Ключові знаки

Ключові́ зна́ки — знаки альтерації, які виставляються біля ключа. Ключові знаки виставляються на початку кожного нотного рядку безпосередньо після ключа. Як правило ключові знаки виставляють відповідно до тональності твору:

Ключові знаки	Мажорні тональності	Мінорні тональності
Знаки відсутні	До мажор	Ля мінор

Ключові знаки Мажорні тональності Мінорні 1 бемоль Фа мажор Ре мінор 2 бемолі Сі♭ мажор Соль мінор 3 бемолі Мі♭ мажор До мінор 4 бемолі Ля♭ мажор Фа мінор 5 бемолів Ре♭ мажор Сі♭ мінор 6 бемолів Соль♭ мажор Мі♭ мінор 7 бемолів До♭ мажор Ля♭ мінор

Ключові знаки Мажорні тональності Мінорні 1 дієз Соль мажор Мі мінор 2 дієзи Ре мажор Сі мінор 3 дієзи Ля мажор Фа♯ мінор 4 дієзи Мі мажор До♯ мінор 5 дієзів Сі мажор Соль♯ мінор 6 дієзів Фа♯ мажор Ре♯ мінор 7 дієзів До♯ мажор Ля♯ мінор

Історія

Позначення одного бемоля при ключі використовувалось ще в період середньовіччя, натомість більшої кількості бемолів — лише в XVI столітті, а позначення при ключі дієзів — лише в середині XVII століття.^[1]

Порядок бемолів при ключі спочатку не був стандартизованим, і часто бемолі могли з'являтися у двох різних октавах, як показано праворуч. Наприкінці XV та на початку XVI століть для різних партій голосу в одній композиції бемолі виставлялись по-різному, що називалось частковими або конфліктними ключовими знаками. Наприклад, у мотеті XVI століття «Absolon fili mi» П’єра де Ла Рю (раніше приписуваний Жоскену де Пре) дві партії голосу виписані з двома бемолями, одна — з трьома бемолями, а одна — з чотирма бемолями.^[2]

Барокова музика, написана в мінорних тональностях, часто була написана з тональністю з меншою кількістю бемолів, ніж це прийнято в сучасності; наприклад, твори в тональності до мінор часто мали лише два бемолі (оскільки ля ♭ часто доводилося альтерувати у ля ♮ у висхідній мелодичній мінорній гамі, як і сі ♭).

Нестандартні використання

Ключові знаки також використовуються в музиці, яка виходить за межі європейської класики, наприклад у народній музиці та музиці деяких модерних напрямків.

Наприклад, в музиці для шотландської волинки, яка мала б бути написана з двома дієзами, F ♯ і C ♯, знаки часто не виставляються лише тому, що на цьому інструменті технічно неможливо заграти F ♮ і C ♮^[3] . Деякі композитори 20-го століття, наприклад Барток і Ржевський, експериментували з недіатонічними звукорядами і відповідними ключовими знаками.

Ключові знаки у мотеті Вікторія .

Наприклад, у п'єсі Б.Бартока «Схрещених руках» («Мікрокосмос», т4, №99) при ключі познаечно E♭ (права рука), а також F♯ і G♯ (ліва рука), що використовуються для зменшеної октатоніки; у п'єсі Фредеріка Ржевського «Бог до голодної дитини»використовуються знаки B♭, E♭ і F♯ для фригійського домінантового ладу, у п'єсі Дьордя Лігеті Galamb Borong (№ 7 з другого зошиту Études pour piano) — E♭ і D♭ (права рука) і B♭, A♭, G♭ (ліва рука), а в п'єсі Pour Irina (№ 16 із третього зошиту того ж циклу) — B♭, E♭, D♭ ,G♭ (обома руками) у.

Є також приклади конфліктних ключових знаків, як у № 3 Сарказми Сергія Прокоф'єва, ор. 17 (три дієзи в правій руці та п'ять бемолів у лівій руці), а також чотири номери Фортепіанних етюдів Лігеті: № 1 з першого зошиту (жодного в правій руці, а п'ять дієзів у лівій руці), № 10 з другого зошиту (Der Zauberlehrling; жодного в правій руці, і п'ять бемолів у лівій руці в тактах 67-87); № 11 з другої книги (En Suspens; п'ять бемолів у правій руці й жодного в лівій руці, з протилежним пізніше); і № 12 з другого зошиту (Entrelacs; жодного в правій руці та п'ять бемолей у лівій руці, потім — зміна на протилежні).

Відсутність ключових знаків може вказувати і на те, що твір написано в модальній або атональній гармонічній системі. Прикладом є соната для фортепіано Бартока, яка не має фіксованої тональності та є дуже хроматичною.