Казка про царя Салтана

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Казка про царя Салтана (значення).

«Казка про царя Салта́на, про сина його славного й могутнього богатиря князя Гвідо́на Салта́новича та про прекрасну царівну Лебедицю»; скорочений варіант назви — «Казка про царя Салтана (рос. Сказка о царе Салтане, о сыне его славном и могучем богатыре князе Гвидоне Салтановиче и о прекрасной царевне Лебеди, скорочено Сказка о царе Салтане) — казка у віршах російського письменника Олександра Пушкіна, написана в 1831 році і вперше видана наступного року в зібранні віршів.

Казка про царя Салтана
рос. Сказка о царе Салтане
Обкладинка видання 1913 року Художник В. М. Курдюмов. Видання Ситіна.
Жанр	казка
Автор	О. С. Пушкін
Мова	російська
Написано	1831
Опубліковано	1832
Країна	Росія
Опубліковано українською	Держлітвидав УРСР (1937) Дитвидав (1958)
Переклад	Борис Петрушевський (1937) Наталя Забіла (1958)
Цей твір у Вікісховищі

Казка присвячена історії одруження царя Салтана та народженню його сина, князя Гвідона, який через підступи тіток потрапляє на безлюдний острів, зустрічає там чарівницю — царівну Лебедицю, з її допомогою стає могутнім владикою і возз'єднується з батьком.

Сюжет

Розмовляючи між собою, три сестри за прядкою мріють про те, що б кожна з них зробила, якщо б раптом стала царицею. Перша з них обіцяє влаштувати бенкет на весь світ, друга — наткати полотна, а третя — для царя народити «молодця-богатиря». У цей момент в світлицю входить сам цар Салтан, який ще до цього підслуховував розмову сестер під вікном. Він запропонував третій з них стати його дружиною, а двом іншим — ткачихою і поварихою при дворі.

Поки цар воював в далеких краях, цариця народила сина — царевича Гвідона. Однак сестри молодої матері з заздрості написали батькові новонародженого, ніби дружина народила «невідому тваринку». Всупереч очікуванням брехливих сестер, цар не поспішає розправитися з дружиною, а наказує почекати з рішенням до його повернення. Жінки, однак, не вгамовуються: підміняють справжнє послання від царя підробленими, в якому нібито міститься наказ «В море кинути потайно, / Щоб про це не відав світ, / І царицю і приплід». Бояри, не запідозривши обману, поміщають мати з немовлям в бочку і кидають в море. Бочку виносить на безлюдний острів, причому Гвідон виходить з неї вже дорослим юнаком. Щоб прогодувати матір, він майструє лук і стрілу і йде до моря на полювання. Там він рятує білу лебедицю від шуліки, і та обіцяє віддячити йому. На порожньому острові з'являється місто, правителем якого стає Гвідон.

Повз острова пропливають купці і дивуються, бачачи на колись безлюдному острові «місто, Біля моря — добра пристань». Гвідон приймає купців як дорогих гостей, а в кінці розмови передає уклін царю Салтану. Після прибуття в царство Салтана вони розповідають йому про чудове місто і запрошують його від імені князя Гвідона в гості.

Сам царевич, перетворившись за допомогою лебедиці в комара, припливає з купцями до батька і слухає цю розмову. Але одна з заздрісних сестер, повариха, розповідає Салтану про нове диво світу: співочу білку, яка живе під ялиною і гризе горішки зі смарагдами і золотими шкаралупками. Почувши про це, цар відмовляється від поїздки до Гвідона. За це комар жалить кухарку в праве око.

Після повернення в свої володіння Гвідон розповідає лебедиці про білку, і та переселяє її в його місто. Для білки князь будує кришталевий будинок.

Наступного разу купці розповідають Салтану про білку і передають нове запрошення від Гвідона. Царевич в образі мухи слухає і цю розмову. Ткаля розповідає про 33 богатирів, що виходять з моря на чолі з дядьком Чорномором. Салтан, почувши про нове диво, знову відмовляється від поїздки, за що муха жалить ткачиху в ліве око. Князь Гвидон розповідає лебедиці про 33 богатирів, і ті з'являються на острові.

І знову купці розповідають царю Салтана про дива і передають нове запрошення. Гвідон в образі джмеля підслуховує. Сваха баба Бабариха розповідає про царівну, що затьмарює «днем світ божий», з місяцем під косою і палаючою зіркою на чолі. Почувши про це диво, Салтан втретє відмовляється від поїздки. За це джміль жалить Бабариху в ніс, пошкодувавши її очі.

Після повернення Гвідон розповідає лебедиці про прекрасну царівну і каже, що хоче з нею одружитися. Та знову виконує бажання Гвідона, тому що царівна із зіркою на чолі — це вона сама і є. Купці в черговий раз приїжджають до царя Салтана, розповідають йому про всі зміни на острові і знову передають запрошення Гвідона з докором: «Що до нас він виряджався, Та й понині не зібрався».

У підсумку цар Салтан відправляється в дорогу до острова Буян. Після прибуття він впізнає в цариці свою дружину, а молоді князь з княгинею виявляються його сином і невісткою. На радощах він прощає злих сестер і сваху, після чого відпускає їх додому. Влаштовується веселий бенкет на весь світ, і всі живуть щасливо і заможно.

• Ілюстрації Білібіна
• 
  Цар Салтан підслуховує під вікнами
• 
  Прощання Салтана
• 
  В синім небі сяють зорі,
  Плещуть хвилі в синім морі
• 
  І, не вірячи собі,
  Бачить город на горбі
• 
  Політ комара
• 
  Корабельники в одвіт:
  Ми об'їздили весь світ
• 
  Заключний бенкет

Історія створення

В основному Пушкін використовував народну казку «По коліна ноги в золоті, по лікоть руки в сріблі» (див. нижче), записану ним конспективно в двох або трьох різних варіантах (в залежності від того, вважати прозаїчний запис 1828 року чернеткою чи ні)^[1][2]. У творі використовувалися і персонажі, запозичені з інших народних казок — наприклад, чарівний образ Царівни Лебедиці, що має відгук у образі Василіси Премудрої (див. нижче).

Вважається, що перший запис, пов'язаний з сюжетом майбутньої казки, Пушкін робить в 1822 році в Кишиневі (хоча існує думка, що це пізніша (1824—1825 або 1828 року) вставка в кишинівський зошит)^{[2][2][3][4][5]}.

Це короткий схематичний запис, який являє собою, швидше за все, конспект літературного, ймовірно, західноєвропейського джерела (про що свідчать такі деталі, як «оракул», «лодія», «буря», оголошення війни і тому подібне).^[2][6] Розібратися у цьому схематичному записі складно через плутанину в персонажах. (Марк Азадовський коментує: «Цар, вмираючий бездітним, — безсумнівно, цар країни, в яку прибула вигнана цариця з сином, „Царівна народжує сина“ — нова дружина, другий же раз під „царівною“ іменується перша дружина царя, а під „царицею“ — мати царевича»).^[2]

Кишинівський запис

Цар не має дітей. Слухає трьох сестер: коли б я була цариця, то я б [вибудувала палац] всякий день й ін…. Коли б я була царицею, завела б … На другий день весілля. Заздрість першої дружини; війна, цар на війні; [Царівна народжує сина], гонець etc. Цар помирає бездітний. Оракул, буря, човен. Обирають його царем — він править у славі — їде корабель — у Салтана мова про нового царя. Салтан хоче послати послів, царівна посилає свого повіреного гінця, який робить наклеп. Цар оголошує війну, цариця впізнає його з вежі. Оригінальний текст (рос.) Царь не имеет детей. Слушает трёх сестёр: когда бы я была царица, то я бы [выстроила дворец] всякий день и пр…. Когда бы я была царицей, завела бы… На другой день свадьба. Зависть первой жены; война, царь на войне; [царевна рождает сына], гонец etc. Царь умирает бездетен. Оракул, буря, ладья. Избирают его царём — он правит во славе — едет корабль — у Салтана речь о новом государе. Салтан хочет послать послов, царевна посылает своего поверенного гонца, который клевещет. Царь объявляет войну, царица узнаёт его с башни.

Наступний короткий запис казки був зроблений Пушкіним в 1824—1825 роках, під час перебування в Михайлівському. Цей запис має відношення, як припускають, до няні Аріни Родіонівни і знаходиться серед записів, відомих під умовною назвою «Казок Аріни Родіонівни».^[6]

Конспект 1824 року

«Якийсь цар задумав одружитися, але не знайшов до вподоби нікого. Підслухав він одного разу розмову трьох сестер. Старша хвалилася, що державу одним зерном нагодує, друга, що одним шматком сукна одягне, третя, що з першого року народить 33 сина. Цар одружився з меншою, і з першої ночі вона понесла. Цар поїхав воювати. Мачуха його, заздрячи своїй невістці, зважилася її погубити. Після трьох місяців цариця благополучно народила 33 хлопчика, а 34 народився дивом — ніжки по коліно срібні, ручки по лікті золоті, на лобі зірка, в заволоці місяць; послали сповістити про те царя. Мачуха затримала гінця по дорозі, напоїла його п'яним, підмінила лист, в якому написала, що цариця народила не то мишу, що не то жабу — невідому тваринку. Цар дуже засмутився, але з тим же гінцем наказав дочекатися приїзду його для вирішення. Мачуха знову підмінила наказ і написала наказ, щоб підготувати дві бочки: одну для 33 царевичів, а іншу для цариці з дивним сином — і кинути їх в море. Так і зроблено. Довго плавали цариця з царевичем в засмолені бочці, нарешті море викинуло їх на землю. Син помітив це. „Матінка ти моя, благослови мене на те, щоб розсипалися обручі і вийшли б ми на світло“. — „Господь благослови тебе, дитятко“. — Обручі луснули, вони вийшли на острів. Син обрав місце і з благословення матері раптом вибудував місто і став у ньому жити і керувати. Їде повз корабель. Царевич зупинив моряків, оглянув їх перепустку і, дізнавшись, що їдуть вони до Султана Султановича, турецького царя, перетворився в муху і полетів слідом за ними. Мачуха хоче його спіймати, він ніяк не дається. Гості-моряки розповідають царю про нову державу і про чудесного юнака — ноги срібні й ін. „Ах, — каже цар, — поїду подивитися це диво“. — „Що за диво, — говорить мачуха, — ось що диво: у моря Лукомор'я стоїть дуб, а на тому дубі золоті ланцюги, а по тим ланцюгах ходить кіт: вгору йде — казки каже, вниз йде — пісні співає“. — Царевич прилетів додому і з благословення матері переніс перед палацем дивний дуб. Новий корабель. Те ж знову. Та же розмова у Султана. Цар знову хоче їхати. „Що це за диво, — говорить знову мачуха, — ось що диво: за морем стоїть гора, і на горі два кабана, кабани гризуться, а між ними сиплеться золото та срібло“ й ін. Третій корабель й ін. так само. „Що за диво, а ось диво: з моря виходять 30 юнаків один-в-один рівні і голосом і волоссям, і обличчям і зростом, а виходять вони з моря тільки на одну годину“. Тужить царівна за іншими своїми дітьми. Царевич з її благословення береться їх відшукати. „Націди ти, матінко, свого молока, ти заміси 30 коржиків“. — Він їде до моря, море колихалося, і вийшли 30 юнаків і з ними старий. І царевич сховався і залишив один коржик, один з них і з'їв його. „Ах, братці, — каже він, — до цих пір не знали ми материнського молока, а тепер дізналися“. — Старий погнав їх в море. На другий день вийшли вони знову, і всі з'їли по коржику, і пізнали брата свого. На третій вийшли без старого, і царевич привів всіх братів своїх до своєї матері. Четвертий корабель. Теж саме. Мачусі вже більше робити нічого. Цар Султан їде на острів, впізнає свою дружину і дітей і повертається з ними додому, а мачуха вмирає».[6] Оригінальний текст (рос.) «Некоторый царь задумал жениться, но не нашёл по своему нраву никого. Подслушал он однажды разговор трёх сестёр. Старшая хвалилась, что государство одним зерном накормит, вторая, что одним куском сукна оденет, третья, что с первого года родит 33 сына. Царь женился на меньшой, и с первой ночи она понесла. Царь уехал воевать. Мачеха его, завидуя своей невестке, решилась её погубить. После трёх месяцев царица благополучно разрешилась 33 мальчиками, а 34 уродился чудом — ножки по колено серебряные, ручки по локотки золотые, на лбу звезда, в заволоке месяц; послали известить о том царя. Мачеха задержала гонца по дороге, напоила его пьяным, подменила письмо, в коем написала, что царица разрешилась не мышью, не лягушкой — неведомой зверюшкой. Царь весьма опечалился, но с тем же гонцом повелел дождаться приезда его для разрешения. Мачеха опять подменила приказ и написала повеление, чтоб заготовить две бочки: одну для 33 царевичей, а другую для царицы с чудесным сыном — и бросить их в море. Так и сделано. Долго плавали царица с царевичем в засмоленой бочке, наконец море выкинуло их на землю. Сын заметил это. „Матушка ты моя, благослови меня на то, чтоб рассыпались обручи и вышли бы мы на свет“. — „Господь благослови тебя, дитятко“. — Обручи лопнули, они вышли на остров. Сын избрал место и с благословения матери вдруг выстроил город и стал в оном жить да править. Едет мимо корабль. Царевич остановил корабельщиков, осмотрел их пропуск и, узнав, что едут они к Султану Султановичу, турецкому государю, обратился в муху и полетел вслед за ними. Мачеха хочет его поймать, он никак не даётся. Гости-корабельщики рассказывают царю о новом государстве и о чудесном отроке — ноги серебряные и проч. „Ах, — говорит царь, — поеду посмотреть это чудо“. — „Что за чудо, — говорит мачеха, — вот что чудо: у моря лукомория стоит дуб, а на том дубу золотые цепи, а по тем цепям ходит кот: вверх идёт — сказки сказывает, вниз идёт — песни поёт“. — Царевич прилетел домой и с благословения матери перенёс перед дворец чудесный дуб. Новый корабль. То же опять. Тот же разговор у Султана. Царь опять хочет ехать. „Что это за чудо, — говорит опять мачеха, — вот что чудо: за морем стоит гора, и на горе два борова, боровы грызутся, а меж ими сыплется золото да серебро“ и проч. Третий корабль и проч. так же. „Что за чудо, а вот чудо: из моря выходят 30 отроков точь-в-точь равны и голосом и волосом, и лицом и ростом, а выходят они из моря только на один час“. Тужит царевна об остальных своих детях. Царевич с её благословения берётся их отыскать. „Нацеди ты, матушка, своего молока, ты замеси 30 лепешечек“. — Он едет к морю, море всколыхалося, и вышли 30 юношей и с ними старик. И царевич спрятался и оставил одну лепёшечку, один из них и съел её. „Ах, братцы, — говорит он, — до сих пор не знали мы материнского молока, а теперь узнали“. — Старик погнал их в море. На другой день вышли они опять, и все съели по лепёшке, и познали брата своего. На третий вышли без старика, и царевич привёл всех братьев своих к своей матери. Четвёртый корабль. То же самое. Мачехе уж более делать нечего. Царь Султан едет на остров, узнаёт свою жену и детей и возвращается с ними домой, а мачеха умирает».

Спочатку в 1828 році при написанні казки Пушкін, можливо, хотів чергувати вірші з прозою, але згодом відмовився від цієї ідеї.^[1] Цим роком датується первісна редакція початку (14 віршованих рядків і прозове продовження) (хоча є версія, що прозаїчний фрагмент — матеріал для подальшої роботи. У результаті казка написана чотиристопним хореєм з парним римуванням (див. нижче)).^[6][7]

Запис 1828 року

[Три девицы под окном] Пряли поздно вечерком Если б я была царица Говорит одна девица То на весь народ одна Наткала б я полотна — Если б я была царица Говорит её сес<трица> То сама на весь бы мир Заготовила я пир — Если б я была царица Третья молвила девица Я для батюшки царя Родила б богатыря. Тільки встигли вони вимовити ці слова, як двері [світлиці] відчинилися — і цар увійшов без доповіді — цар мав звичку гуляти пізно по місту і підслуховувати розмови своїх підданих. Він з приємною усмішкою підійшов до меншої сестри, взяв її за руку і сказав: будь же царицею і роди мені царевича; потім звернувшись до старшої і середньої, сказав він: ти будь у мене при дворі ткалею, а ти куховаркою. З цим словом, не давши їм опам'ятатися, цар два рази свиснув; двір наповнився воїнами і царедворцями і, срібна карета під'їхала до самого ґанку цар сів в неї з новою царицею, а свояч<ок> наказав везти до палацу — їх посадили в вози і всі поскакали. Оригінальний текст (рос.) Только успели они выговорить сии слова, как дверь [светлицы] отворилась — и царь вошёл без доклада — царь имел привычку гулять поздно по городу и подслушивать речи своих подданных. Он с приятной улыбкою подошёл к меньшей сестре, взял её за руку и сказал: будь же царицею и роди мне царевича; потом обратясь к старшей и средней, сказал он: ты будь у меня при дворе ткачихой, а ты кухаркою. С этим словом, не дав им образумиться, царь два раза свистнул; двор наполнился воинами и царедворцами и, серебряная карета подъехала к самому крыльцу царь сел в неё с новою царицей, а своячен<иц> велел везти во дворец — их посадили в телеги и все поскакали.

Автограф Пушкіна із записом казки, 1828 рік

Казка була завершена влітку-восени 1831 року, коли Пушкін жив в Царському Селі на дачі А. Китаєвої.^[8] У цей період він перебував у постійному спілкуванні з Жуковським, з яким змагався, працюючи над одним і тим же «російським народним» матеріалом. Жуковський запропонував написати кожному по віршованій переробці народної казки.^[9] Він тоді працював над казками про сплячу царівну і про царя Берендея, а Пушкін написав «Казку про царя Салтана» та «Балду».^[10]

Згідно з розповіддю Нащокіна, записаною П. І. Бартенєвим, «Казку про Царя Салтана» Пушкін написав в диліжансі, проїздом з Петербурга в Москву (спогади ці сумнівні).^[11]

На шматку, за деякими вказівками, автографа казки, який не зберігся, вона датована 29 серпня 1831 року.^[6][12]

Кілька рукописів збереглося.^{[К. 1]} Перебілена казка була (згідно примітці в автографі «ПБЛ» № 27) 29 серпня 1831 року. Малюнок переробки рядків 725—728 був зроблений, імовірно, в середині вересня. А писарська копія казки була дещо перероблена Плетньовим і Пушкіним після читання її Миколою I у вересні — грудні 1831 року.^[13]

Публікація

Титульна сторінка збірки Пушкіна, в якій казка була вперше надрукована (1832 рік).

Вперше казка була надрукована Пушкіним в збірці «Вірші О. Пушкіна» (ч. III, 1832, стор. 130—181).^[14]

Втім, за свідченням Єфремова в його першому виданні творів Пушкіна (т. III, 1880, стор. 441), існувало більш раннє видання: нібито ця казка була «вперше надрукована в особливій брошурі разом з казками Жуковського, але брошура ця призначена була Жуковським тільки для найвищих осіб». Жодного примірника цієї брошури до сих пір не відомо.^[14]

До тексту першого видання 1832 року введено деякі зміни, ймовірно, цензурного характеру. Їх в сучасних виданнях іноді відновлюють — з читання писарської копії з поправками автора і Плетньова в цензурному рукописі.^[6]

Цікаво зауваження в кінці 1-го видання: «Поправка. У Казці про царя Салтана та ін. замість слова „Окіян“ помилково всюди надруковано Океан» (тобто при друку помилково була ліквідована казковість цього «окіяна»).^[15]

Окремої прижиттєвої публікації цієї казки не виходило.

Характеристика тексту

Можливо, спочатку Пушкін хотів чергувати вірші і прозу, але в підсумку казка написана чотиристопним хореєм з парним римуванням: в ті часи таким чином часто писалися «наслідування» народній поезії.

Як відзначають пушкіністи, в цій казці «він по-новому підходить до проблеми віршованої форми для передачі „народних казок“. Якщо „Наречений“ (1825) написаний ще в формі баладного вірша, то „Салтан“ написаний вже чотиристопним хореєм із суміжними римами — з чергуванням чоловічих і жіночих; розмір, міцно увійшов відтоді в літературну практику для передачі творів такого роду».^[10]

Поема містить 1004 рядки і розділена типографськи на 27 окремих строф нерівної довжини (від 8 до 96 рядків у кожній).

Структура казки «відрізняється граничною жанровою насиченістю. „Цар Салтан“ — казка подвійна, причому ця здвоєність виступає як основний структуроутворюючий принцип: злиті два фольклорних сюжети, суміщені дві версії одного з цих сюжетів, здвоєні персонажі, спарені функції, введені паралельні мотивування, продубльовані реалії. У „Казці про царя Салтана“ як би накладені один на одного два казкових сюжети, які в фольклорі існують порізно: один — про невинно гнану дружину, інший — про віщу діву, що сприяє перемозі свого судженого. Пушкінська казка оповідає і про те, як цар Салтан втратив, а потім знайшов дружину і сина, і про те, як юний Гвідон зустрів царівну-лебідь, свою суджену. В результаті не просто сума — кожен з героїв став щасливим і „за горизонталлю“ (цар, не дивлячись на підступи недоброзичливців, знову знаходить дружину, князь Гвідон знаходить свою царівну), і „за вертикаллю“ (батько і син знаходять один одного, цар і цариця знаходять невістку). Радість множиться на радість».^[15] Принцип подвоєння, використаний в побудові сюжету в цілому, діє і в побудові окремих образів — вчинків героїв (наприклад, гінця), згадок білки і т. д.

Фольклорні та літературні джерела сюжету

Ілюстрація Сергія Малютіна до казки, 1899

Довга назва казки імітує поширені в XVIII столітті заголовки лубочних оповідань, можливо, в першу чергу «Казку про хороброго, славного і могутнього витязя і богатиря Бову».^[16]

«Казка про царя Салтана» — вільна обробка народної казки «По коліна ноги в золоті, по лікоть руки в сріблі» (див. нижче), яка, як вважається, була записана Пушкіним в різних варіантах (див. вище).^[17][18] Поет не дотримувався в точності жодного з них, вільно змінював і доповнював сюжет, зберігаючи при цьому народний характер змісту. Бонді пише, що Пушкін звільнив казку «від сюжетної плутанини (результату псування тексту в усній передачі), від грубих нехудожніх деталей, що вносяться оповідачами».^[1] Також помічають вплив казки «Співаюче дерево, жива вода і птах-балакун» (див. нижче). Перші російські публікації обох використаних різновидів казкового сюжету відносяться до кінця XVIII століття і початку XIX століття.^[19] Найбільш цікаві варіанти в зібраннях Є. М. Ончукова («Північні казки» № 5) та М. Азадовського («Казки Верхньоленського краю», № 2). Деякі із записаних текстів відображають в свою чергу знайомство казкарів з текстом казки Пушкіна.^[10] Відомий і лубочний текст цієї казки, причому лубок «Казка про трьох королівн рідних сестер» був вельми популярний вже на початку XIX століття.^[15] Безсумнівно, що Пушкін читав друковані тексти казок народних і книжних — невелика колекція їх збереглася в його бібліотеці, причому є згадка, що серед них перебувала казка «Про Катерину Сатеріму», що має той же сюжет.^[20]

Бонді вказує, що Пушкіним використана традиційна в народних казках тема долі оббріханої дружини і благополучного вирішення цієї долі. Друга тема, введена в казку самим Пушкіним, — це народний образ ідеальної, щасливої морської держави.^[1] Крім того, «тема мандрівки немовляти по хвилях, в кошику, скрині, ящику — одна з найпоширеніших тем фольклору, в тому числі і російського. Ці мандри є метафорою „загробних“ мандрів сонця, що зайшло, по потойбічному світі».^[16] Інший дослідник пише, що поет об'єднує мотиви казок про оббріхану дружину (дивного сина) і про премудру (віщу) діву.^[6] Про структуру і подвоєнні сюжетів див вище.^[10]

Як вказують пушкіністи, поет дуже близько дотримується усної традиції, і тільки власні імена (Салтан, Гвідон) взяті з інших джерел.

По коліна ноги в золоті, по лікоть руки у сріблі

Докладніше: По коліна ноги в золоті, по лікоть руки у сріблі

Російська народна казка «По коліна ноги в золоті, по лікоть руки у сріблі» записана Олександром Афанасьєвим в 5 варіантах.^{[21][22][23][24][25]} Взагалі версій сюжету про чудесних дітей на європейських мовах існує безліч, також існують індійські, турецькі, африканські і записані від американських індіанців. «Російських варіантів — 78, українських — 23, білоруських — 30. Сюжет часто зустрічається і в збірках казок неслов'янських народів СРСР в варіантах, близьких східнослов'янським».^[19] Аналогічна їм казка «Про Катерину Сатеріму».

4 записи казки Афанасьєва

У першому з цих варіантів сестри підміняють першого і другого немовлят, дивних виглядом («в лобі сонце, а на потилиці місяць, з боків зірки») на кошеня і цуценя, і в діжці з матір'ю виявляється тільки третя дитина. Причому цариці виколюють очі, а її чоловік, якого звуть Іван-царевич, одружується на старшій сестрі. Дитина також росте з приголомшливою швидкістю, проте дива, в тому числі повернення матері зору, вона робить, примовляючи «по щучому велінню». Хлопчик переносить своїх братів чарівним чином на острів, і вони живуть чудово. Жебраки старці перехожі розповідають батькові про дивних юнаків, він скаче їх відвідати, возз'єднується з сім'єю, а нову дружину (підступну сестру) закочує в бочку і кидає в море.[21] В іншому варіанті подружжя звати Іван-царевич і Марфа-царівна (вона теж дочка царя), вона народжує трьох чудесних синів («по коліна ноги в золоті, по лікоть руки в сріблі»), проте лиходійкою в казці виступає Баба-Яга, яка видає себе за повитуху і підміняє дітей на щенят, забираючи хлопчиків до себе. Наступного разу цариця народжує відразу шістьох синів, і одного встигає заховати від Баби-Яги. Мати із захованим немовлям чоловік кидає в діжці в море; на чудесному острові все влаштовується за їхнім бажанням. Жебраки-старці розповідають батькові-царевичу про чудесний острів і юнака із золотими ногами, той хоче їхати до нього в гості. Однак Баба-Яга каже, що у неї таких юнаків живе багато, нема чого за таким їхати. Дізнавшись про це, цариця здогадується, що це її сини, і молодший син забирає їх з підземелля Баби-Яги. Почувши від жебраків, що на острові живе тепер дев'ять чудесних юнаків, батько відправляється туди і сім'я возз'єднується.[22] У третьому варіанті героїня — молодша дочка царя Додона Марія, яка обіцяє народити синів («по коліно ноги в сріблі, але лікоть руки в золоті, в лобі червоне сонечко, на потилиці світлий місяць»). Двічі вона народжує по троє синів, сестра підміняє їх на цуценят і закидає на далекий острів. Втретє єдиного хлопчика цариці вдається заховати, але її з сином кидають в діжці в море. Діжка пристає до того самого острова і мати возз'єднується з синами. Після цього сім'я вирушає до батька і розповідає, як його обдурили.[23] У четвертому варіанті трьох народжених поспіль немовлят («по коліна в сріблі, по груди в золоті, в лобі світлий місяць, з боків часті зірки») за допомогою повитухи сестра перетворює в голубів і відпускає в чисте поле. Четверта дитина народжується без жодних чудесних прикмет, і за це цар, якого звуть Іван-королевич, садить дружину з дитиною в бочку. Вони опиняються на острові, де чудесні предмети (гаманець, кресало, кремінь, сокирка і кийок) допомагають їм побудувати місто. Купці, що проїжджали повз, розповідають батькові про чудесний острів, проте сестра відволікає його розповіддю, що десь є «млин — який сам меле, сам віє і пил на сто верст метає, біля млина золотий стовп стоїть, на ньому золота клітка висить, і ходить по тому стовпу вчений кіт: вниз йде — пісні співає, вгору піднімається — казки каже». Завдяки чудесним помічникам це з'являється на острові. Купці розповідають батькові про нове диво, але сестра його відволікає розповіддю про те, що десь є «золота сосна, на ній сидять птахи райські, співають пісні царські». Царевич, який прилетів в образі мухи, жалить сестру в ніс. Далі історія повторюється: царя відволікають розповіддю про те, що десь є «три братики рідні — по коліна в сріблі, по груди в золоті, в лобі світлий місяць, з боків часті зірки», причому підступна сестра-оповідачка не знає, що це і є викрадені нею старші племінники. Царевич в образі комара кусає тітку в ніс. Він знаходить братів, забирає їх на свій острів, потім купці розповідають про них царю, і в підсумку сім'я возз'єднується.[24] (Варіант записаний після публікації пушкінської казки і несе сліди її впливу, а не навпаки).[19]

Співаюче дерево, жива вода і птах-балакун

Казка «Співаюче дерево, жива вода і птах-балакун» (Аарне-Томпсон № 707) записана Афанасьєвим в двох варіантах.^[26][27] «Мотив ув'язнення оббріханої царської дружини в каплиці (ув'язнення в вежу, замуровування в стіні) має відповідність в західних, і в білоруських, українських, латиських, естонських, литовських варіантах. Так само, як і особливо характерна для східнослов'янського фольклору версія „Дивних дітей“ — „По коліна ноги в золоті …“, версія (різновид) „Співаюче дерево і птах-балакун“ розвивалася на ґрунті східнослов'янської казкової традиції, збагачуючись своєрідними подробицями».^[28]

2 записи Афанасьєва

У першому варіанті цар підслуховує розмову трьох сестер, одружується з молодшою. Сестри підміняють трьох поспіль народжених дітей цариці (двох хлопчиків і дівчинку) на цуценят, і пускають їх в коробочці в ставок. Чоловік саджає царицю на паперть просити милостиню, передумавши її стратити. Дітей виховує царський садівник. Брати, виростаючи, відправляються, спровоковані якойось старенькою, шукати для сестри птаха-балакуна, дерево співоче і живу воду, і гинуть («Якщо на ножичку кров покажеться, то мене в живих не буде!»). Сестра йде їх шукати і оживляє. Вони садять чудесне дерево в саду, потім цар приїжджає до них в гості, сім'я возз'єднується, включаючи царицю.[26] У другому варіанті «винну» царицю укладають в кам'яний стовп, а дітей («двох синів — по лікоть руки в золоті, по коліна ноги в сріблі, в потилиці світлий місяць, а в лобі червоно сонечко, та одну дочку, яка як посміхнеться — посиплються рожеві квіти, а як заплаче — то дорогі перли») виховує генерал. Брати шукають для сестри живої води, мертвої води і розмовляючого птаха. Далі відбувається все так само, як в першому варіанті, за тим винятком, що цар прибуває в будинок своїх дітей, щоб одружитися з дівчиною, знаменитій красуні, а розмовляючий птах розповідає йому, що це його дочка.[27]

Зелений птах і Принцеса Бель-Етуаль

Цей сюжет про «оббріхану матір» і «чудесних дітей» надзвичайно поширений по всьому світу, причому в подібних до двох описаних вище російських варіантів.^[19]

Найстарші з записаних європейських текстів — італійські. До 1550—1553 років відноситься казка «Прекрасний зелений птах» (фр. «L'Augel Belverde») збірки Страпароли «Приємні ночі» (ніч IV, казка 3), яка відіграла помітну роль в поширенні казок про чудесних дітей в Західній Європі до XVIII століття.^[19][29][30].

Казка Страпароли

Король підслуховує розмову трьох сестер: одна хвалиться втамувати спрагу всього двору однією склянкою вина, інша — наткати на весь двір сорочок, третя — народити трьох чудесних дітей (двох хлопчиків і одну дівчинку з золотими косами, з перловим намистом на шиї і зіркою в лобі). Король одружується з молодшою. За відсутності царя вона народжує, але заздрісні сестри підміняють дітей цуценятами. Король наказує ув'язнити дружину в темницю, а дітей кинути в річку. Кинутих дітей рятує мельник. Подорослішавши, вони дізнаються, що мельник не їхній батько, відправляються в столицю, добувають три чуда — танцюючу воду, співаюче яблуко і зелену пташку-віщунку. Під час пошуків цих предметів їх чекають пригоди — перетворення в камені і так далі, але їх рятує сестра. Здобута нею зелена пташка пізніше відкриває королю всю правду.

Ілюстрація до казки «Принцеса Бель-Етуаль» Волтера Крейна

Мотиви казки Страпароли вікористані в куртуазній казці збірки «Казки про фей» (фр. «Contes de fées») баронеси д'Онуа про принцесу Бель-Етуаль 1688 року («Принцеса Прекрасна зірка»), де головною героїнею стає дочка з чудесною зіркою, а також в п'єсі Карло Ґоцці «Зелена пташка» (1765).^[19] У Франції народні казки про цю пташку відомі під назвами типу «Птах, що говорить правду» («L'oiseau de vérité», «L'oiseau qui dit out»). Також деякі подібні мотиви простежуються в казці баронеси д'Онуа «Дельфін» («Le Dauphin»), які в свою чергу беруть початок від казки про П'єтро Дурня зі збірки Страпароли. Короткий переказ казки «Дельфін» міститься у другій частині першого тому «Загальної бібліотеки романів» (в Бібліотеці Пушкіна був повний комплект — всі 112 подвійніх томів цієї літературної енциклопедії).^[31]

У 1712 році французькою мовою був надрукований переклад «Тисяча й одна ніч», зроблений А. Галланом, в якому була аналогічна казка «Історія про двох сестер, які ревнували до молодшої» (фр. «Histoire des deux sœurs jalouses de leur cadette»). При цьому в арабському оригіналі подібного тексту немає, хоча деякі азійські аналоги до неї знаходять.^[19][32] Завдяки цьому французький «переклад» казки про чудесних дітей багаторазово видавався і став добре відомим в Європі.^[19] На цю паралель вже звертали увагу О. М. Афанасьєв, В. В. Сиповський і Є. Є. Анічкова.^[33] Відомій фольклорист М. К. Азадовський навіть називав в чіслі головних літературних джерел пушкінського твору західноєвропейські сюжети: «всі ці тексти були, без сумніву, добре відомі Пушкіну, в бібліотеці якого був і галланівський переклад „1001 ночі“ і збірка д'Онуа (фр. D'Aulnoy)».^[34]

Мотив ув'язнення героїв в бочку з'являється в іншій казці Страпароли — «П'єтро Дурень» (ніч III, казка 1), так само як і в тій, що належить до того ж типу «Перуонто» — однієї з казок «Пентамерона» (1634) Джамбаттісти Базіле (Peruonto, I-3).

Пушкіну, на думку дослідників, були безперечно відомі казки баронеси д'Онуа і «Тисячі і однієї ночі», причому текст прозового запису 1828 року дуже близький до останньої з них.^{[2][К. 2]} Американський казкознавець С. Томпсон, відомий укладач покажчика казкових сюжетів Аарне-Томпсона (AaTh) писав, що взагалі «це один з восьми або десяти найвідоміших світових сюжетів. Побіжній перегляд доступних довідкових робіт виявляє 414 версій, і це говорить про те, что більш ретельні пошуки могли б привести до відкриття і ще кількох сотень версій».^[35]

Кентерберійські оповідання

Також вважається, що історія нагадує другу частину «Оповідання Юриста» («The Man of Law's Tale») з «Кентерберійських оповідань» (1387) Чосера. Пушкін міг знати його лише у французькому перекладі.

Короткий зміст «Оповідання юриста»

Констанца, дочка імператора Рима, стає дружиною сирійського султана, який заради цього шлюбу погоджується перейти в християнство. Мати султана на шлюбному бенкеті вбиває все римське посольство і власного сина, а також всіх придворних, які недавно хрестилися. Констанцу залишають в живих, але пускають в порожньому човні по волі хвиль. В результаті човен пристає до замку в Нортумберландії, яким керує дворецький з дружиною, що дають їй притулок. Якийсь лицар палає пристрастю до Констанци, але оскільки вона відмовляє йому, вбиває дружину дворецького і вкладає ніж в руки Констанци. Власник замку король Алла вершить суд, і коли лицар клянеться у своїй невинності, його вражає божий гнів. Алла приймає хрещення і одружується на прекрасній Констанці, хоча його мати Донегільда ​​проти. Коли Констанца народжує сина Маврикія, свекруха обпоює гінця і підміняє лист — мовляв, королева народила чудовисько. Король наказує почекати до його повернення, однак свекруха знову обпоює гінця і в підробленому листі наказує посадити Констанцу з дитиною в той самий човен. Повернувшись на батьківщину король проводить розслідування, катує гінця і страчує мати. Човен з Констанцою і дитиною тим часом знаходить один римський сенатор, який відвозить її на батьківщину (причому дружина сенатора їй рідна тітка, але племінниці не впізнає). Алла прибуває в Рим на покаяння, сенатор бере до нього на бенкет юного хлопчика, схожість з яким кидається Аллі в очі. Подружжя знаходять один одного і примиряються, потім Констанца відкривається своєму батькові, римському імператору. При цьому всі чудеса в оповіданні здійснюються за допомогою молитви.

Запозичення цього сюжету безпосередньо у Чосера доводилося в роботі Є. Анічкової.^[36] Вона пише, що Пушкін написав свою казку на підставі свого знайомства з творами російської та іншоплеменного фольклору (кавказького, татарського), де зустрічається багато сюжетів, дуже схожих з чосерівським оповіданням законника, але що, прочитавши його ще до того як закінчений був його власний твір, Пушкін нібито «впізнав в ньому сюжет своєї казки і докінчив його, наблизивши до англійської версії повісті про Констанцію».

Однак робота Анічкової викликала негативну критику М. К. Азадовського і Р. М. Волкова, які заперечували пряме запозичення сюжету у Чосера, але відзначали схожість з ним окремих місць пушкінської казки.^[37]

Джерела образів персонажів

Салтан і Гвідон

Листівка Бориса Зворикіна з ілюстрацією до казки

Пушкін дуже близько дотримується усної традиції, і тільки власні імена (Салтан, Гвідон) взяті з інших джерел.^[10] У підготовчих записах 1822 і 1824 років вже фігурує цар Салтан: є теорія, що це «сирійський султан» — перший чоловік героїні Чосера^[16]. Поза контекстом власної назви, «цар салтан» — офіційне формулювання, яке вживається в дипломатичному листуванні російських царів і тодішній документації посольського й інших приказів стосовно султанів ісламських країн («Турський цар салтан» — султан Османської імперії).

Ім'я іншого героя пушкінської казки — Гвідон — автор запозичив з лубкового циклу про Бову-королевича, що був російською інтерпретацією французького лицарського роману. Гвідоном там зветься батько Бови.^[38] У цих же лубочних картинках фігурує і противник Бови, батько Лукапера богатиря — Салтан, іноді Салтан Салтанович (як і в казці, записаної Пушкіним).^[16][38] Італійське ім'я «Гвідо» — пор. французьке guide — означає «вождь», «керівник». «Пушкін не міг не звернути уваги на значення цього імені, тим більше, що в лубочних сюжетах про Бову, як і у французькому романі, протиставлення „західного“ Гвідона „східному“ Салтану має істотне значення»^[16].

Царівна-Лебедиця

Порятунком дівиці Пушкін збагатив описаний вище сюжет оббріханої матері і чудесного сина — ця деталь не зустрічається в жодному фольклорному або авторському варіантах цієї казки.

Хоча в народних казках щасливою розв'язкою історія зобов'язана птаху — але це чарівний і іноді зелений пташок-мовець, а не чарівниця-перевертень. Царівна-Лебедиця — цілком авторський образ. Він «увібрав в себе, з одного боку, риси російської Василіси Премудрої, з іншого — Софії Премудрості (образи, втім, висхідні до одного архетипу)». «Царівна Лебедиця володіє не тільки божественною або магічною мудрістю упорядниці світу (Притч. 8-9), їй властива і звичайна життєва мудрість, мотив неймовірний для фольклору».^[16]

Михайло Врубель. «Царівна-Лебідь» (деталь). 1900

Тему власне «Лебедиці» Пушкін міг взяти з добре відомої йому збірки Кирші Данилова — в билині про богатиря Потика є рядки про знайомство героя з майбутньою дружиною:^[2]

И увидел белую лебедушку,
Она через перо была вся золота,
А головушка у ней увивана красным золотом
И скатным жемчугом усажена (…)
А и чуть было спустит калену стрелу —
Провещится ему Лебедь белая,
Авдотьюшка Лиховидьевна:
«А и ты Поток Михайло Иванович,
Не стреляй ты меня, лебедь белую,
Не в кое время пригожуся тебе».
Выходила она на крутой бережок,
Обернулася душой красной девицей

Її зовнішності Пушкін надав деякі риси чудесного хлопчика із записаної ним казки («місяць у косі блищить, / На чолі зоря горить») або героїні з казки баронеси д'Онуа. Крім того, він зробив її сестрою 33 морських богатирів, які в записі казки є братами героя (див. нижче). Зв'язок з морською стихією простежується і в тому, що в російських народних казках Василіса Премудра — дочка морського царя.^[16]

«Діва із золотою зіркою на чолі» — улюблений образ західноєвропейського фольклору, який зустрічається і у братів Грімм^[2]. Про те, що якийсь вплив західного джерела є, свідчить те, що в чернетці Пушкін вживає щодо неї слово «чарівниця».

Цікаво, що в Скандинавії, серед арабів, персів і індусів (а також Китаї, Японії) можна знайти діву-лебедя — персонажа чарівної казки з потойбічного світу^[39]. У скандинавській міфології існують лебедині діви — валькірії, що мають здатність приймати вид лебедів.

Тридцять три богатирі

33 богатирі. Ілюстрація В. М. Курдюмова.

33 богатирі фігурують у другому конспекті народної казки, записаної Пушкіним, можливо, від Аріни Родіонівни. Однак там вони є рідними братами головного героя-царевича, які знаходяться під наглядом безіменного дядька і, лише спробувавши материнського молока (замішаного в хліб), згадують про спорідненість. Вперше вони з'являються у нього в 1828 році, в дописаній до «Руслана і Людмили» знаменитій передмові «Край Лукомор'я дуб зелений»: «І тридцять витязів чудових / Із хвиль виходять смарагдових, / Та ще й дозорець їх морський».

Бабариха

Ткачиха з поварихою присутні в багатьох казках цієї типології, а ось Бабариха з'являється тільки у Пушкіна. Він взяв її з фольклору: Бабариха — язичницький персонаж російських замовлянь, що має деякі сонячні риси. «Бабарихою тримає „гарячу розжарену сковороду“, яка їй тіло не палить, не бере»^[16]. Азадовський вказує, що це ім'я Пушкін взяв з добре відомої йому збірки Кирші Данилова, з жартівливої ​​пісні про дурня: «Добро ти баба, / Баба-Бабариха, / Мати Лукер'я / Сестра Чернава!».^[2]

Бабариха і цар Салтан. Ілюстрація Івана Білібіна

Її покарання — укушений ніс, тому що вона задираючи ніс, сунула його не в свою справу. Ткаля з кухаркою осліпла на одне око, «У російській мові слово „кривий“ не тільки означає одноокий, але й протиставляється слову „прямий“, як правда — кривді; це протиставлення архетипово. Якщо сліпота в міфі — ознака мудрості (у Феміди на очах пов'язка, щоб вона не звертала увагу на зовнішнє, суєтне), хороший зір — ознака розуму, то одноокий — ознака хитрості і хижості (одноокий пірат, Циклоп, Лихо — теж однооке)»^[16].

Незрозуміло, який точний її родинний зв'язок з Гвідоном, хоча він і «…не хоче зло вчинить, / Бабку рідну осліпить». Можливо, вона мати царя Салтана, тоді свахою вона доводиться двом сестрам цариці^[40].

Білка

У народних варіантах казки чудеса, що з'являються на острові, зовсім інші. Мотив білки, яка гризе золоті горішки зі смарагдовими ядрами, російського фольклору зовсім далекий, джерело його появи незрозуміле^[2].

В усних редакціях зазвичай зустрічається згадка про кота, що розповідає казки або співає пісні: ця деталь є в запису Пушкіна, але використана ним для «Прологу» до «Руслана і Людмили» (1828)^[10].

У Старшій Едді зустрічається снуюча по Іггдрасілю білка, Рататоск.

Острів Буян

Острів, на який викинуло бочку, знаходиться на заході, в повній відповідності з численними міфологічними традиціями, згідно з якими сонце, що закотилося, вважалося владикою країни заходу, там же на заході знаходилися і острова блаженних, чудесні острови безсмертя і вічної молодості.^[16] «І знову на архетипову основу Пушкін накладає певну іншу реальність. Блаженні острови міфів знаходяться на самому краю світу, на самому заході, і повернення звідти простому смертному неможливе — між тим повз нашого острова регулярно курсують купецькі кораблі, острів цей вони відвідують на зворотному шляху, повертаючись з ще більш західних країн, і кожен раз доповідають царю Салтану, що „за морем життя не зле“. Але острів Гвідона лежить не просто на захід від царства Салтана: щоб повернутися додому, гостям слід проплисти „повз острова Буяна“».^[16] Острів Буян — це мотив не з народних казок, а з замовлянь, в яких він виступає як «центр світу» (на ньому дуб з чотирма гілками, на ньому камінь Алатир, який посеред моря лежить, на ньому голова самого Адама). Як «центр» ділить світ на дві частини: Захід і Схід.^[16]

Відгуки

У вересні — грудні 1831 року Пушкін читав казку імператору Миколі I. Зберігся список поеми з позначками імператора (див. вище).

23 квітня 1832 року Микола Гнєдич написав вірш: «О. С. Пушкіну, після прочитання казки його про царя Салтана й ін.»

Пушкин, Протей
Гибким твоим языком и волшебством твоих песнопений!
Уши закрой от похвал и сравнений
Добрых друзей;
Пой, как поёшь ты, родной соловей!
Байрона гений, иль Гете, Шекспира,
Гений их неба, их нравов, их стран —
Ты же, постигнувший таинство русского духа и мира,
Пой нам по-своему, русский баян!
Небом родным вдохновенный,
Будь на Руси ты певец несравненный.

Рукописна книга з віршами найкращих російських поетів. 1834 рік. Сторінка з казкою.

Автограф послання із зазначеною датою був посланий Пушкіну і опублікований І. О. Шляпкіним в його книзі «З невиданих паперів О. С. Пушкіна», 1903, стор. 169. Пушкін хотів відповідати Гнєдичу посланням, яке з якоїсь причини не було завершено («З Гомером довго ти розмовляв один»).^[41]

Багато критиків поставилися до казок холодно, стверджуючи, що вони — падіння таланту Пушкіна. Так, Полевой розглядав «Казку про царя Салтана» як «наслідування» народним зразкам і знаходив її нижче народної. Бєлінський неодноразово повторював, що казки були «невдалими дослідами підробитися під російську народність», називав їх «підробленими кольорами»^[42]. М. М. Язиков писав про «Салтана» і «Балду»: «Казки Пушкіна <…> не в приклад гірше за все, що написано в цьому роді Жуковським». У жовтні 1834 року М. В. Станкевич писав: «Пушкін винайшов цей помилковий рід, коли почав згасати поетичний вогонь в душі його. Але перша його казка [«Салтан»] в цьому роді ще має щось поетичне, інші ж, в яких він став просто розповідати, не вдаючись ніякому почуттю, погань просто. Жуковський ще вміє знаходити спільну мову з такими дрібницями — але що за втіха для такого поета бути стерпним?». М. І. Надєждін в 1832 році пише про «Салтана»: "З одного боку, не можна не погодитися, що ця нова спроба Пушкіна виявляє найтісніше знайомство з зовнішніми формами старовинної російської народності; але сенс і дух її залишився все ще таємницею, не розгаданою поетом. Звідси весь твір носить печатку механічної підробки під старовину, а не живої поетичної її картини. (…) Яка різниця між «Русланом і Людмилою» і «Казкою про царя Салтана»! Там, звичайно, менше істини, менше вірності і схожості з російською старовиною в зовнішніх формах, але зате який вогонь, яке одухотворіння! (…) Тут, навпаки, одна суха мертва робота — старовинний пил, з якого з особливим піклуванням виведені вправні візерунки!.. ". Більш м'які висловлювання теж були критичні, наприклад, в 1832 році Є. А. Баратинський писав: «Це абсолютно російська казка, і в цьому, мені здається, її недолік. Що за поезія — слово в слово привести в риму Еруслана Лазаревича або Жар-птаха? (…) Його казка дорівнює гідністю одній з наших старих казок — і тільки». Барон Розен, однак, тоді ж казку похвалив: «Відокремлена від сміття, нечистоти, російська казка, що зберегла тільки своє золото, у нього золотозвучними віршами звивається по чудовій області народно-романтичного».^[43]

Надалі казка отримала заслужено високу оцінку. Мирський на початку XX століття пише: «… і найкраща з усіх [його казок] „Казка про царя Салтана“. Чим довше живеш на світі, тим більше схиляєшся до того, щоб вважати Царя Салтана шедевром російської поезії. Це найчистіше мистецтво, вільне від емоцій, що стосувалися справи, і символів — „чиста краса“, „вічна радість“. Це й найуніверсальніше мистецтво, тому що однаково подобається шестирічній дитині і культурному читачеві віршів шістдесяти років. Розуміння не потрібне, сприймається воно прямо, безперечно, безпосередньо. Казка фривольна, не дотепна, не гумористична; вона легка, вона веселить, вона підбадьорує. І є в ній висока серйозність, бо що може бути серйозніше, ніж створення світу досконалої краси і свободи, відкритого для всіх?».^[44]

У 1987 році Карл Аймермахер, розглядаючи у своїй доповіді на міжнародному гріммівському симпозіумі долі літературної казки в Росії, як «істинну літературну казку» називає «Казку про царя Салтана» — настільки велика в ній міра казковості (нім. Märchenhaftigkeit)^[15].

Український переклад

Українською мовою казку (під назвою «Казка про царя Салтана, сина його славного й могутнього богатиря князя Ґвідона Салтановича та про красну царівну Лебедицю») вперше видано 1937 року в перекладі Бориса Петрушевського в складі двотомника «Вибрані твори» видавництва «Держлітвидав УРСР»^[45]. 1958 року видавництво «Дитвидав» видало переклад Н. Л. Забіли^[46]. У 1986 році опубліковано переклад Павла Тичини, виконаний ще в середині 1930-х років^[45].

У мистецтві

Музика

• «Казка про царя Салтана» — опера М. А. Римського-Корсакова (лібрето В. І. Бєльського; перше виконання — 1900 рік).^[47]
• Балет «La Princesse Cygne» («Царівна-Лебідь») на музику опери Римського-Корсакова, Opéra de Paris (1928).
• Панк-мюзикл «Казка про царя Салтана» в двох частинах (1999—2002) у виконанні кримського комеді-панк-гурту «Красная плесень».

Ілюстрації і картини

Ілюстрації

• Відома прижиттєва ілюстрація — віньєтка Г. Гагаріна («Три дівиці і цар», ИРЛИ); можливо, інші його ілюстрації до казки не збереглися. Пушкін хотів саме малюнків Гагаріна.^[48]
• Дореволюційні видання: Сергій Соломко (СПб.: Тип. А. С. Суворіна, 1896), до 100-річчя поета — Сергій Малютін, (1899, вид. А. І. Мамонтова); новий тип книги — зошит великого формату, друкувався з обов'язковим застосуванням кольору способом високого друку на щільному папері, А. Бороздін, видано в Москві, І. А. Вахітов і А. А. Орєшков, видано в Омську, Микола Бартрам (1904, 1916. вид. І. Д. Ситіна), В. М. Курдюмов (1913. вид. І. Д. Ситіна), Іван Білібін (1905 рік, СПб, вид. «Експедиція заготовлення державних паперів»).^[49][50]
• Емігрантські видання: Наталія Гончарова. Pouchkine A. Conte de tsar Saltan et de son fils le glorieux (Paris, La Sirene, 1921), Борис Зворикін, Le Conte du tsar Saltan (Paris, 1925)^[51].
• Радянські видання:
  • Після того, як Білібін повернувся з еміграції в СРСР, у 1938 році видавництво «Художня література» випустило нове видання казки, з новими, чорно-білими ілюстраціями, виконаними спеціально до 100-ї річниці з дня загибелі поета, яка масштабно відзначалася в країні.^[52] Також до цього ювілею в 1930-ті роки книгу ілюстрували Є. В. Аусберг, В. Таубер (М.; Л.: Детиздат, 1936), Є. А. Кибрик, в стилі Палех — І. І. Голиков (1936—1937) і П. Вакуров (1937), Л. О. Ходаков (1937).^[52][53]
  • В наступні роки книгу ілюстрували К. В. Кузнецов (1949 р.), А. Б. Йогансон (1949), М. М. Кочергін (1950), Борис Дехтерев (1953), М. М. Орлова-Мочалова (1954), Тетяна Мавріна (1950 рік — ескіз до нездійсненого мультфільму; 1958; 1971), М. М. Яковлєв (1959 рік), В. Конашевич (М.: Детгиз, 1963), О. М. Трошина-Дейнеко (1970-ті), в палехському стилі А. М. Куркін (1972 р.), Г. Спірін (1997 р.), М. Бєляєв (1999 р), Анатолій Єлісєєв (Малюк, 1987), Віктор Лагуна, М. Саморєзов, в лубочному стилі Олег Зотов (Малюк, 1980). У 1960 році 36 малюнків виконала Надія Рушева.^[54][55]

Картини і декорації

• Михайло Врубель написав картину «Царівна-Лебідь» (1900), яка була натхненна оперною постановкою в театрі С. Мамонтова, де цю роль грала його дружина Надія Забіла-Врубель. Також ним створений етюд «33 богатиря» і ескізи декорацій до постановки.
• Олександр Головін в 1907 році виконав ескізи декорацій до нездійсненої постановки опери.
• Костянтин Коровін в 1913 році виконав ескізи декорацій до опери для постановки у Великому театрі.^[56]
• Микола Реріх в 1919 році виконав ескізи до постановки опери в Лондоні, проте вистава не відбулася.^[57] У монографії Є. П. Яковлєвої про театрально-декораційне мистецтво Реріха (1996) перераховані 34 ескізи до «Казки про царя Салтана» — декорації і костюми. Серед них: «Місто Льодяник», «Палац у Льодянику», «Ворота Тмутаракані», «Галера Гвідона», «Халабуда», «Лісистий берег», «Море», «Цариця», «Боярин і бояриня», «Дружина боярина», «Бабариха», «Ткаля з кухаркою», «Дві селянські дівчини», «Воїн у жовтогарячому каптані», «Прапороносець», «Гусляр», «Музиканти». Всі зберігаються в США — в Музеї мистецтв Макней (Сан-Антоніо), в зібрані Куммінга (Лос-Анджелес), в зібранні Лансбері (Нью-Йорк) і в невідомих приватних колекціях.
• Олександр Бенуа виконав ескізи декорацій до балету «La Princesse Cygne» («Царівна-Лебедиця») на музику опери Римського-Корсакова, Opéra de Paris (1928).
• Іван Білібін в 1929 році в Парижі виступив як театральний художник для постановки опери Римського-Корсакова за казкою в Opéra privé de Paris.
• Леонард Туржанський виконав ескізи декорацій в 1939 році.

Екранізації

• «Казка про царя Салтана» — радянський чорно-білий мультфільм (1943, «Союзмультфільм»). Режисери Тетяна Басманова, Валентина Брумберг, Зінаїда Брумберг
• «Казка про царя Салтана» — радянський художній фільм (1966), «Мосфільм»; режисер О. Л. Птушко.
• «Казка про царя Салтана» — радянський мультфільм (1984, «Союзмультфільм»). Режисери Іван Іванов-Вано, Лев Мільчин

Театр

• Казка про царя Салтана – (Молдова 1999) вистава Кишинівського Державного російського театру ім. А. П. Чехова, режисер Бено Аксьонов

Література

• Володимир Маяковський. Вірш «Ткачі і пряхи! Пора нам перестати вірити закордонним баранам!» перетлумачує казку.^[58]

Див. також

• Казка
• Пушкін О. С.
• Дерево Казок

Коментарі

1. Рукописи: автографи: 1. Черновий ст. 1-14 і прозаїчний нарис продовження — в зошити ЛБ № 2371, арк. 15 об. —16. Прозова частина тексту опублікована В. Є. Якушкіним в описі рукописів Пушкіна — «Русская Старина» 1884, липень, стор. 40-41; віршована частина тексту опублікована М. К. Азадовським в зібранні творів Пушкіна в дев'яти томах, вид. Academia, т. III, 1935, стор. 374-375. 2. Обривок ст. 992-995 переробленого рукопису — ПБЛ № 27. Опубліковано Л. Б. Модзалевським в описі «Рукописи Пушкіна в зібраннях Державної Публічної бібліотеки в Ленінграді». ЛМР., 1929, стор. 14. 3. Малюнок переробки ст. 725-728 на листі Плетньова до Пушкіна від 5 вересня 1831 року — ПД № 178. Опубліковано Б. Л. Модзалевським і Є. П. Казанович в «Описі рукописів, що належать Пушкінському Дому» — «Літопис Пушкінського Дому» 1914 Пгр., стор. 11. 4. Копія, з поправками Пушкіна і Плетньова і позначками Миколи I (ст. 48-49 та 96-98) в цензурному рукописі третьої частині «Віршів О. Пушкіна» — ПД № 420, л. 64-82 (ЦР). Варіанти опубліковані П. А. Єфремовим в його першому виданні зібрання творів Пушкіна, т. III, 1880, стор. 443, Б. В. Томашевський у статті «Видання віршованих текстів» — «Літературна Спадщина», № 16-18, 1934, стр. 1073 і M. К. Азадовським в зазначеному томі видання Academia, стор. 372-374.
2. В. Є. Ронкін вважає, що можна залучити й інші казки: «Ще одним джерелом пушкінських асоціацій, можливо, є французька „Казка про Лебединого лицаря“ з середньовічної збірки „Римські діяння“ („Геста Романорум“). У цій казці, як і в багатьох народних варіантах казок, аналогічних за сюжетом пушкінській, шкідницею є свекруха, що відправляє чудесних дітей в ліс на смерть, де їх підбирає старий відлюдник; коли бабка дізнається про це, вона намагається перетворити своїх онуків в лебедів. Нарешті, ще одним джерелом асоціацій міг бути образ Єгорія Хороброго (Георгія Побідоносця) з народних духовних віршів». Він пише, що «в образі Гвідона вгадуються риси Георгія Побідоносця. Пушкін звільнив його образ від золотих ручок і срібних ніжок, але зате ввів тему порятунку героєм жінки від темної сили: деталь більш характерна для західної куртуазної лицарської поезії, ніж для російського фольклору. Яким би шляхом не йшли пушкінські асоціації, від подорожі разом з матір'ю в скрині по морю (Персей) або від золотих ручок і срібних ніжок (Єгорій), безсумнівне одне: Пушкін збагатив поширений сюжет порятунком дівиці: деталь, яка не зустрічається в жодному фольклорному або авторському варіантах цієї казки»^[16]