Карачай

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Карачай (значення).

Карачай (карач.-балк. Къарачай) — історична територія формування та проживання карачаївців в горах північної частини Великого Кавказу, що є нині частиною Карачаєво-Черкеської Республіки (суб'єкта Російської Федерації). За однією з версій назва походить від тюркських слів «кара» - чорний і «чай» - струмок^[1]; за іншою від каресей (карач.-балк. къарэсей) — «стара мати; місце, де народилися предки; батьківщина предків»^[2].

Карачай
Тип	територія
Входила до складу	Кабардино-Балкарія
Країна	Росія

Географія

Початкова територія Карачая — долина верхів'я річки Кубань, включаючи річки Учкулан, Уллу-Кам, Даут та інші дрібні притоки, і до впадання в Кубань річки Теберда. Після 1860-х років карачаївці також заселили долини річок на захід - Теберда, Аксаут, Малкою, Великий Зеленчук, а пізніше також долини гірських річок на схід (Хасаут, Кічмалка, Подкумок, Ешкакон), що прилягають безпосередньо до Балкарії^[3][4].

У сучасному розширеному розумінні Карачай включає всю територію розселення карачаївців, у тому числі рівнинну північно-східну частину Карачаєво-Черкеської республіки (Прикубанський та Усть-Джегутинський райони), заселену карачаївцями протягом XX століття.

Історія

Карачаєвський етнос сформувався наприкінці раннього Середньовіччя (до монголо-татарської навали). Після татаро-монгольської навали та походу Тамерлана у 1395 року карачаївців було відтіснено від передгір'їв у гірські райони, де ізольовано вони мешкали кілька століть.

Після занепаду Золотої орди у XV ст. карачаївці зуміли створити власні бійства, повернувшись у передгір'я. З XVI ст. Карачай перебував під зверхністю Кабарди, а потім Великої Кабарди, насамперед князів Атажукіних. За умовами Кучук-Кайнаджирського мирного договору 1774 року опинилося під протекторатом османської імперії. Після Бухарестського мирного договору 1812 року Качарай став незалежним князівством^[5]. Разом з тим карачаївці активно діяли з кабардинцями, здійснюючи напади на російські загони в долині річки Кума^[6]. 1822 року Карачай став місцем, куди тікали усі горці, насамперед кабардинці, що чинили спротив рсоійській окупації. Того ж року російський загін полковника Подпрядова вдерся до Карачаю, але не досяг успіху^[7]. Також карачаєвські бії відмовилися переселятис яна рівнини, чим зірвали російські плани створити протистояння карачаївців з кабардинцями.

Олій (володар) Іслам Киримшавхаллани та карачаєвська знать влітку 1826 року надали присягу представнику Осмнаської імперії Чечен-оглу Гасан-паши, трабзонському валі, надаваши тому аманатів^[8]. Водночас відбувалися постійні сутички з російськими загонами, насамперед черх череди худоби.

28 червня 1826 році між біями Карачаю та Російської імперії (князь Олександр Чавчавадзе) було досягнуто домовленості про нейтралітет Карачаю в Кавказькій війні й при цьому карачагєвці відкинули російську вимогу визнати свій протекторат^[9]. 22 жовтня 1828 року після поразки у Хасаукинский битві олія Іслама Киримшавхаллани, Карачай опинився під протекторатом Россійської імперії^[10]. Але насправді його самоврядування, управління та судочинство лишалося без змін. Адміністративно входив до Баталпашинського відділу Кубанської області^[11].

У 1832-1833 роках Карачай пережив голод, обумовлений: неврожаєм зернових в Кавказькій області; блокадою, яку встановила місцева військова адміністрація^[12]. Блокада Карачая була і частиною загальної прийнятої на озброєнні стратегії щодо блокади ареалів розселення незалежних горян, та спеціальним заходом, спрямованим на припинення контактів з карачаївцями. Причиною цього вкрай заходу стали плани зі стримування ймовірного наступу османської армії Ібрахіма-паши на російський володіння на Кавказі влітку 1833 року. У гори було спрямовано команди саперів і підірвано шляхи сполучення з Карачаєм^[13].

1834 року впроваджено посаду російського пристава в Карачаї, який отримав тут повну владу. У 1834–1840 роках пристава Карачая було підпорядковано начальнику Правого флангу Кавказької лінії, потім контрольні функції перейшли до командування Центру Кавказької лінії. Пристав стежив за дотриманням присяги та лояльністю карачаєвського суспільства.

Претензія на контроль над Карачаєм зберігалася у роду князів Атажукіних усі 1830-ті роки. Низка представників роду після 1822 року емігрували до Західної Черкесії, частина їх залишилася у Великій Кабарді. У 1843 році при спробах тиску на карачаївців загинуло двоє Атажукіних: Аділь-Гірей Атажукін, потім — Атажуко Атажукін.

Під час Кавказької війни з метою підкупу карачаєвської знаті, багато з яких таємно підтримували боротьбу в дагестані і Чечні проти росіян, 1862 року Карачаю було передано землі на північ до річки Мара, на захід — до річка Теберда^[14].

Після Кавказької війни у 1865 року Карачай як єдине утворення було скасовано, більшість карачаївців опинилися в Ельборуському окрузі Кубанської області. На чолі округу був офіцер, але аульні товариства зберігали видимість самоврядування. При організації військово-народного управління, основний наголос робився на скасування влади князів, шляхти, біїв, які були останнім значним елементом традиційної системи управління, що залишилися^[15].

Наказом Кавказького намісника великого князя Михайло Миколайовича 1868 року було виділено дві ділянки: одна площею 26 тис. десятин, між Кумою і Кубанню з вільних кордонних земель; другий - площею 14 т. д. на лівій стороні нар. Теберди. Внаслідок цього створено Малий (Новий) Карачай. На решті карачаєвських земель 1 січня 1871 року було створено Баталпашинський повіт.

У 1909 році спеціально створена урядова комісія з «дослідження сучасного становища землекористування та землеволодіння карачаївського народу Кубанської області» не підтримала прохання цього товариства про виділення йому значних земельних площ: «Шупшуруксько-Хумаринський ділянку, казенні нагірні галявини між річками Лабою та Тебердою, Абуковсько-Ешкаковською та Кічмалкінською ділянками у Терській області та інші землі»^[16]

Карачаєвська АО до 1943

З 1 квітня 1918 Карачай був частиною Кубанської Радянської Республіки, з 28 травня 1918 — частиною Кубано-Чорноморської Радянської Республіки, з 5 липня 1918 по грудень 1918 — частиною Північно-Кавказької Радянської Республіки, з 20 січня 1921 — частиною Горської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки, з 12 січня 1922 — частиною Карачаєво-Черкеської автономної області (КЧАО) у складі Південно-Східного (з 1924 року — Північно-Кавказького) краю.

26 квітня 1926 постановою ВЦВК КЧАО була розділена і утворена Карачаєвська автономна область (у складі Ставропольського краю) з центром у новому місті Мікоян-Шахар (потім Клухорі, нині Карачаєвськ).

Указом Президії Верховної Ради СРСР Карачаєвська автономна область ліквідована 12 жовтня 1943, а карачаєвці були оголошені пособниками фашистських військ і 2 листопада 1943 року 68614 осіб було депортовано в Середню Азію і Казахстан. У роки депортації від голоду та поневірянь загинули понад 43 тисячі осіб, зокрема 23 тисячі дітей. Південна частина Карачаю відійшла до Грузії (як Клухорський район), а більша частина була приєднана до Ставропольського краю.

9 січня 1957, у зв'язку з реабілітацією карачаївців, Карачай знову став частиною відтвореної Карачаєво-Черкеської автономної області у складі Ставропольського краю. При цьому, в поєднання в одному суб'єкті черкесів і карачаївців мало на меті попарне стримування націоналізму. Цей же принцип використовувався при створенні Чечено-Інгушетії і Кабардино-Балкарії.

Самопроголошені республіки Кавказу на початку 1990-х

За часів параду суверенітетів і розпаду СРСР 30 листопада 1990 КЧАО вийшла зі складу Ставропольського краю і стала Карачаєво-Черкеською Радянською Соціалістичною Республікою (КЧРСР) в складі РРФСР, що затверджено постановою Верховної Ради РРФСР 3 липня 1991.

У жовтні 1989 і червні 1990 скликані карачаївським національним рухом «Джамаг'ат» з'їзди народу Карачая звернулися до керівництва РРФСР з проханням про відновлення окремої автономії Карачая (одночасно Черкесія могла стати частиною іншої республіки з усіх населених адигських народом земель — Адигеї і Кабарди).

18 листопада 1990 на з'їзді карачаївських депутатів усіх рівнів була проголошена Карачаєвська Радянська Соціалістична Республіка^[17] у складі РРФСР, що не було визнано керівництвом РРФСР.

13 липня 1991 на з'їзді карачаївських депутатів знову підтверджено рішення створити окреме державне утворення Карачаєвська Республіка^[17] у складі РРФСР, що не було визнано керівництвом РРФСР. Карачаєвська Республіка проголошена 17 жовтня 1991 на з'їзді депутатів Карачая всіх рівнів.

З 17 листопада 1991 на багатоденному мітингу руху «Джамаг'ат» і 3 грудня 1991 в постанові Верховної Ради Карачаєво-Черкесії знову були прийняті звернення до федерального центру про визнання Карачаєвської Республіки. 3 грудня 1991 постановою Верховної Ради Карачаєво-Черкесії було прийнято звернення до федерального центру про визнання окремих республік.

Після референдуму 28 березня 1992, на якому більшість населення Карачаєво-Черкесії висловилося проти поділу, поділ узаконено не було, і Карачай залишився частиною Карачаєво-Черкесії (з 16 жовтня 1992 — Карачаєво-Черкеська Республіка).

Суд

Тривалий час основою було звичаєве право, з 2-ї пол. XVII ст. поступово додаються норми ісламського права. Верховним суддею був олія (аналог валія в Кабарді), але загалом судочинство здійснювали каді, яких присилали з Великої Кабарди. шаріатський суд зберігався до 1850-х років^[18].

З 1834 року пристав Карачаю міг засідати в суді (по адату або шаріату), де його думка мала вирішальний характер. Він мав право призупинити рішення суду та передати справу начальнику Центру Кавказької лінії^[19].

Економіка

Основу становила скотарство, терасне землеробство. Особливо розвитку набуло конярство і вівчарство. Було виведено карачаївська порода коней, яка відрізняється твердими копитами і витривалістю, карачаївська порода овець, що зимують на підніжному кормі, з високими смаковими якостями. Карачаєвці відкрили грибок кефіру (карач.-балк. гыпы айран – напій бадьорості).

Релігія

Тривалий існував великий пантеон богів (велика кількість вищих і нищих), яким поклоанялися спільно з сакральними об'єктами. Також зберігалися залишки прамонотеїзму. Верховним богом був Тейрі, що створив світ. За ним йшли божества — покровителі полювання Ансати та диких тварин. На тварину білого кольору було забороно полювати. Існували матері-божеств: води — Дамметтир, вогня — Типана, землі — Дауче, повітря — Хіміккі.

Карачаївці вірили у магічну силу волосся та магічних властивостей імені, чарівні можливості намист (після ісламізації ці вірування перенесено на веривиці), амулетів, щасливі і нещасливі дні. Також у кожного роду був свій родовий захисник, родові цвинтарі. Кожен окремий рід підпорядковувався окремій чатсині божества — ханцеаху, кожне вогнище, окрема людина мала частку власного особистого, домашнього божества — синцеаху.

З XV ст. починає проникати іслам, але ісламізація завершилася лише лише у першій третині XVIII ст., наслідком чого стала синкретичма віра, тобто поєднання іслама, політеїзма, анімізма. Так, зберігали вплив провідці (бельгеч).

Культура

Протягом кількох століть у високогірних умовах карачаївці створили унікальну культуру: кам'яні фортеці, виробництво декоративних кіїзів (повстюків) з візерунками, своєрідну ландшафтну архітектуру гірських аулів.