Кадочникова Лариса Валентинівна

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Кадочникова.

Лари́са Валенти́нівна Ка́дочникова (нар. 30 серпня 1937(19370830), Москва) — радянська й українська акторка театру і кіно, художниця. Лауреатка Державної премії України ім. Тараса Григоровича Шевченка (1991). Народна артистка України (1992). Членкиня Національної Спілки кінематографістів України.

Лариса Кадочникова
Народилася	30 серпня 1937(1937-08-30)[1][2] (88 років)  Москва, СРСР
Громадянство	СРСР  Україна
Діяльність	акторка, художниця, телеакторка, кіноакторка, кінорежисерка
Alma mater	Всеросійський державний інститут кінематографії
Заклад	Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки
Роки діяльності	1959 — тепер. час
Членство	Національна спілка кінематографістів України
Провідні ролі	«Тіні забутих предків»
IMDb	nm0434389
Нагороди та премії
Київська пектораль (1996) Мистецька премія «Київ»
Лариса Кадочникова у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах

Життєпис

Народилася в родині художника та режисера Валентина Кадочникова і акторки Ніни Алісової. Батько помер 1942 року в Алма-Аті від запалення легенів. Мати — лауреатка Сталінської премії, заслужена артистка РРФСР. Молодший брат — кінооператор Вадим Алісов, народний артист Росії^[3].

1955 року вступила на акторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії. Займалася у майстерні Ольги Пижової та Бориса Бібікова.

У 1959 році дебютувала в кіно, виконала роль дружини художника у стрічці «Василь Суриков».

1961 року завершила навчання, після чого потрапила до театру «Современник»: допомагала знайомому показати етюд, йому відмовили, а її відмітила Галина Волчек, та запросила до трупи Олега Єфремова.

1963 року виконала роль Марічки у фільмі «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова.

З 1964-го — акторка Київського театру російської драми імені Лесі Українки (нині «Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки»)^[4].

Була музою художника Іллі Глазунова^[5], після чого 18 років прожила у шлюбі з кінематографістом Юрієм Іллєнком. Другим чоловіком став директор театру імені Лесі Українки Михайло Саранчук^[6], спільно з яким під псевдонімом Мішель Кадо написала п′єсу «Музика кохання», присвячену стосункам французької письменниці Жорж Санд та польського композитора Фридерика Шопена^[7]. Прем′єрний показ вистави «Музика кохання. Бенефіс Лариси Кадочнікової» відбувся на сцені театру ім. Лесі Українки у грудні 2021 року^[8].

Малює картини – відтворює на папері свої сни, «роботи вишукані, незвичайні, вражають багатством асоціацій»^[9]. Персональні виставки проходили у Києві, Москві, Німеччині, Швеції^[10].

Авторка книги спогадів, яка 2008 року вийшла друком у вінницькому видавництві «Глобус-Прес»^[11].

2013 року кінорежисер Дмитро Томашпольський створив повнометражний документальний фільм «Лариса Кадочникова. Автопортрет» (співрежисерка Лариса Кадочникова)^[12]. Наступною спільною роботою став документальний фільму Дмитра Томашпольського 2022 року «Лариса Кадочникова. Війна» (зйомки відбулися під час повномасштабного вторгнення), отримав відзнаку «Найкращий документальний фільм про війну» на Українському міжнародному кінофестивалі у Великій Британії «ПТАХ» (2023)^[13][14].

Погляди

У 2014 році, після анексії Криму Росією, зізнавшись, що «не дуже розбирається в політиці та законах», заявила: «Я єдине можу сказати, що ніколи я не матиму ненависті до Росії. Я так люблю цю країну, свою рідну країну, де говорять мовою Пушкіна, Тургенєва, Толстого, Пастернака, Ахматової. Я люблю Україну, мовою якої говорили Шевченко, Стус, Драч, Леся Українка. І я єдине прошу, щоб ми зупинилися на мить і одумалися, навіщо все це робиться і до чого це приведе»^[15].

8 січня 2025 року, на церемонії нагородження лауреатів премії Національної спілки кінематографістів України ім. Сергія Параджанова у Будинку кіно, розповідаючи історію про те, як Сергій Параджанов повернувся до Києва з в’язниці ^[16], відмовилась говорити українською мовою на прохання журналіста, що попросив її виступати українською^[17]: «Я українською мовою граю в театрі. Ви мене вибачте, але я маю право говорити хоч англійською. Будь ласка, поважайте мене. Я багато зробила для України. Я нікуди не виїжджала, я тут і граю в театрі вистави українською мовою. Я хотіла ще сказати найголовніше, ми повинні любити одне одного і розуміти: Україна — одна. Якщо ми будемо ворогувати й ненавидіти за дрібниці одне одного — то ми загинемо»^[18]. Цей вчинок Кадочникової підтримав письменник Василь Сторчак, який на знак солідарності теж оголосив про свою відмову від української та перехід на російську мову^[19].

Роботи в театрі

Театр «Современник» (м. Москва)

Грала у виставах «П′ята колона» за Ернестом Гемінґвеем (Аніта) «Призначення» Олександра Володіна, в казці «Голий король» за п′єсою Євгена Шварца (Принцеса), «Третє бажання» за п′єсою Братислава Блажека (Віра)^[10][20].

Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки (м. Київ)

У театрі ім. Лесі Українки зіграла понад 50 ролей, зокрема Дездемону в «Отелло», Ларису в «Безприданниці», Ольгу Кніппер-Чехову у спектаклі «Насмішкувате моє щастя», який ішов на сцені впродовж понад 50 років^[21].

• 1964 — «Шануй батька свого»
• 1964 — «104 сторінки про кохання» Едварда Радзінського
• 1965 — «На дикому брезі» Бориса Польового
• 1965 — «Дачники» Максима Горького
• 1965 — «Недоторка»
• 1965 — «Хто за? Хто проти?»
• 1966 — «Піднята цілина» за романом Михайла Шолохова
• 1966 — «Насмішкувате моє щастя» — Ольга Кніппер-Чехова
• 1966 — «Зустрічі пізні та ранні»
• 1967 — «Традиційний збір»
• 1968 — «Озирнися в гніві» Д. Осборна
• 1970 — «Розгром» А. Фадєєва
• 1972 — «Найостанній день» Б. Васильєва
• 1972 — «Птахи нашої молодості»
• 1972 — «Друге побачення»
• 1973 — «Безприданниця» Олександра Островського
• 1973 — «Транзит»
• 1974 — «Останні дні»
• 1974 — «Вечірнє світло»
• 1975 — «Інтерв'ю в Буенос-Айресі» Г. Боровика
• 1976 — «Як важливо бути серйозним» Оскара Вайльда
• 1977 — «Ця маленька земля»
• 1978 — «Лихо з розуму» за п'єсою Олександра Грибоєдова
• 1978 — «Отелло» за «п'єсою» Вільяма Шекспіра
• 1979 — «Сподіватися»
• 1982 — «Вишневий сад» за п'єсою Антона Чехова
• 1982 — «Гравець» за романом Федора Достоєвського
• 1982 — «Межа спокою»
• 1982 — «Не був… не перебував… не брав участь»
• 1983 — «Філумена Мартурано» Едуардо Де Філіппо
• 1985 — «ОБІЖ»
• 1985 — «Рядові»
• 1986 — «Хижаки»
• 1987 — «Сніданок з невідомими»
• 1987 — «Священні чудовиська» за п'єсою^[fr] Жана Кокто; реж. Роман Віктюк
• 1987 — «Мар'я»
• 1988 — «Ціна»
• 1992 — «Дама без камелій» за п'єсою Теренса Реттігана; реж. Роман Віктюк
• 1991 — «Без провини винні» Олександра Островського
• 1993 — «…п'ять пудів кохання» за п'єсою «Чайка» Антона Чехова
• 1993 — «Генерали в спідницях»
• 1994 — «Будинок, де все шкереберть»
• 1996 — «Двері ляскають»
• 1999 — «Розлучення по-російськи»
• 2000 — «Ревізор» Миколи Гоголя — Анна Андріївна, дружина городничого
• 2001 — «І все це було… і все це буде…»
• 2001 — «Пані міністерша» Бранислава Нушича — пані Ната Стефанович
• 2009 — «Янголятко, або Сексуальні неврози наших батьків» Лукаса Берфуса — Мати
• 2011 — «Квартет» Рональда Гарвуда — Сессілі Робсон
• 2016 — «Суміш небес і балагана»
• 2018 — «Актрисі завжди вісімнадцять…» — Сара Бернар
• 2021 — «Музика кохання. Бенефіс Лариси Кадочнікової» за п'єсою «Жорж і Фридерик. Вона та Він» Мішель Кадо; реж. Станіслав Сукненко — Жорж Санд^[22][23]
• 2024 — «Соло для ударних…» за мотивами п'єси «Соло для годинника з передзвоном» Освальда Заградника; реж. Валентин Козьменко-Делінде — синьйора Конті

Інші театри

• «Чайка» за однойменною п'єсою Антона Чехова; реж. Віктор Кошель — Ірина Миколаївна Аркадіна, акторка (Київський класичний художній альтернативний театр)

Фільмографія

• 1959 — Василь Суриков — Єлизавета Августівна Сурикова, дружина художника
• 1960 — Мічман Панін — Жозефіна
• 1960 — Воскресіння — Дячиха
• 1963 — Вулиця Ньютона, будинок 1 — Лариса, працівниця бібліотеки
• 1964 — Тіні забутих предків — Марічка
• 1965 — Часе, вперед! — Катя
• 1965 — Криниця для спраглих — Соломія
• 1968 — Вечір на Івана Купала — Підорка
• 1969 — Комісари — Шура, вчителька
• 1971 — Білий птах з чорною ознакою — Дана
• 1972 — Наперекір усьому — Бояна
• 1973 — Червоний агат — Ганнуся
• 1974 — Мріяти і жити — Марія, акторка
• 1974 — Важкі поверхи — Віра
• 1975 — На край світу… — лікарка
• 1976 — Час — московський — Ганна
• 1976 — Припустимо — ти капітан... — мати
• 1978 — Море — Віра
• 1979 — Зліт — Варвара Євграфівна, дружина Ціолковського
• 1980 — Червоне поле — Кіра Миколаївна
• 1980 — Чорна курка, або Підземні жителі — матінка
• 1981 — Історія одного кохання — Анна Олексіївна
• 1981 — Нехай він виступить — Маргарет Чалмерс, дочка Ентоні Старкуетера, дружина Томаса Чалмерса, мати Томмі
• 1988 — Блакитна троянда — епізод
• 1992 — Київські прохачі
• 2005 — Дідусь моєї мрії
• 2006 — Сьоме небо
• 2008 — Сюрприз
• 2010 — Мама напрокат
• 2012 — Наречена мого друга
• 2012 — Політ метелика
• 2012 — Порох і дріб
• 2013 — Шеф поліції
• 2013 — F63.9 Хвороба кохання — пані з таксою
• 2014 — Турецький транзит
• 2015 — Офіцерські дружини

Нагороди та визнання

• 1991 — Державна Премія УРСР імені Тараса Шевченка у галузі кінематографії — за художній фільм «Тіні забутих предків» Київської ордена Леніна кіностудії художніх фільмів імені О. П. Довженка (у складі колективу)^[24] Розповідь акторки про картину, 17.08.2022 року.
• 1992 — Народна артистка України
• 1996 — «Київська пектораль»
  • Номінація в категорії «Найкраще виконання жіночої ролі» («Вдови»)
• 1997, 19 серпня — Орден «За заслуги» III ступеня — за визначні досягнення у праці, що сприяють економічному, науково-технічному і соціально-культурному розвиткові України, та з нагоди шостої річниці незалежності України^[25]
• 2004 — Народний артист Росії
• 2007, 20 серпня — Орден «За заслуги» II ступеня — за значний особистий внесок у соціально-економічний, культурний розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення та з нагоди 16-ї річниці незалежності України^[26]
• 2010 — Всеукраїнська премія «Жінка III тисячоліття» — відзнака у номінації «Знакова постать» (2010)
• 2013, 27 березня — Орден «За заслуги» I ступеня — за вагомий особистий внесок у розвиток українського театрального мистецтва, значні творчі здобутки, високу професійну майстерність та з нагоди Міжнародного дня театру^[27]
• 2017 — Перша Національна кінопремія «Золота дзиґа» — Премія за внесок у розвиток українського кінематографа
• 2018 — «Київська пектораль» — Визначний внесок у театральне мистецтво