Малишенко Олег Олексійович

Олег Олексійович Малише́нко (нар. 25 листопада 1905, Харків — пом. 1 лютого 1979, Київ) — український радянський архітектор і педагог, кандидат архітектури з 1972 року; член Спілки архітекторів Української РСР. Заслужений архітектор УРСР з 1975 року.

Малишенко Олег Олексійович
Народження	12 (25) листопада 1905  Харків, Російська імперія
Смерть	1 лютого 1979(1979-02-01) (73 роки)  Київ, Українська РСР, СРСР
Країна (підданство)	Російська імперія  УНР  СРСР
Навчання	Харківський художній інститут (1930)
Партія	КПРС
Діяльність	архітектор, педагог
Науковий ступінь	кандидат архітектури (1972)
Вчене звання	професор
Членство	Національна спілка архітекторів України
Заклад	Діпромісто і Київський державний художній інститут
Нагороди

У Вікіпедії є статті про інших людей з таким прізвищем: див. Малишенко.

Біографія

Народився 12 [25] листопада 1905(19051125) року в місті Харкові (нині Україна) сім'ї лікаря. У 1921 році закінчив першу трудову школу Харкова; у 1921—1923 роках навчався на робітничому факультеті Харківського вечірнього технікуму; у 1923—1925 роках відвідував землевпорядкувальні курси. У травні — листопаді 1925 року працював землевпорядником Земельного відділення Ворошиловграда, а в листопаді 1925 року — червні 1926 року — землевпорядником Земельного відділення Харкова^[1].

Упродовж 1926—1930 років навчався на архітектурному факультеті Харківського художнього інституту, по закінченні якого отримав спеціальність архітектора-художника. Одночасно із навчанням з червня 1926 року по 1928 рік працював землеміром Межевої секції колгоспу у Харкові та у 1928—1930 роках — креслярем, техніком, інженером Планувального бюро Харківського комгоспу^[1].

У 1930—1931 роках працював архітектором інституту Діпроміста в Харкові; з листопада 1931 року — архітектором І розряду Архітектурного сектора Діпроміста, протягом 1932—1935 років — архітектором у Діпроцивільпроєкті. У зв'язку з переведенням Діпроцивільпроєкту з Харкова, повернувся до роботи в Діпромісті, де протягом 1937—1941 років працював головним архітектором (у 1937 році нетривалий час працював у харківському відділенні Союзтранспроєкту). У 1940 році відвідував курси підвищення кваліфікації Архфонду СРСР у Ленінграді^[1].

Після початку німецько-радянської війни в 1941 році очолював розвідку дивізіону 264-го артилерійського полку Червоної армії. Був поранений. 1942 року повернувся на службу на посаду помічника начальника будівельної колони по технічній частині в Нижньому Тагілі, а у 1942—1944 роках обіймав посаду помічника начальника колони Окремої робітничої колони Тагилбуду НКВС^[1]. Нагороджений медаллю «За відвагу» (6 листопада 1947)^[2].

З березня 1944 року по 1970 рік очолював Першу архітектурно-планувальну майстерню інституту Діпромісто. Одночасно з 1946 року працював старшим викладачем Київського художнього інституту, з 1949 року — виконувач обов'язків доцента, з 1963 року — доцент, з 1970 року — професор. Читав курс містобудування. Член КПРС з 1958 року. Помер у Києві 1 лютого 1979 року.

Архітектурна діяльність

Серед проєктів:

• Червонозаводський парк у Харкові (1929);
• реконструкція старого міста Кривого Рогу (1930);
• проєкт кінотеатру для Кадіївки (1932; не здійснений);
• типовий житловий будинок на 12 квартир (1933);
• проєкт типового житлового будинку на 8 квартир (1933);
• типовий гуртожиток на 80 осіб (1934—1938);
• лабораторний корпус Харківського автоінституту (1934—1938);
• дача на озері Ріці (1935);
• селище Червоний Шлях у Полтаві (1935—1936);
• лазня в Гаграх (1935—1937);
• реконструкція старого міста Запоріжжя (1936);
• інтер'єри курортів Слов'янська, Миргорода (1936);
• низка проєктів забудови кварталів для селищ Донбасу (1936—1937);
• танцювальний павільйон у Краматорську (1937);
• вокзал «Колгоспна» та низка станційних споруд (1937—1938);
• селище Станкобуд у Краматорську (1939);
• індивідуальний житловий будинок для Шостки (1939);
• реконструкція та благоустрій селища Путилівки у Донецьку (1940);

Театр у Полтаві.

• проєкт Музично-драматичного театру на 800 місць для Полтави (1952—1958; повторно був використаний для театрів Рівного, Херсону, Жданова);
• районне планування курортно-туристичного району Карпат (1960; у співавторстві);
• проєкт еталона малого міста (1961; у співавторстві).

Як містобудівник і розробник містобудівної документації з 1944 року зробив вагомий внесок у повоєнну відбудову українських міст, зокрема вулиці Хрещатика у Києві (1946), проспекту Карла Маркса (1947) та створення експериментального мікрорайону (1950) у Дніпропетровську.

Автор:

• низки генеральних планів: Луганська, Артемівська, Ворошиловська, Кадіївки, Дніпродзержинська, Красного Луча, Кременчука, Тернополя, Дніпропетровська, Полтави, Львова, села Любарців Київської області.
• зелених зон Одеси, Херсона, Миколаєва;
• приміської зони Києва;
• генеральної схеми міста Чорткова Тернопільської області.

Йому належать понад 50 наукових праць, присвячених, переважно, питанням містобудування, економіки будівництва. Серед них альбом проєктів структурних елементів зелених зон міст і робітничих селищ УРСР^[1].