Олександра Федорівна (Шарлотта Прусська)

Її́ Імпера́торська Вели́чність, Госуда́риня Імператри́ця Всеросі́йська Олекса́ндра Фе́дорівна, уроджена Фредеріка Луїза Шарлотта Вільгельміна Прусська (нім. Friederike Luise Charlotte Wilhelmine von Preußen; 13 липня 1798, Потсдам — 20 жовтня (1 листопада) 1860, Царське Село) — дружина російського імператора Миколи I і мати імператора Олександра II.

Олександра Федорівна рос. Александра Фёдоровна нім. Friederike Luise Charlotte Wilhelmine von Preußen
нім. Friederike Luise Charlotte Wilhelmine von Preußen
Олександра Федорівна рос. Александра Фёдоровна нім. Friederike Luise Charlotte Wilhelmine von Preußen
Імператриця Російської імперії
1 грудня 1825 — 2 березня 1855
Попередник	Марія Федорівна
Наступник	Марія Олександрівна (імператриця)
Народилася	13 липня 1798(1798-07-13) Потсдам
Померла	20 жовтня (1 листопада) 1860(1860-11-01) (62 роки) Царське Село
Похована	Петропавлівський собор
Відома як	аристократка, консортка
Країна	Російська імперія
Національність	німкеня
Батько	Фрідріх Вільгельм III
Мати	Луїза (королева Пруссії)
У шлюбі з	Микола I
Діти	Олександр, Марія, Ольга, Олександра, Костянтин, Микола, Михайло
Релігія	православ'я
Нагороди	Орден Білого Орла Дама ордена Луїзи
Медіафайли у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Олександра Федорівна (російська імператриця).

Життєпис

Фридерика Шарлотта Вільгельміна народилася 13 липня 1798 року і була третьою дитиною і першою донькою прусського короля Фрідріха Вільгельма III і його дружини королеви Луїзи. Вона доводилася сестрою прусським королям Фрідріху Вільгельму IV і Вільгельму I, першому німецькому імператору. Втратила матір в 12 років. Мала загального матрилінійного предка з великою княгинею Оленою Павлівною Романовою.

Шарлотта у віці 12 років

Вже в ранній юності принцеса вирізнялася красою і чарівністю. У 1814 році в Пруссії Микола, молодший брат імператора Росії Олександра I, третій з чотирьох синів Павла I, зустрів і закохався в юну дочку короля Фрідріха Вільгельма III Шарлотту. 4 листопада 1815 року в Берліні, під час офіційного обіду було оголошено про заручини принцеси Шарлотти й брата російського царя — царевича і великого князя Миколи Павловича. Вінчання відбулося (1) 12 липня 1817 року, в день народження юної принцеси, в церкві Зимового палацу. Шарлотта Прусська перейшла у православ'я і була наречена новим ім'ям — Олександра Федорівна. Цей шлюб зміцнив політичний союз Росії та Пруссії.

Витончена, дещо худорлява Олександра припала до душі російському двору. З великою симпатією до неї ставилися О. С. Пушкін і В. А. Жуковський, який викладав німецькій принцесі російську мову.

У 1825 році Микола I сходить на престол і Олександра Федорівна стає російською імператрицею.

Вона не відрізнялася завидним здоров'ям, лікарі підозрювали у неї сухоти. І все ж вона пережила свого чоловіка, який помер в 1855 році під час епідемії грипу. Після смерті Миколи I Олександра Федорівна носила титул вдови імператриці.

Діти

Микола та Олександра після украдання шлюбу в 1817 році

• Олександр Миколайович, майбутній імператор Олександр II (1818—1881), одружений у першому шлюбі з Марією Гессенською і в другому, морганатичному шлюбі, з княжною Катериною Долгоруковою.
• Марія Миколаївна (1819—1876), одружена в першому шлюбі з герцогом Максиміліаном Лейхтенберзьким і в другому, морганатичному шлюбі за графом Григорієм Строгановим.
• Мертвонароджена дівчинка (29 жовтня 1820).
• Ольга Миколаївна (1822—1892), одружена з Вюртемберзьким королем Карлом I, померла бездітною.
• Олександра Миколаївна (1825—1844), одружена з ландграфом Фрідріхом Гессен-Кассельським, померла при пологах через рік після одруження.
• Великий князь Костянтин Миколайович (1827—1892), одружений із принцесою Олександрою Саксен-Альтенбурзькою, залишив потомство.
• Великий князь Микола Миколайович Старший (1831—1891), одружений з принцесою Олександрою Ольденбурзькою, залишив потомство.
• Великий князь Михайло Миколайович (1832—1909), одружений із Цецилією Баденською, залишив потомство.

У долі та творах Тараса Шевченка

Вдова імператриця Олександра Федорівна. Портрет роботи Франца Вінтерхальтера (1856).

Навесні 1838 року Карл Брюллов і Василь Жуковський вирішили викупити молодого поета Тараса Шевченка з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за великі гроші — 2500 рублів^[1]. На той час ця сума була еквівалентна 45 кілограмам чистого срібла^[2]. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського — вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, у якій взяла участь царська родина^[3]. «Царська» лотерея пройшла 14 квітня 1838 року, однак власне царська сім'я внесла лише 1000 рублів (цариця Олександра Федорівна — 400 рублів, Марія Миколаївна — 300 рублів, Олександр Миколайович — 300 рублів), що становило лише сорок відсотків необхідної суми. Крім того, кошти царської родини наійшли тільки 25 квітня — через одинадцять днів після проведення лотереї і через три дні, після того як Шевченко вже був викуплений у свого власника. Формально гроші царської сім'ї у викупі задіяні не були. Схоже, не дочекавшись своєчасного розрахунку, Брюллов, Жуковський і Вієльгорський перепозичити грошей у знайомих або в банку. Існує також версія, що була проведена ще одна лотерея, «не царська», в якій розігрувалася копія портрета, і вона-то, мовляв, і дала відсутню суму.^[4]

1844 року Шевченко написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля»)^[5] з критикою самодержавної системи Російської імперії. Проти цього твору дуже різко виступив Віссаріон Бєлінський^[6], який у листі до Павла Анненкова пише:

«…Наводил я справки о Шевченке и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда негодная вещь. Вы помните, что верующий друг мой говорил мне, что он верит, что Шевченко — человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса — творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченки сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на г<осударя> и<мператора>, другой — на г<осударын>ю и<мператриц>у. Читая пасквиль на себя, г<осударь> хохотал, и, вероятно, дело тем и кончилось бы, и дурак не пострадал бы, за то только, что он глуп. Но когда г<осударь> прочел пасквиль на и<мператри>цу, то пришел в великий гнев, и вот его собственные слова: „Положим, он имел причины быть мною недовольным и ненавидеть меня, но ее-то за что?“ И это понятно, когда сообразите, в чем состоит славянское остроумие, когда оно устремляется на женщину. Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы), но уверен, что пасквиль на и<мператри>цу должен быть возмутительно гадок по причине, о которой я уже говорил».

Обурення Миколи І викликали такі рядки:

…Цариця- небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще, на лихо, сердешне
Хита головою.
Так оце-то та богиня!^[7]

Шевченко не вважав себе зобов'язаним царській родині тому в своєму щоденнику 19 червня 1857 р. писав:

"…Бездушному сатрапу и наперснику царя пригрезилось, что я освобожден от крепостного состояния и воспитан на счет царя, и в знак благодарности нарисовал карикатуру своего благодетеля. Так пускай, дескать, казнится неблагодарный. Откуда эта нелепая басня — не знаю. Знаю только, что она мне недешево обошлась. Надо думать, что басня эта сплелась на комфирмации, где в заключении приговора сказано: «Строжайше запретить писать и рисовать».^[8]

При цьому Карла Брюлова Шевченко незмінно називав тільки з епітетом «Великий», а Жуковському присвятить поему «Катерина»^[9].

Фотографія вдови імператриці Олександри Федорівни за рік до смерті в 1860 році

Зі смертю цариці Олександри Федорівни пов'язаний зміст твору «О люди! люди небораки!»^[10] і підказаний поетові реальною сценою, яку він побачив на вулиці: вихованок дитячого притулку «женуть» до Петропавловського собору вклонитися прахові імператриці. Олександра Федорівна була патроном Відомства установ імператриці Марії, до якого належали дитячі притулки (звідси саркастичні рядки: «Женуть до матері байстрят…»). Народ зустрів смерть імператриці цілком байдуже, тому чиновники «організовули» народну скорботу, що й стало злободенною темою вірша.

Дивлюсь: неначе ті ягнята,
Ідуть задрипані дівчата,
А дід (сердешний інвалід)
За ними гнеться, шкандибає,
Мов у кошару заганяє
Чужу худобу. Де ж той світ!?
І де та правда!? Горе! Горе!
Ненагодованих і голих
Женуть (последний долг отдать),
Женуть до матері байстрят
Дівчаточок, як ту отару.

Нагороди

• Орден Білого Орла
• Орден Луїзи

Галерея

• 
  Портрет імператриці. Автор — П.Ф. Соколов
• 
  Ермітаж. 1836 рік.
• 
  Імператриця. 1830-й рік
• 
  1841-й рік
• 
  1820-й рік