Петро I Карагеоргієвич

Ранні роки

Князь Петро Карагеоргієвич був онуком великого вождя Сербії Карагеоргія (Георгія Петровича) і першим сином Князя Олександра Карагеоргієвича від його шлюбу з Персидою Ненадович (1813—1873).

Князь Петро був довгожданою дитиною, бо народився через 14 років після вінчання своїх батьків, яке відбулося 20 травня (2 червня) 1830 року. Щасливе для династії народження спадкоємця сталося 11 (24) липня 1844 року. В Белграді Петро Карагеоргієвич закінчив початкову і середню школу.

Життя у вигнанні

Разом з батьком, князем Олександром, скинутим з престолу в грудні 1858 року, інтригами імператора французів Наполеона III (1808—1873) і Австрійського імператора Франца-Йосипа I (1830—1916), Князь Петро вимушений був залишити Сербію.

Довго живучи в Швейцарії, Франції, Італії і Чорногорії, Петро очолював ту частину сербської еміграції, яка підтримувала династію Карагеоргієвичів. У Швейцарії після вигнання він продовжив здобувати освіту. У вересні 1861 р. князь Петро вступив до коледжу в Парижі до Сен-Барба. В 1862 р. він вступає до Сен-Сірської військової школи. У Парижі він захоплювався фотографією і малярством. Саме в Парижі Петро Карагеоргієвич розширив свої погляди на лібералізм, парламентаризм, демократію та її інститути. У 1868 році князь Петро переїхав до Відня, де опублікував свій переклад Джона Стюарта Мілля «Про свободу», з його передмовою, яка пізніше стала його політичною програмою. У 1870 р. вступає до французького легіону і у чині капітана брав участь на стороні Франції у Франко-прусській війні (1870—1871), за хоробрість був нагороджений орденом Почесного легіону.

У 1875–1876 рр. під ім'ям Петра Марковича він взяв участь в Герцеговинсько-Боснійському визвольному повстанні проти турецьких поневолювачів, організувавши загін в 1000 чоловік і виявивши неабияку мужність і безстрашність. Після розгрому повстання, будучи дуже заможною людиною, але, не граючи помітної політичної ролі, він переважно жив в Женеві, Швейцарії, Італії і Чорногорії, підкреслюючи, що не відмовляється від сербського престолу.

29 липня (11 серпня) 1883 року 39-річний Князь обвінчався з 20-річною старшою дочкою Князя Чорногорії Миколи I Негоша (1841–1921) Княжною Зоркою Негош-Петрович (1864–1890).

Після короткого перебування в Парижі, сім'я Карагеоргієвичів переїхала в Цетинє, де вони жили протягом десяти років. У зв'язку з поганим фінансовим становищем, князь Петро продав свій будинок в Парижі в 1894 році і оселився зі своєю родиною у Женеві. Його контакти з сербськими політиками тривав, особливо з Нікола Пашичем, лідером Народної радикальної партії. У 1897 році князь Петро їде до Росії і був прийнятий царем Миколою II. Три роки потому, Петро Карагеоргієвич намагався примиритися з королем Олександром Обреновичем для визнання свого титулу і повернення конфіскованого майна, але безрезультатно. Князь Петро намагався зблизитися з Австро-Угорщиною, пропонуючи свою політичну програму.

Сходження на престол

У травні 1903 року група офіцерів з Белградського гарнізону влаштувала змову проти короля Олександра I Обреновича (1876—1903) і королеви Драги (1866—1903). У ніч на 29 травня (11 червня) 1903 року змовники проникли до Палацу і з надзвичайною жорстокістю застрелили їх. Зі смертю 27-річного короля Олександра I рід Обреновичів згас назавжди.

Потому Скупщина Сербії одноголосно обрала князя Петра, з раніше поваленої і вигнаної з країни династії Карагеоргієвичів, у якості нового монарха Сербії. До нього була відправлена депутація з проханням усього народу очолити династію і зайняти трон Сербії. В червні 1903 р. цей вибір підтвердила Скупщина.

59-річний Князь прийняв обрання на трон, прибув на батьківщину і 21 вересня 1904 року урочисто коронувався в Белграді під ім'ям Петра I Карагеоргієвича.

Внутрішня і зовнішня політика

У той час Сербія, єдина з монархій на Балканах, давно жила за прийнятою конституцією і не була абсолютною монархією. А тому король Петро I Карагеоргієвич прагнув правити відповідно до конституції країни, призначав і зміщував уряди за рекомендаціями Скупщини, так що ні в чому поганому його навіть вороги не могли звинуватити, називаючи коректним монархом, що дбає про світове визнання Сербії демократичною європейською країною.

У серпні 1911 року російський імператор Микола II призначив короля Сербії шефом 14-го піхотного Олонецкого полку Російської армії. Саме у правління короля Петра I Карагеоргієвича між Росією і Сербією склалися близькі союзницькі стосунки. Як пише в «Історії Царювання Государя Імператора Миколи II Олександровича» С. С. Ольденбургский, «події останніх років створили між Росією і Сербією зв'язок взаємних зобов'язань, хоча і не закріплених формальним договором. Сербія і в Боснійській кризі 1909 року, і в питанні про вихід до моря в 1912 році, і в питанні про Скутари 1913 року слідувала вказівкам російського уряду і допомогла йому уникнути міжнародних ускладнень. Росія, зі свого боку, цим самим зобов'язалася не допускати насильства над Сербією. У цьому сходилися усі російські державні діячі, не виключаючи тих, які віддали перевагу б дружбі з Німеччиною зближенню з Англією».

По суті, король Петро I Карагеоргієвич мирно правив Сербією тільки 9 років. Усю решту часу королівство невпинно воювало. Провів вкрай вдалі для Сербії Балканські війни. Перша балканська війна проти Туреччини в 1912 році, і друга — проти Болгарії в 1913 р. — було звільнено Рашку, Косово та Македонію.

Через постійні і серйозні зусилля в Балканських війнах, здоров'я короля Петра погіршувався. Липневий ультиматум висунутий Австро-Угорщиною Сербії 23 липня 1914 року після вбивства ерцгерцога Фердинанда 28 червня 1914 року, поставив Сербську державу на межу національної катастрофи. Вкрай складною була в Сербії внутрішньополітична ситуація. Досить сказати, що в Белграді в ту пору не виявилося нікого з головних керівників держави і багатьох представників виконавчої влади, а законодавчий орган країни — Народна скупщина, який міг би ухвалити рішення конституційного характеру, оскільки нота передбачала перегляд низки законів, не функціонувала, оскільки була розпущена до нових виборів.

Король Петро I Карагеоргієвич відбув на лікування, 24 червня 1914 року призначивши замість себе регентом молодого і малодосвідченого 26-річного сина Олександра. Нікола Пашич, Голова Ради Міністрів, який одночасно був і міністром закордонних справ, вирушив в передвиборчу поїздку країною. Військовий Міністр знаходився у відпустці і покинув Белград. Начальник Генерального штабу і його заступник виїхали в Австрію, а Сербська армія була мобілізована на польові роботи і не могла бути використана для відбиття австро-угорського нападу. Крім того, сама нота була вручена о 18:00, коли в Міністерстві закордонних справ Сербії вже нікого не було, і в будівлі, абсолютно випадково, затримався лише секретар МЗС Славко Груіч, який не входив до складу уряду. Положення ускладнювалося й тим, що до ноти була прикладена сфабрикована віденською контррозвідкою декларація під назвою «Великосербської пропаганди», в якій йшлося про, так звану, слов'янську загрозу європейському миру та безпеці. Все це не могло не викликати розгубленості в сербських колах. Військовий міністр, повернувшись до столиці, висунув план введення надзвичайного стану, що могло загострити і без того складну обстановку в країні. Здавалося, не було ніякої надії на те, що сербський уряд зможе дати гідну відповідь на ультиматум. Однак менш ніж за дві доби, була розроблена розумна відповідь на ультиматум, що позбавляла Австро-Угорщину реальних підстав для оголошення війни. Але, попри те що основні пункти ультиматуму були задоволені, вранці 28 липня 1914 року австро-угорський уряд телеграмою оголосив війну Сербії.

29 липня о 5:00 ранку почалися військові дії: австро-угорська артилерія через Дунай почала обстріл Белграда. Бомбардування тривало цілий день, незважаючи на білі прапори, що майоріли над дахами багатьох міських будинків. Події на фронті повністю відповідали військовій доктрині Сербії про «активну оборону» — без зазначення будь-яких конкретних стратегічних цілей. Австро-Угорщина ж, навпаки, була націлена на наступальні дії на трьох головних напрямках: Белград і межиріччя Сави і Дунаю; лівий берег річки Дрини, райони Сербії, що межували з Боснією. Спочатку військові дії розвивалися з перемінним успіхом, але ініціатива знаходилася на боці Австро-Угорщини. Вже на першому етапі війни в боях взяли участь — на боці Сербі, — російські добровольці в кількості 3500 чоловік. Загалом у війну було втягнуто 38 країн.

У грудні 1915 — січні 1916 років Сербська армія під натиском переважаючих сил супротивника рухалася через непрохідні гірські перевали на південь до Албанії і узбережжя Адріатичного моря. Король Петро I не побажав залишатися під австрійською окупацією і, будучи престарілим і хворим, розділив разом зі своєю армією усі труднощі відступу під ударом австрійських військ.

Останні роки

Після великої перемоги, в грудні 1918 року при створенні Королівства Сербів, Хорватів і Словенців Петро I був урочисто проголошений його першим королем. Проте, фактично, влада, як і раніше, залишалася у принца-регента Олександра I Карагеоргієвича.

16 серпня 1921 року король Петро I Карагеоргієвич помер в Белграді на 78-му році життя. Його поховали у королівському мавзолеї в Опленаці.

Сім'я

Влітку 1883 року в Цетинє Петро Карагеоргієвич одружився із принцесою Любіца-Зорькою, старшою донькою князя Миколи Чорногорського. У цьому шлюбі народилося п'ятеро дітей: доньки Єлена (померла у віці 78-ми років, у Франції) та Мілена (померла у дитинстві), і сини Георгій (відмовився від своїх прав на престол 1909 року), Олександр і Андрій (помер у дитинстві).

Нагороди

20 березня (2 квітня по новому стилю) 1910 року Микола II нагородив Короля орденом Святого апостола Андрія Первозванного;
орден Святого Сави;
орден Святого Благовіщення.

Петро I Карагеоргієвич

Біографія