Топ питань
Часова шкала
Чат
Перспективи

Кадочникова Лариса Валентинівна

українська акторка театру і кіно З Вікіпедії, вільної енциклопедії

Кадочникова Лариса Валентинівна
Remove ads

Лари́са Валенти́нівна Ка́дочникова (нар. 30 серпня 1937(19370830), Москва) радянська й українська акторка театру і кіно, художниця. Лауреатка Державної премії України ім. Тараса Григоровича Шевченка (1991). Народна артистка України (1992). Членкиня Національної Спілки кінематографістів України.

Remove ads

Життєпис

Узагальнити
Перспектива

Народилася в родині художника та режисера Валентина Кадочникова і акторки Ніни Алісової. Батько помер 1942 року в Алма-Аті від запалення легенів. Мати — лауреатка Сталінської премії, заслужена артистка РРФСР. Молодший брат — кінооператор Вадим Алісов, народний артист Росії[3].

1955 року вступила на акторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії. Займалася у майстерні Ольги Пижової та Бориса Бібікова.

У 1959 році дебютувала в кіно, виконала роль дружини художника у стрічці «Василь Суриков».

1961 року завершила навчання, після чого потрапила до театру «Современник»: допомагала знайомому показати етюд, йому відмовили, а її відмітила Галина Волчек, та запросила до трупи Олега Єфремова.

1963 року виконала роль Марічки у фільмі «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова.

З 1964-го — акторка Київського театру російської драми імені Лесі Українки (нині «Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки»)[4].

Була музою художника Іллі Глазунова[5], після чого 18 років прожила у шлюбі з кінематографістом Юрієм Іллєнком. Другим чоловіком став директор театру імені Лесі Українки Михайло Саранчук[6], спільно з яким під псевдонімом Мішель Кадо написала п′єсу «Музика кохання», присвячену стосункам французької письменниці Жорж Санд та польського композитора Фридерика Шопена[7]. Прем′єрний показ вистави «Музика кохання. Бенефіс Лариси Кадочнікової» відбувся на сцені театру ім. Лесі Українки у грудні 2021 року[8].

Малює картини – відтворює на папері свої сни, «роботи вишукані, незвичайні, вражають багатством асоціацій»[9]. Персональні виставки проходили у Києві, Москві, Німеччині, Швеції[10].

Авторка книги спогадів, яка 2008 року вийшла друком у вінницькому видавництві «Глобус-Прес»[11].

2013 року кінорежисер Дмитро Томашпольський створив повнометражний документальний фільм «Лариса Кадочникова. Автопортрет» (співрежисерка Лариса Кадочникова)[12]. Наступною спільною роботою став документальний фільму Дмитра Томашпольського 2022 року «Лариса Кадочникова. Війна» (зйомки відбулися під час повномасштабного вторгнення), отримав відзнаку «Найкращий документальний фільм про війну» на Українському міжнародному кінофестивалі у Великій Британії «ПТАХ» (2023)[13][14].

Remove ads

Погляди

Узагальнити
Перспектива

У 2014 році, після анексії Криму Росією, зізнавшись, що «не дуже розбирається в політиці та законах», заявила: «Я єдине можу сказати, що ніколи я не матиму ненависті до Росії. Я так люблю цю країну, свою рідну країну, де говорять мовою Пушкіна, Тургенєва, Толстого, Пастернака, Ахматової. Я люблю Україну, мовою якої говорили Шевченко, Стус, Драч, Леся Українка. І я єдине прошу, щоб ми зупинилися на мить і одумалися, навіщо все це робиться і до чого це приведе»[15].

8 січня 2025 року, на церемонії нагородження лауреатів премії Національної спілки кінематографістів України ім. Сергія Параджанова у Будинку кіно, розповідаючи історію про те, як Сергій Параджанов повернувся до Києва з в’язниці [16], відмовилась говорити українською мовою на прохання журналіста, що попросив її виступати українською[17]: «Я українською мовою граю в театрі. Ви мене вибачте, але я маю право говорити хоч англійською. Будь ласка, поважайте мене. Я багато зробила для України. Я нікуди не виїжджала, я тут і граю в театрі вистави українською мовою. Я хотіла ще сказати найголовніше, ми повинні любити одне одного і розуміти: Україна — одна. Якщо ми будемо ворогувати й ненавидіти за дрібниці одне одного — то ми загинемо»[18]. Цей вчинок Кадочникової підтримав письменник Василь Сторчак, який на знак солідарності теж оголосив про свою відмову від української та перехід на російську мову[19].

Remove ads

Роботи в театрі

Узагальнити
Перспектива
Театр «Современник» (м. Москва)

Грала у виставах «П′ята колона» за Ернестом Гемінґвеем (Аніта) «Призначення» Олександра Володіна, в казці «Голий король» за п′єсою Євгена Шварца (Принцеса), «Третє бажання» за п′єсою Братислава Блажека (Віра)[10][20].

Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки (м. Київ)

У театрі ім. Лесі Українки зіграла понад 50 ролей, зокрема Дездемону в «Отелло», Ларису в «Безприданниці», Ольгу Кніппер-Чехову у спектаклі «Насмішкувате моє щастя», який ішов на сцені впродовж понад 50 років[21].

Інші театри
Remove ads

Фільмографія

Remove ads

Нагороди та визнання

Remove ads

Примітки

Джерела

Loading related searches...

Wikiwand - on

Seamless Wikipedia browsing. On steroids.

Remove ads