціалістична Республіка  СРСР  Українське Державне Правління  Канада
Національність	українець
Діяльність	письменник, поет, журналіст, громадський діяч
Alma mater	Ленінградський державний університет (1931)
Заклад	Кіровський завод, Червоний шлях і Кіностудія ім. О. Довженка
Членство	Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, Спілка радянських письменників України, Мистецький український рух і Об'єднання українських письменників «Слово»
Батько	Нестор Никифорович
Мати	Текля Миколаївна
Брати, сестри	Головко Юрій Несторович

Життєпис

Народився 12 серпня 1910 року в селі Писарівці (нині Подільський район Одеської області, Україна) у багатодітній сім'ї сільського псаломщика, був четвертою дитиною із семи. Його батько — Нестор Никифорович Головко, закінчив духовну школу в Кам'янці-Подільському і у 1904 році взяв шлюб з Теклею Миколаївною Машкевич^[2]. Брат — хоровий диригент і композитор Юрій Головко^[4].

1924 року закінчив семирічну школу. Після закінчення у 1928 році агрономічної школи в Красносільці поїхав до Ленінграда, де працював на Путилівському заводі й, як робітник, почав відвідувати вечірній літературний факультет Ленінградського університету, який закінчив 1931 року. Того ж року вступив до аспірантури Інституту мовної культури, але адміністрація викрила його соціальне походження і наприкінці 1932 року виїхав до Харкова^[2].

Протягом 1932—1933 років працював редактором у Харківському радіокомітеті; у 1933—1934 роках виконував обов'язки відповідального секретаря журналу «Червоний шлях».

1935 року переїхав до Києва, працював у київських часописах і видавництвах. У 1936 та 1938—1939 роках — редактор сценарного відділу Київської кіностудії художніх фільмів^[4].

1940 року переїхав до Львова, де у 1940—1941 роках працював редактором літературно-мистецького відділу радіокомітету. Член Українського державного правління та Українського таємного ліберального руху з 1941 року. З 5 липня 1941 року по 12 липня 1941 року — міністр інформації й пропаганди Українського державного правління в короткотривалому уряді Ярослава Стецька. Заарештовувався гестапо. У 1941 році заочно засуджений органами Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР до розстрілу^[4].

Наприкінці Другої світової війни перебував у Австрії, потім у таборах для переміщених осіб у Німеччині^[2]. У 1946—1947 роках працював редактором літературно-мистецького відділу журналу «Пу-Гу» в Аугсбурзі^[5]. У 1948 році виїхав до Британії^[2].

1949 року прибув до Канади, поселився у Вінніпезі, де протягом 1950—1952 років був співредактором «Українського голосу». У 1956 році, маючи фах агронома, отримав посаду на дослідній станції Канадського департаменту агрокультури, де до виходу на пенсію у 1975 році займався науково-дослідною діяльністю^[5]. Між 1959 і 1961 роками створив понад сорок статей про українських письменників в Канаді^[2]. У 1987 переїхав до Суррея, передмістя Ванкувера в Британській Колумбії^[5].

У 1992 році, після проголошення незалежності України відвідав рідні землі. Йому було зразково влаштовано творчий вечір Київською організацією Спілкою письменників України в Києві у Будинку вчителя, про що заздалегідь були розклеєні на київських вулицях оголошення. З цієї нагоди його було поновлено у Спілці письменників України^[2].

Помер в Сурреї 17 серпня 2006 року, де і похований^[2].

Творчість

Літературний дебют відбувся 1931 року, коли у Дніпропетровському літературному журналі «Зоря» було надруковано його поезію «Балада про Федька». Під впливом Аркадія. Любченка і Петра Панча став писати прозу. Друкувався в журналах «Червоний шлях», «Радянська література». Автор поетичних і прозових збірок:

• «Штурмові балади» поезії // Харків, 1934;
• «Світання», оповідання // Київ, 1936;
• «Десять новель», оповідання // Київ, 1937;
• «Сурмач», поезії // Краків: Українське видавництво, 1942.; Львів, 1942;
• «Коханіяда», поема // Авґсбурґ, 1947. 61 с.
• «Поєдинок з дияволом», у 2-х томах, мемуарна повість^[a] // Вінніпег: Видавець Іван Тиктор, 1950;
• «Одчайдушні», оповідання // Вінніпег: Муза, 1959;
• «Поетичні твори в трьох томах», том 1 (1933—1947) // Торонто: Нові Дні, 1970;
• «Поетичні твори в трьох томах», том 2 (1948—1977) // Торонто: Нові Дні, 1978;
• «Смертельною дорогою», мемуарна повість в 2-х томах^[b] // Вінніпег: Тризуб. Том 1, 1979; Том 2, 1983; Тернопіль, 2001;
• «Сон», поема // Вінніпег: Накладом автора, 1984;
• «Їм дзвони не дзвонили», мемуарна повість^[c] // Вінніпег: Видавнича Спілка Тризуб, 1987;
• «Скоропадський і Майдан святої Софії», трагедія // Тернопіль: Тайп, 1999;
• «Вірші» // Хрестоматія української літератури в Канаді. Едмонтон, 2000;
• «Воля без волі», роман // Тернопіль: Тайп, 2004.

Перекладав з англійської, упорядкував антологію «Українські письменники в Канаді: У 2 томах» (Вінніпег, том 1, 1980; том 2, 1997)^[4].

Виноски

1. Про перебування у в'язницях НКВС.
2. Про письменників «розстріляного відродження».
3. Про голодомор 1932–1933 років в Україні.