Топ питань
Часова шкала
Чат
Перспективи

Дучинський Антонін Філаретович

З Вікіпедії, вільної енциклопедії

Дучинський Антонін Філаретович
Remove ads

Антоні́н Філаре́тович Дучи́нський (4 серпня 1880(18800804), Судилків — 14 грудня 1928) — український історик, архівознавець, педагог, громадський і науковий діяч. Ініціатор заснування Полтавського народного університету. Член Полтавської вченої архівної комісії, Полтавського наукового товариства при ВУАН.

Коротка інформація Дучинський Антонін Філаретович, Народився ...
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Дучинський.

У 1910-1920-х роках долучився до збереження української історико-культурної спадщини, зокрема, архівних пам'яток, — взяв безпосередню участь в їх порятунку шляхом передачі до зацікавлених наукових установ[1].

Remove ads

Життєпис

Узагальнити
Перспектива

Народився 4 серпня 1880 року у селі Судилків Судилківської волості Заславського повіту Волинської губернії Російської імперії (тепер — село у Шепетівському районі Хмельницької області України) в сім'ї священника Філарета Дучинського.

Закінчив духовне училище та Кременецьку семінарію у місті Кременець Кременецького повіту Волинської губернії.

У 1902 році — вступив до Варшавського університету. А з 1905 року — перевівся до Московського університету, який закінчив у 1907 році (історико-філологічний факультет) з дипломом І ступеня. В університеті спеціалізувався на вивченні історичних дисциплін. Учень професорів Дмитра Петрушевського та Роберта Віппера.

Із 1907 по 1910 рік — працював учителем історії та географії у реальному училищі та жіночій гімназії міста Проскурів Проскурівського повіту Подільської губернії.

Наукову діяльність розпочав публікацією ряду статей в житомирській газеті «Волынь». Статті стосувалися еміграції українських селян з Волині в Америку та історії походження села Ординці Старокостянтинівського повіту («С. Ординці Старокостянтинівського повіту. Історико-економічний нарис», 1906; «Еміграція селян південної Волині в Америку», 1907).

Із 1910 року — жив у Полтаві.

Із 1910 по 1920 рік — викладав у Полтавському реальному училищі і паралельно, із 1910 по 1916 рік — у Маріїнській жіночій гімназії. Водночас — працював у Полтавській губернській вченій архівній комісії.

Із 1912 року — член Полтавської ревізійної комісії.

До 1914 року у літні місяці подорожував Західною Європою — Австро-Угорщиною, Німеччиною, Францією, Італією, Великою Британією, Швейцарією, Грецією («для кращої орієнтації в житті Західної Європи вивчив в значній мірі французьку та англійську мову»[2]).

У 1914 році, за архівними документами, опублікував дослідження «До турбот князя Куракіна про судноплавство річок у Малоросії»[3].

Брав активну участь у перебудові шкіл на Полтавщині, був делегатом і доповідачем на ІІ Всеукраїнській педагогічній конференції та на учительських з'їздах, членом міської Ради.

У 1917 році — начальник відділення міліції в Полтаві. Пізніше — старший інспектор народної освіти, інструктор політосвіти при військовому комісаріаті, викладач історії революційного руху в Полтавському народному університеті, садовому та індустріальному технікумах.

У 1918-1919 роках — прослухав курс лекцій на юридичному факультеті — філіалі Харківського університету в Полтаві.

Із 1919 року — член Полтавського наукового товариства при ВУАН. Цього ж року, у складі виїзної комісії Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини, брав участь в обстеженні історико-мистецьких зібрань у маєтках поміщиків. Зокрема, перевіз із Яготина до Історичного архіву Полтавщини особистий архів князів Рєпніних.

Організував історичний кабінет при підсекції Центрального пролетарського музею Полтавщини.

Із 1921 по 1928 рік — викладач педагогічних курсів, які з 1925 року стали Полтавським педагогічним технікумом імені Драгоманова (в останні роки виконував обов'язки керівника). Після приєднання технікуму до Інституту народної освіти у вересні 1928 року — викладав історію.

Із 1921 по 1922 рік — читав лекції з українознавства у Полтавському вечірньому робітничому технікумі.

Раптово помер 14 грудня 1928 року у Москві, після завершення роботи з'їзду істориків-марксистів, на якому у виступах окремих доповідачів прозвучали звинувачення проти українських вчених[4]. Як писали дослідники: «напружена праця перевтомила його виснажений організм, а нетактовні виступи деяких осіб проти українських учених викликали хвилювання, що не пройшло йому даремне»[5].

Вранці 14 грудня у Дучинського пішла кров горлом. У своїй останній записці до дружини він сам написав: «Ось наслідок напруженої праці в Москві»[5]. За даними Павла Клепацького, перевтома могла б і не привести до смерті, якби не поранення, яке Дучинський дістав ще у 1919 році від дурної (шальної) кулі, скинутої з німецького аероплана, — вона пробила Дучинському плевру і залишилася в животі[5]. Після поранення Дучинський неодноразово говорив знайомим: «Я ношу в собі смерть»[5]. Після першого крововиливу — Дучинському стало краще, але згодом, під час зустрічі з братом Федором, кров знову пішла — лікарі намагалися її зупинити, але врятувати Дучинського вже не змогли[5]. Він помер від гангрени легень[5].

Тіло, як і бажав Дучинський[5], кремували. Дружина привезла урну з прахом до Полтави, де й поховала. Похорон Дучинського у Полтаві став багатолюдною траурною процесією[6]. В урну поклали місцевий часопис «Більшовик Полтавщини» з матеріалами про день похорону[5].

Remove ads

Бібліографія

У рукопису

  • Нарис повстання М. Пушкаря.

Доповіді на засіданнях Полтавського наукового товариства при ВУАН

  • Нова Польща і Українські землі в її складі (1921)
  • Бібліографічний огляд англійського журналу «History» за 1925 рік (1926)
  • Революційна Українська Партія (РУП) на Полтавщині, за архівними матеріалами 1901-1905 років (1927)
  • Ризька угода з Польщею в історичному освітленні
  • Європа після Версальської угоди
Remove ads

Примітки

Джерела

Loading related searches...

Wikiwand - on

Seamless Wikipedia browsing. On steroids.

Remove ads
Remove ads