Топ питань
Часова шкала
Чат
Перспективи
Кадочникова Лариса Валентинівна
українська акторка театру і кіно З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Remove ads
Лари́са Валенти́нівна Ка́дочникова (нар. 30 серпня 1937, Москва) — радянська й українська акторка театру і кіно, художниця. Лауреатка Державної премії України ім. Тараса Григоровича Шевченка (1991). Народна артистка України (1992). Членкиня Національної Спілки кінематографістів України.
Remove ads
Життєпис
Узагальнити
Перспектива
Народилася в родині художника та режисера Валентина Кадочникова і акторки Ніни Алісової. Батько помер 1942 року в Алма-Аті від запалення легенів. Мати — лауреатка Сталінської премії, заслужена артистка РРФСР. Молодший брат — кінооператор Вадим Алісов, народний артист Росії[3].
1955 року вступила на акторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії. Займалася у майстерні Ольги Пижової та Бориса Бібікова.
У 1959 році дебютувала в кіно, виконала роль дружини художника у стрічці «Василь Суриков».
1961 року завершила навчання, після чого потрапила до театру «Современник»: допомагала знайомому показати етюд, йому відмовили, а її відмітила Галина Волчек, та запросила до трупи Олега Єфремова.
1963 року виконала роль Марічки у фільмі «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова.
З 1964-го — акторка Київського театру російської драми імені Лесі Українки (нині «Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки»)[4].
Була музою художника Іллі Глазунова[5], після чого 18 років прожила у шлюбі з кінематографістом Юрієм Іллєнком. Другим чоловіком став директор театру імені Лесі Українки Михайло Саранчук[6], спільно з яким під псевдонімом Мішель Кадо написала п′єсу «Музика кохання», присвячену стосункам французької письменниці Жорж Санд та польського композитора Фридерика Шопена[7]. Прем′єрний показ вистави «Музика кохання. Бенефіс Лариси Кадочнікової» відбувся на сцені театру ім. Лесі Українки у грудні 2021 року[8].
Малює картини – відтворює на папері свої сни, «роботи вишукані, незвичайні, вражають багатством асоціацій»[9]. Персональні виставки проходили у Києві, Москві, Німеччині, Швеції[10].
Авторка книги спогадів, яка 2008 року вийшла друком у вінницькому видавництві «Глобус-Прес»[11].
2013 року кінорежисер Дмитро Томашпольський створив повнометражний документальний фільм «Лариса Кадочникова. Автопортрет» (співрежисерка Лариса Кадочникова)[12]. Наступною спільною роботою став документальний фільму Дмитра Томашпольського 2022 року «Лариса Кадочникова. Війна» (зйомки відбулися під час повномасштабного вторгнення), отримав відзнаку «Найкращий документальний фільм про війну» на Українському міжнародному кінофестивалі у Великій Британії «ПТАХ» (2023)[13][14].
Remove ads
Погляди
Узагальнити
Перспектива
У 2014 році, після анексії Криму Росією, зізнавшись, що «не дуже розбирається в політиці та законах», заявила: «Я єдине можу сказати, що ніколи я не матиму ненависті до Росії. Я так люблю цю країну, свою рідну країну, де говорять мовою Пушкіна, Тургенєва, Толстого, Пастернака, Ахматової. Я люблю Україну, мовою якої говорили Шевченко, Стус, Драч, Леся Українка. І я єдине прошу, щоб ми зупинилися на мить і одумалися, навіщо все це робиться і до чого це приведе»[15].
8 січня 2025 року, на церемонії нагородження лауреатів премії Національної спілки кінематографістів України ім. Сергія Параджанова у Будинку кіно, розповідаючи історію про те, як Сергій Параджанов повернувся до Києва з в’язниці [16], відмовилась говорити українською мовою на прохання журналіста, що попросив її виступати українською[17]: «Я українською мовою граю в театрі. Ви мене вибачте, але я маю право говорити хоч англійською. Будь ласка, поважайте мене. Я багато зробила для України. Я нікуди не виїжджала, я тут і граю в театрі вистави українською мовою. Я хотіла ще сказати найголовніше, ми повинні любити одне одного і розуміти: Україна — одна. Якщо ми будемо ворогувати й ненавидіти за дрібниці одне одного — то ми загинемо»[18]. Цей вчинок Кадочникової підтримав письменник Василь Сторчак, який на знак солідарності теж оголосив про свою відмову від української та перехід на російську мову[19].
Remove ads
Роботи в театрі
Узагальнити
Перспектива
- Театр «Современник» (м. Москва)
Грала у виставах «П′ята колона» за Ернестом Гемінґвеем (Аніта) «Призначення» Олександра Володіна, в казці «Голий король» за п′єсою Євгена Шварца (Принцеса), «Третє бажання» за п′єсою Братислава Блажека (Віра)[10][20].
У театрі ім. Лесі Українки зіграла понад 50 ролей, зокрема Дездемону в «Отелло», Ларису в «Безприданниці», Ольгу Кніппер-Чехову у спектаклі «Насмішкувате моє щастя», який ішов на сцені впродовж понад 50 років[21].
- 1964 — «Шануй батька свого»
- 1964 — «104 сторінки про кохання» Едварда Радзінського
- 1965 — «На дикому брезі» Бориса Польового
- 1965 — «Дачники» Максима Горького
- 1965 — «Недоторка»
- 1965 — «Хто за? Хто проти?»
- 1966 — «Піднята цілина» за романом Михайла Шолохова
- 1966 — «Насмішкувате моє щастя» — Ольга Кніппер-Чехова
- 1966 — «Зустрічі пізні та ранні»
- 1967 — «Традиційний збір»
- 1968 — «Озирнися в гніві» Д. Осборна
- 1970 — «Розгром» А. Фадєєва
- 1972 — «Найостанній день» Б. Васильєва
- 1972 — «Птахи нашої молодості»
- 1972 — «Друге побачення»
- 1973 — «Безприданниця» Олександра Островського
- 1973 — «Транзит»
- 1974 — «Останні дні»
- 1974 — «Вечірнє світло»
- 1975 — «Інтерв'ю в Буенос-Айресі» Г. Боровика
- 1976 — «Як важливо бути серйозним» Оскара Вайльда
- 1977 — «Ця маленька земля»
- 1978 — «Лихо з розуму» за п'єсою Олександра Грибоєдова
- 1978 — «Отелло» за «п'єсою» Вільяма Шекспіра
- 1979 — «Сподіватися»
- 1982 — «Вишневий сад» за п'єсою Антона Чехова
- 1982 — «Гравець» за романом Федора Достоєвського
- 1982 — «Межа спокою»
- 1982 — «Не був… не перебував… не брав участь»
- 1983 — «Філумена Мартурано» Едуардо Де Філіппо
- 1985 — «ОБІЖ»
- 1985 — «Рядові»
- 1986 — «Хижаки»
- 1987 — «Сніданок з невідомими»
- 1987 — «Священні чудовиська» за п'єсою[fr] Жана Кокто; реж. Роман Віктюк
- 1987 — «Мар'я»
- 1988 — «Ціна»
- 1992 — «Дама без камелій» за п'єсою Теренса Реттігана; реж. Роман Віктюк
- 1991 — «Без провини винні» Олександра Островського
- 1993 — «…п'ять пудів кохання» за п'єсою «Чайка» Антона Чехова
- 1993 — «Генерали в спідницях»
- 1994 — «Будинок, де все шкереберть»
- 1996 — «Двері ляскають»
- 1999 — «Розлучення по-російськи»
- 2000 — «Ревізор» Миколи Гоголя — Анна Андріївна, дружина городничого
- 2001 — «І все це було… і все це буде…»
- 2001 — «Пані міністерша» Бранислава Нушича — пані Ната Стефанович
- 2009 — «Янголятко, або Сексуальні неврози наших батьків» Лукаса Берфуса — Мати
- 2011 — «Квартет» Рональда Гарвуда — Сессілі Робсон
- 2016 — «Суміш небес і балагана»
- 2018 — «Актрисі завжди вісімнадцять…» — Сара Бернар
- 2021 — «Музика кохання. Бенефіс Лариси Кадочнікової» за п'єсою «Жорж і Фридерик. Вона та Він» Мішель Кадо; реж. Станіслав Сукненко — Жорж Санд[22][23]
- 2024 — «Соло для ударних…» за мотивами п'єси «Соло для годинника з передзвоном» Освальда Заградника; реж. Валентин Козьменко-Делінде — синьйора Конті
- Інші театри
- «Чайка» за однойменною п'єсою Антона Чехова; реж. Віктор Кошель — Ірина Миколаївна Аркадіна, акторка (Київський класичний художній альтернативний театр)
Remove ads
Фільмографія
Цей розділ не містить посилань на джерела. (13 січня 2025) |
- 1959 — Василь Суриков — Єлизавета Августівна Сурикова, дружина художника
- 1960 — Мічман Панін — Жозефіна
- 1960 — Воскресіння — Дячиха
- 1963 — Вулиця Ньютона, будинок 1 — Лариса, працівниця бібліотеки
- 1964 — Тіні забутих предків — Марічка
- 1965 — Часе, вперед! — Катя
- 1965 — Криниця для спраглих — Соломія
- 1968 — Вечір на Івана Купала — Підорка
- 1969 — Комісари — Шура, вчителька
- 1971 — Білий птах з чорною ознакою — Дана
- 1972 — Наперекір усьому — Бояна
- 1973 — Червоний агат — Ганнуся
- 1974 — Мріяти і жити — Марія, акторка
- 1974 — Важкі поверхи — Віра
- 1975 — На край світу… — лікарка
- 1976 — Час — московський — Ганна
- 1976 — Припустимо — ти капітан... — мати
- 1978 — Море — Віра
- 1979 — Зліт — Варвара Євграфівна, дружина Ціолковського
- 1980 — Червоне поле — Кіра Миколаївна
- 1980 — Чорна курка, або Підземні жителі — матінка
- 1981 — Історія одного кохання — Анна Олексіївна
- 1981 — Нехай він виступить — Маргарет Чалмерс, дочка Ентоні Старкуетера, дружина Томаса Чалмерса, мати Томмі
- 1988 — Блакитна троянда — епізод
- 1992 — Київські прохачі
- 2005 — Дідусь моєї мрії
- 2006 — Сьоме небо
- 2008 — Сюрприз
- 2010 — Мама напрокат
- 2012 — Наречена мого друга
- 2012 — Політ метелика
- 2012 — Порох і дріб
- 2013 — Шеф поліції
- 2013 — F63.9 Хвороба кохання — пані з таксою
- 2014 — Турецький транзит
- 2015 — Офіцерські дружини
Remove ads
Нагороди та визнання
- 1991 — Державна Премія УРСР імені Тараса Шевченка у галузі кінематографії — за художній фільм «Тіні забутих предків» Київської ордена Леніна кіностудії художніх фільмів імені О. П. Довженка (у складі колективу)[24] Розповідь акторки про картину, 17.08.2022 року.
- 1992 — Народна артистка України
- 1996 — «Київська пектораль»
- Номінація в категорії «Найкраще виконання жіночої ролі» («Вдови»)
- 1997, 19 серпня — Орден «За заслуги» III ступеня — за визначні досягнення у праці, що сприяють економічному, науково-технічному і соціально-культурному розвиткові України, та з нагоди шостої річниці незалежності України[25]
- 2004 — Народний артист Росії
- 2007, 20 серпня — Орден «За заслуги» II ступеня — за значний особистий внесок у соціально-економічний, культурний розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення та з нагоди 16-ї річниці незалежності України[26]
- 2010 — Всеукраїнська премія «Жінка III тисячоліття» — відзнака у номінації «Знакова постать» (2010)
- 2013, 27 березня — Орден «За заслуги» I ступеня — за вагомий особистий внесок у розвиток українського театрального мистецтва, значні творчі здобутки, високу професійну майстерність та з нагоди Міжнародного дня театру[27]
- 2017 — Перша Національна кінопремія «Золота дзиґа» — Премія за внесок у розвиток українського кінематографа
- 2018 — «Київська пектораль» — Визначний внесок у театральне мистецтво
Remove ads
Примітки
Джерела
Wikiwand - on
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Remove ads