Лесевич Володимир Вікторович

У Вікіпедії є статті про інших людей із таким прізвищем: Лесевичі.

Володимир Вікторович Лесевич (рос. дореф. Лесевичъ Владиміръ Викторовичъ, *15 (27) січня 1837(18370127) р., село Денисівка, тепер Оржицького району Полтавської області, †13 (26) листопада 1905 р., м. Київ) — видатний^[3] український філософ^[1] і російський філософ, літературознавець^[1] (історик літератури^[4]), фольклорист^[1], етнограф, педагог та громадський діяч^[1]. Дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка^[1]. У сучасників мав репутацію ерудита в соціології філософії^[5]. Започаткував філософську систему «критичний реалізм»^[6], його публікації внесли в світову філософію це поняття^[6]. Перший й видатний^[3][7][8] представник емпіріо-критичного варіанту позитивізму^[6][9]. Засновник першої школи з викладанням наук українською мовою, друкував свої філософські твори з псевдонімом «Українець» (рос. Украинец)^[10][9]. Був прихильником української незалежності^[1].

Лесевич Володимир Вікторович
рос. дореф. Лесевичъ Владимиръ Викторовичъ
Володимир Лесевич
Ім'я при народженні	Володимир
Народився	27 січня 1837(1837-01-27) с. Денисівка
Помер	26 листопада 1905(1905-11-26) (68 років) Київ, Російська імперія
Поховання	Аскольдова могила
Підданство	Російська імперія
Національність	українець
Діяльність	філософія, фольклор, літературознавство, етнографія, педагогіка
Відомий завдяки	першим увів термін «критичний реалізм», засновник першої[1] школи з викладанням наук українською мовою, перший емпіріокритик
Alma mater	Академія Генерального штабу
Знання мов	російська
Членство	Наукове товариство імені Шевченка
Титул	дворянин
Військове звання	Штабскапітан імператорської армії
Конфесія	православ'я
Рід	Лесевичі
Батько	Віктор Володимирович Лесевич[2]
У шлюбі з	Лідія
Діти	доня Юлія
Герб герб «Пулкозіц»
Роботи у Вікіджерелах  Медіафайли у Вікісховищі

Життєпис

Походив зі старшинського козацького роду Полтавщини^[1], з дворянської родини Лесевичів. Рано втративши батьків, перебував під опікою родичів^[5], виховувався бабусею^[11].

У 1845 р. вступив на навчання до гімназії міста Києва^[12], яку закінчив в 1851 р.^[11].

У 1855 р. закінчив навчання в Військово-інженерному училищі^[11].

У 1856 р. — навчався в Інженерній Академії Петербургу^[11], в 1861 р. закінчив навчання в Петербурзькій Академії Генерального штабу^[1][11].

У 1856—1859 рр. служив офіцером у 1-му Кавказькому саперному батальйоні^[11], брав участь у бойових діях на Кавказі^[1] три роки^[13].

Людина честі, шляхетний Лесевич В. В. відмовився брати участь у придушенні «Липневого повстання»^[14] й вийшов у відставку з офіцерським званням штабс-капітана^[15][16]. 1862 року, залишивши військову службу, оселився в родовому маєтку^[5] в селі, де заснував школу з українською мовою навчання, яку незабаром було закрито (цей акт адміністративної сваволі набув широкого розголосу; зокрема, про це було кілька публікацій у герценівському «Колоколі», де також з'явилося кілька публікацій про дискримінаційне закриття російською владою заснованої ним вперше в Україні україномовної школи^[12]. Пізніше Лесевич зустрічався з Олександром Герценом у Лондоні, подорожував у Велику Британію через Німеччину^[11]).

У 1870-х рр. належав до гуртків петербурзької інтелігенції «Товариство тверезих філософів» (рос. Общество трезвых философов і «Ольхінський клуб» (рос. Ольхинский клуб), бо збиралися в домі літератора й поета Олександра Ольхіна^[ru][11]. Працював викладачем українського товариства^[14].

Пізніше мешкав у Петербурзі, співробітничав з часописом «рос. Отечественные записки», 1875 р. заснував у Петербурзі Літературний фонд ім. Т. Шевченка та Українське видавниче товариство, в якому мав намір надрукувати роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та низку інших книжок — проте, вони були заборонені цензурою згідно з Емським актом 1876 року.

Був лише запідозрений у зв'язках з народниками^[11]. І у 1879 року був репресований^[1] без суду, і навіть без пред'явлення офіційного звинувачення. Сидів у Нижньогородській тюрмі з 27 травня 1879 р. до вересня того ж року^[16]. Засланий до Сибіру під контроль поліції (Єнісейськ-Красноярськ), де перебував близько трьох років; пізніше місце заслання було змінено на Кавказ з 1881 р., з 1882 р. — Полтава, у 1885—1886 рр. — Твер^[11]. З собою він возив чудову бібліотеку, поповнював її, передплачував російські та іноземні газети та журнали^[15]. Лише в 1888 році йому було дозволено повернутися до столиці. Співпрацював з видавництвом «рос. Русское Богатство»^[1].

Ще під час перебування на Сибіру в 1879—1881 рр.^[13][1] познайомився з сибірським обласництвом. Ці зв'язки зміцнилися в Петербурзі, де на той час перебував Микола Ядрінцев.

Від 1883 р. постійно мешкає в Україні: м. Полтава (мешкав у садибі свого зятя — Володимира Леонтовича^[11]), м. Київ^[17]. Мав доньку Юлію, котра була в шлюбі зі згаданим Володимиром Леонтовичем^[18].

У 1888 р. переїхав до Петербургу, де увійшов в гурток Михайла Михайловського, активно діяв в організації журналу «рос. Русское богатство», обирався членом його редакційного комітету до 1898 р.^[11]. Читав лекції у Вищій російській школі суспільних наук^[11]. Організував у м. Петербурзі Товариство вивчення етнографії та історії України^[11].

Став активним прихильником національного самовизначення України^[11]. Підтримував творчі та особисті відносини з Михайлом Драгомановим^[11] й навіть матеріально підтримував його^[1], товаришував з Володимиром Мальованим та іншими^[11]. Матеріально підтримував видавництва галицьких радикалів Української радикальної партії^[1], товаришував з Іваном Франком, Михайлом Грушевським^[19].

У 1901 р. він підписується під протестом письменників проти розправи російських козаків над протестантами на Казанській площі міста Санкт-Петербург, за що його російська влада висилає на два роки зі столиці Російської імперії^[11], і він виїжджає за кордон (Італія — 1902 р., Франція — 1903 р.^[11])^[12]. Брав участь у Міжнародному соціологічному конгресі в Парижі 1903 року^[11].

Замешкав у столиці України Києві. Помер 26 листопада 1905 року. Похований у Києві на кладовищі «Аскольдова могила»^[17]. Згідно заповіту його бібліотека відійшла у власність НТШ^[1].

Родовід

Докладніше: Лесевичі

16. Костянтин Лесевич

8. Данило Костянтинович Лесевич

17. Піковець Марія

4. Володимир Данилович Лесевич

18. ?

9. ?

19. ?

2. Віктор Володимирович Лесевич

20. ?

10. ?

21. ?

5. Лукашевич Катерина Петрівна

22. ?

11. ?

23. ?

1. Лесевич Володимир Вікторович

24. ?

12. ?

25. ?

6. ?

26. ?

13. ?

27. ?

3. ?

28. ?

14. ?

29. ?

7. ?

30. ?

15. ?

31. ?

Праці

Докладніше: Хронологія заборон української мови

Докладніше: Українська філософія

Лесевич В. В. мав праці з історії буддизму^[10], був засновником першої школи з викладанням наук українською мовою^[11] в 1864 р.^[1], яку за доносом було знищено російською владою в Україні^[9][10]. У Росії була дискримінація відносно української мови — представники українського народу мали друкувати свої праці російською:

• «Очерк развития идеи прогресса», в изд. «Современное Общество» 1868 г., 4 и 6; (рос.)
• «Философия истории на научной почве», в изд. «Отечественные Записки», 1869 г., 1; (рос.)
• «Позитивизм после Конта», там же, 4; (рос.)
• «Общие гносеологические вопросы и их решение», там же, 1870 г., 7; (рос.)
• «Новейшая литература позитивизма», там же, 1871 г., 5; (рос.)
• «Характеристические черты развития философии и науки в средние века», в изд. «Знание» 1873 г., 10 и 12; (рос.)
• «Первые провозвестники позитивизма», в «Отечественные Записки», 1873 г., 12; (рос.)
• «Классики XIV и XV столетий», там же, 1874 г., 12; (рос.)
• «Как иногда пишутся диссертации», там же, 1875, 1. (рос.)
• «Опыт критического исследования основоначал позитивной философии», г. СПб, 1877 г. (рос.)
• «Письмах о научной философии», г. СПб, 1878 г. (рос.)
• «Революционеры и естественный ход событий», изд. «Вестник Народной воли» (Женева, № 1, под псевдонимом «Украинец»), 1883 г. (рос.)
• «Этюды и очерки», г. СПб, 1886 г. (рос.)
• «Всемирный язык и народные языки», журнал «Русская мысль», 1900 г., № 11—12 (рос.)
• «Что такое научная философия? [Архівовано 22 липня 2015 у Wayback Machine.]», г. СПб, 1891 г. (рос.)
• «Происхождение романа в Англии. Томас Нэш», «Русская мысль», апрель 1901 г. (рос.)
• «Эмпириокритицизм, как единственно науч. точка зрения», г. СПБ, 1909 г., с. 9, 11 (рос.)
• «Собрание сочинений Лесевича», Т. 1-3, г. Москва, 1915–1917 гг. (у зв'язку з державним переворотом комуністів в Російській імперії в 1917 році це посмертне його видання не було завершене^[11]) (рос.)

Есе про буддизм:

• «Буддийский нравственный тип», изд. «Северный Вестник», 1886 г., 5; (рос.)
• «Новейшие движения в буддизме», изд. «Русская Мысль», 1887 г., 8; (рос.)
• «Религиозная свобода по эдиктам царя Асоки Великого», изд. «Вопросы Философии», 1889 г., кн. 1. (рос.)

Публікації українською

• «Оповідання Р. Ф. Чмихала», м. Львів (казки, легенди, новели, анекдоти);
• «Етнографічний Збірник», ,т. XIV, 1904 р.;
• «Денисівський козак Р. Ф. Чмихало, його казки і приказки», журнал «Мир божий», 1895 р., № 4;
• «Помпеянський Ізюм, пам'ятка боротьби східних культів за перевагу в греко-римському світі»;
• «Науковий Збірник в честь проф. М. Грушевського» тощо^[1].

Погляди

Філософ-позитивіст Лесевич В. еволюціонував від позитивізму Оґюста Конта-Герберта Спенсера до емпіріокритицизму^[20]. Вважав за необхідне поєднання теорії пізнання з позитивізмом^[21]. Він підніс на перший щабель науку («розумову діяльність»), рівень якої він визнавав критерієм суспільного прогресу; виступав за широке розповсюдження знань, за свободу слова і свободу друку, наполегливо займався освітньою діяльністю^[5]. У релігії бачив обмежуюче свободу людини духовне джерело^[11]. Наголошував на ідеалах без благодатної духовності (що ґрунтується на власних силах людини) та на самобутньому розвитку особи^[11].

Вважав, що насильницьке знищення представників російської державної влади «має своє повне виправдання і обумовлене цілковитою необхідністю»^[11]. Обґрунтовував, що настала неминучість революції в Російській імперії, що вона здійснена буде «зверху» — силами політичних партій^[11]. Скептично ставився на можливість культурної просвіти селянства, як «рутинної маси»^[11]. Був прибічником ідей Р. Авенаріуса, Ф. Паульсена, Ґерінґа, Пельтцольда^[14][21][17] тощо, тому різко критикував етичні погляди Л. Толстого («Толстовство»), бо концепція «непротивлення злу» є «оживленням» асоціального (орієнтованого не на соціальні блага) вчення буддизму, наголошуючи на соціальній адаптації індивідуума^[11]. Він відстоював тезу щодо рівноправності національних мов, доводив необхідність здійснення освітньої справи кожного народу його рідною мовою^[11].