Голод у Галичині

Голод у Галичині — серія голодів, що відбувалися на території Королівства Галичини та Володимирії, яка була поділена Австрією, провінції або коронної країни Австрійської імперії, протягом практично всього XIX століття (найбільший із них стався у 1847—1848 рр.), головним чином у сільській місцевості. Спричинений головним чином стихійними лихами (переважно повенями та чумою) і посилена перенаселенням і жахливою гігієною мешканців сільської місцевості того часу. Вони призвели до широкого поширення бідності, недоїдання, спалахів епідемій (черевного тифу та холери), у середньому 50 000 смертей на рік та масової еміграції, серед іншого до Північної Америки.

«Матула померла», картина Олександра Коциса, 1868 р.

Картина Яна Ґнєвоша: Роздача окружними офіцерами їжі серед найбідніших у Сяноку, 24 жовтня 1847 р.

Картина Олександра Коциса «Матула померла», 1868 р.

«Гуцульський похорон» Картина Теодора Аксентовича, 1882 р.

Карта Королівства Галичини та Лодомерії 1775 р., позначена на кольоровому тлі:
жовтий — Червона Русь (Russia Rubra)
зелений — Малопольща (Polonia Minor)
червоний — Герцогство Освенцим

Передумови

Безпосередніми причинами голоду були погані погодні умови та чума (зокрема картопляний фітофтороз). Однак існували не менш серйозні історичні та соціальні чинники, які зробили голод у Галичині більш імовірним і з більш серйозними наслідками, ніж в інших регіонах Європи^[1][2].

Галичина після поділів Першої польської республіки увійшла до складу Габсбурзької монархії, згодом — Австрійської імперії, а потім Австро-Угорщини, протягом усього свого періоду була найбіднішою коронною країною^[3].

Це була найбільш густонаселена територія Європи. За різними статистичними даними, тут проживало близько чотирьох мільйонів людей, що було значною цифрою з огляду на реалії того часу. У той час не було поняття статевого виховання чи контрацепції. Для сімей було нормою мати до десяти дітей. Часто жінки народжували раз на два роки^[4][3]. Перенаселення в Галичині було настільки серйозним, що його іноді порівнюють із ситуацією в Індії та Китаї^[2].

Продуктивність сільського господарства галицьких селян була однією з найнижчих у Європі, що пояснювалося використанням примітивної техніки землеробства, яка мало чим відрізнялася від середньовіччя^[5][6][7][8]. У Галичині існувала модель сільськогосподарських угідь, довгі та вузькі ділянки на рівнинах і короткі та вузькі ділянки в гірських районах^[9]. Галичина, що охоплює нинішнє Малопольське воєводство, Підкарпатське воєводство та Західну Україну, лежить на північному боці Карпатської дуги. Через геологічне утворення тутешні землі були малородючими, а врожаї були в рази нижчими, ніж в інших районах. Тому було забагато людей і мало варіантів їжі. Становище погіршилося після скасування кріпосного права, коли селяни внаслідок поділу панських маєтків отримали власні наділи^[4].

Видання Станіслава Щепановського, видане 1888 р. у Львові під назвою Убогість Галичини в чисельності та програма бурхливого розвитку національної економіки малюють жахливу картину провінції, де 50 % дітей помирають, не досягнувши 5 років. У 1900 р. на 9 тис. мешканців припадав один лікар, а в Борщівському повіті на 100 тис. жителів не було жодної лікарні. У 33 % міст не було школи, а на 91 учня припадав один учитель. Структура землекористування була неповноцінною: понад 40 % площ перебувало в руках 2,4 тис. осіб. великих власників, тоді як 80 % селян мали господарства менше ніж 4 га^[10].

Ані польські землевласники, ані австрійський уряд і двір не виявляли великого інтересу до таких реформ, як індустріалізація, яка б порушила існуючу систему, у якій Галичина була постачальником сільськогосподарської продукції для решти Імперії та ринком для нижчої промислової продукції, ситуація вигідна як уряду у Відні, так і землевласникам^[5][11]. Органи поділу ставилися до Галичини більше як до колонії, яку можна розглядати як іншу країну, а її мешканців експлуатували на користь решти країни та обкладали надмірними податками, замість того, щоб інвестувати в її розвиток^[2][11][12].

Унаслідок цього галицькі селяни надто недоїдали, щоб нормально працювати. Нестача їжі призвела до слабкої стійкості до таких хвороб, як холера, тиф, віспа та сифіліс^[1]. Майже постійний голод у Галичині, що спричиняв 50 000 смертей на рік, описується як ендемічний^[2][5]. Галицька бідність стала причиною поширення для провінції (Galicia and Lodomeria) глузливої назви Golicja i Głodomeria, що включає гру польських слів, відповідно, «голий» і «голодний»^[13]. У відповідь на бідність і відсутність реформ багато жителів вирішили емігрувати в інші частини Австрії, Європи, а також через Атлантичний океан, головним чином до Сполучених Штатів^[14].

Наприкінці першої половини XIX століття голод охопив різні частини Європи та світу. Зокрема, увійшла в історію трагедія Ірландії, де в 1847-48 роках через це та супутні епідемії голоду померло близько мільйона людей. Ця трагедія також торкнулася польських земель під владою трьох держав-поділів. Як і в Ірландії, причиною був картопляний фітофтороз, який викликав гниття картоплі, яка була основою харчування населення. Лише в Королівстві Польському врожай 1847 року становив 45 відсотків середнього врожаю 1843-45 років. Через це в російському поділі загинуло майже п'ять відсотків населення. У Сілезії в деяких районах рівень смертності сягав 10 відсотків. Проте найбільше голодний катаклізм вдарив по Галичині. Британський історик Норман Дейвіс описує ситуацію в Галичині як більш відчайдушну, ніж в Ірландії, тому це був, мабуть, найбідніший регіон Європи^[2][15].

Хронологія

Перші голоди

Перші голоди в Галичині були в 1804—1806 та 1811—1813 роках. Наступний відбувся у 1832 році^[16]. Роком раніше (1831) епідемія холери в Галичині призвела до смерті понад 100 000 людей^[17].

Великий голод у Галичині (1847—1848)

У 1844 році значна частина зерна та посівів була знищена через сильні зливи та викликані ними повені^[1]. Це поклало початок найбільшому голоду в Галичині, який тривав до 1848 року^[16]. У 1845—1846 роках посіви картоплі були вражені фітофторозом і сталися великі повені^[18][19]. У 1846—1847 роках голод був ще більше посилений соціальними заворушеннями, пов'язаними з Краківським повстанням і галицькою різаниною^[1].

Окрім сільського населення, голод торкнувся й міських жителів^[20]. За підрахунками, лише у 1847 році голод та епідемії тифу та холери вразили приблизно 90 % населення Галичини та забрали щонайменше 227 000 життів^[4][1]. У свою чергу, у 1848 році близько 140 000 жертв^[15]. У цьому ж році з'явилися перші повідомлення про канібалізм, хоча він фіксувався і в інші роки^[1].

Великий голод 1840-х закінчився в 1848 році, хоча наступного року він міг забрати щонайменше ще 40 000 життів. Остаточна кількість загиблих за цей період оцінюється в понад 400 000 осіб^[15][21][24].

Пізніші випадки

У 1850 році знову стався голод через чергову картопляну хворобу^[1].

Наступні випадки голоду зафіксовані в наступних роках: 1853—1854^[25], 1855^[21], 1865—1866, 1871—1872^[25], 1876^[21], 1880^[26] і 1889^[21].

У 1913 році голод охопив багато територій Східної Європи, зокрема Галичину^[27].

Коментарі