Порайко Василь Іванович

У Вікіпедії є статті про інших людей із таким прізвищем: Порайко.

Васи́ль Іва́нович Пора́йко (пол. Wasyl Porajko^[1]; 12 жовтня 1888(18881012), Устя-над-Прутом — 25 жовтня 1937, Київ) — український радянський державний діяч, економіст і юрист. Учасник студентського руху в Галичині та фігурант «процесу 101» (1911); під час Першої світової війни — стрілець Легіону УСС.

Василь Порайко Василь Іванович Порайко
Василь Порайко
7-й Народний комісар юстиції УСРР
5 березня 1927 — 3 вересня 1930
Попередник:	Скрипник Микола Олексійович
Наступник:	Поляков Василь Васильович
Народження:	12 жовтня 1888(1888-10-12)  Устя, Снятинський повіт[d], Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина
Смерть:	25 жовтня 1937(1937-10-25) (49 років)  Київ, УРСР
Поховання:	Биківнянські могили
Національність:	українець
Країна:	Австро-Угорщина  ЗУНР  СРСР
Освіта:	Львівський університет Чернівецький університет
Партія:	Українська радикальна партія ВКП(б)
Рід:	Порайки
Батько:	Порайко Іван Григорович
Мати:	Порайко Марія Федорівна
Шлюб:	Морозова-Порайко Надія Дмитрівна
Діти:	Всеволод Васильович Порайко
Військова служба
Рід військ:	Сухопутні війська
Звання:	УСС:  Стрілець 8-ї сотні (1914—1915) член Реввійськради 12-ї армії  РСЧА (1919) ЧУГА: Командарм (1920)
Командував:	ЧУГА
Битви:	Перша світова війна Зимова битва в Карпатах Горлицький прорив Громадянська війна в Росії Польсько-українська війна Чотирикутник смерті Польсько-радянська війна Київська операція Війська Польського (1920) Львівська операція (1920)
Наукова діяльність
Наукова сфера:	право
Автограф:
Медіафайли у Вікісховищі

У 1919—1920 роках працював у більшовицьких структурах, пов'язаних зі Східною Галичиною, був командувачем Червоної української галицької армії (ЧУГА). Від 1920-х обіймав низку керівних посад у радянській Україні: очолював губернські органи влади, керував кооперативними та банківськими інституціями; у 1927—1930 роках — народний комісар юстиції УСРР і генеральний прокурор; згодом — заступник голови Ради Народних Комісарів УРСР та постійний представник уряду УРСР при РНК СРСР. Член Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК) V—XIII скликань, член президії ВУЦВК та ЦВК СРСР 1-го скликання. Член ЦК КП(б)У в листопаді 1927 — серпні 1937 року (X, XI, XII, XIII з'їздах). Член Організаційного бюро ЦК КП(б)У в червні 1930 — серпні 1937 року.

Заарештований 13 серпня 1937 року, засуджений Військовою колегією Верховного Суду СРСР і розстріляний. У 1957 році справу переглянуто, провадження закрито «за відсутністю складу злочину», Порайка посмертно реабілітовано і згодом поновлено в рядах компартії.

Австрійський період

Походження

Народився 12 жовтня 1888 року в багатодітній родині селянина-заробітчанина у селі Устя-над-Прутом (нині село Устя Коломийського району Івано-Франківської області)^[2]. Василь був найстаршим з п'яти дітей подружжя Івана (1855—1942) та Марії (? — 1928) Порайків. Ще троє дітей не дожили до підліткового віку^[3]. Змалку працював в наймах у заможних родинах свого села^[4]. Батько Василя Порайка був заробітчанином, згодом працював листоношею та шкільним сторожем в Усті^[5]. Після закінчення з відзнакою початкової школи Василь продовжив навчання у 4-му класі школи в Снятині, а з 1902 року, після її завершення, Василь навчався в Коломийській гімназії № 2 з руською (українською) мовою навчання^[5][6]. В цей час, щоб прогодувати себе та свою родину Василь займався репетиторством інших дітей^[5].

У пошуках кращої долі частина родини емігрувала за океан: у 1907 році молодший брат Василя Порайка Петро виїхав до Канади, а в 1913-му туди ж подалися молодші за Василя сестра Гафія та брат Дмитро. В Америці вони зіштовхнулися з тяжкою працею в умовах експлуатації, проте частину зароблених коштів надсилали додому, аби допомогти братові Василеві здобути освіту. У своїх мемуарах сестра Василя — Гафія Малафій, згадує його як «людину, що вирізнялася серед усіх дітей у сім'ї своєю кмітливістю, здібностями та цікавістю до знань». Крім того, односельці організували для нього збір харчів, грошей, одягу^[5].

Участь в громадсько-політичних процесах

Протягом 1908—1914 років був членом Української радикальної партії^[7], у 1905—1907 роках брав участь у її акціях на Покутті^[4]. Через участь в різних політичних процесах на Покутті, у 1906—1907 роках вимушено навчався у Львівській академічній гімназії, де перебував під покровительством Людвига Сальо. Їх обох пов'язувало походження зі Снятинщини. По завершенню другого півріччя у Львові повернувся продовжувати навчання у Коломиї на прохання Софрона Недільського — директора цісарсько-королівської гімназії з українською мовою викладання^[8].

24 травня 1910 року закінчив українську цісарсько-королівську гімназію № 2 з відзнакою^[8]. Далі він вступив у Чернівецький університет на факультет Правознавства, а з 1911 року — Львівського університету того ж факультету^[9], оскільки переїхав до Львова^[10]. 1 липня 1910 року був арештований у Львові за участь в українському студентському страйку, метою якого було домогтися заснування в столиці Галичини окремого українського університету^[11]. Учасник політичного судового процесу 101 у лютому — червні 1911 року. Разом із Порайком учасником цього процесу був, зокрема, майбутній сотник УСС Осип Букшований^[12]. Одним із адвокатів Василя Порайка на процесі 101 був Кирило Трильовський^[13]. Згідно з австрійським кримінальним законодавством, Порайка було визнано винним у так званому «публічному насиллі» та призначено покарання ув'язненням на один місяць^[14]. 18 січня 1912 за результатами дисциплінарного слідства університету, пов'язаного з процесом 101, був відсторонений від навчання на 4 семестри^[9][15]. Незабаром був амністований та зміг поновити своє навчання на правничім факультеті^[16]. Став випускником цього університету у 1914 році^[10].

Протягом 1912—1914 років проживав у Снятині Снятинського повіту Галичини, де займався активною культурно-просвітницькою діяльністю на керівних посадах у місцевих осередках товариства «Січ», у секції Українського студентського союзу^[12] та в Снятинській повітовій філії товариства «Просвіта»^[17]. У 1912—1914 роках працював помічником в адвоката Івана Семанюка (Марка Черемшини) у Снятині^[18][19]. Перед Першою світовою війною близько здружився з Юліаном Гоївим. Дружба цих двох молодих галичан була такою ж щирою, як і наміри Василя Порайка одружитись зі старшою сестрою Юліана Ольгою. Реалізувати намір стати частиною родини Гоївих Порайку перешкодив початок першої світової війни^[20][21].

Військово-політична доба

Участь у Першій світовій війні (1914—1918)

На початку Першої світової війни, у серпні 1914 року, Василь Порайко був мобілізований до австро-угорської армії^[22]. Він служив стрільцем у 8-й сотні легіону Українських січових стрільців під командуванням Осипа Букшованого^[23]. У березні 1915 року потрапив до російського полону. Протягом 1915—1918 років перебував у таборах військовополонених у Чорному Яру та Астрахані, де, зокрема, рік утримувався разом з Євгеном Коновальцем. У цей період зазнав впливу революційної пропаганди й поступово відійшов від попередніх національно-демократичних орієнтацій^[24].

Перехід на бік більшовиків (1918—1919)

Жовтневий переворот 1917 року він зустрів позитивно. У жовтні 1918 року став членом Російської комуністичної партії (більшовиків). У цей час працював головою Астраханської губернської ради народного господарства та входив до складу губернського виконавчого комітету. Помітного політичного впливу на Астраханщині не здобув через недовіру з боку місцевих більшовиків, однак закріпився в партійному середовищі як адміністратор і агітатор^[25].

Протягом 1919—1920 років відігравав активну роль у радянізаційних проєктах, пов'язаних із Галичиною, зберігаючи постійний контакт із керівництвом Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України (ЦК КП(б)У). Навесні 1919 року був відряджений в Україну. У квітні очолив Тимчасовий комітет Східної Галичини, пізніше реорганізований у Галицький революційний комітет. 2 червня 1919 року Політбюро ЦК КП(б)У ввело його до складу Галицького бюро при ЦК^[26]. З червня 1919 року входив до президії Тимчасового комітету комуністів Східної Галичини і Буковини, а з жовтня — до Організаційного бюро Комуністичної партії Східної Галичини і Буковини^[10]. 23–24 квітня 1920 року, на І-й партконференції галицько-буковинських комуністів в Києві, Порайка обрали членом Галицького Організаційного комітету (Галоркому) КП(б)У^[27].

Вояки ЧУГА, якою командував Порайко. Березень 1920.

Командування Червоною Українською Галицькою Армією (ЧУГА) (1920)

У лютому–квітні 1920 року Порайко був призначений командувачем Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА), створеної на основі трьох корпусів Української Галицької армії, що майже в повному складі перейшли на бік радянської влади^{[28][29][30][прим. 1]}. 27 лютого 1920 року прибув до міста Балти для організації реформації УГА на основі директив Реввійськради 12-ї армії^[33]. Разом із ним працювали Володимир Затонський, начальник штабу ЧУГА Михайло Іванов (колишній полковник російської армії) та політичний комісар Михайло Михайлик^[34]. У ході реорганізації ліквідували революційний комітет ЧУГА, а політичне керівництво передали крайовому комітету КП(б) Східної Галичини і Буковини^[35].

Після переходу на бік більшовиків Василь Порайко став ініціатором здеморалізування УГА^[36]. Тоді в 1920 році він разом із Володимиром Затонським проводив більшовицьку пропаганду, що полягала в поширенні революційних гасел, очорненні інших політичних партій, особливо соціалістів, які не підтримували більшовиків, ганенні державних діячів Української Народної Республіки, зневажанні їх національних символів, зокрема прапора, та підбурюванні стрільців проти офіцерів, яких він називав ворогами працюючого люду, як буржуї^[37]. Виступав проти організаційної цілісності УГА, підтримував реорганізацію УГА на три бригади, які згодом перші дві були включені до XII армії РСЧА (44-а та 45-а дивізія), а остання до XIV армії РСЧА^[38][39].

Плакат до Шевченківського вечора ЧУГА, 11 березня 1920

Після реорганізації багато офіцерів залишилися без посад, тоді Порайко скористався цією ситуацією й почав проводити селекцію старшинського складу задля усунення «політично ненадійних елементів». До цієї категорії було віднесено військових суддів, харчових старшин, душпастирів і військових урядовців. Однак на наполегливу вимогу стрільців душпастирів залишили, як учителів, оскільки після значних втрат їхня кількість була невеликою^[31].

Порайко здійснював активну політичну агітацію серед колишніх стрільців УГА, виступав на мітингах, засуджував позицію Євгена Петрушевича й Симона Петлюри, закликав до підпорядкування радянській владі й партійним структурам^[40]. 11 березня 1920 року виголошував промову перед бійцями та старшинами ЧУГА під час закладення каменя майбутнього постаменту на честь Тараса Шевченка. Ввечері за сприяння Василя Порайка було влаштовано святковий концерт, де однією з його частин була постановка «Гайдамаки» під режисурою Леся Курбаса ^[41].

Після того як наприкінці квітня 1920 року 2-га та 3-тя бригади ЧУГА перейшли на бік Армії УНР, Центральний комітет КП(б)У в травні 1920 року усунув Порайка від справ, пов'язаних із галицьким напрямом^[42]. Він опинився під загрозою розгляду революційним трибуналом, однак уникнув переслідування завдяки втручанню Затонського^[43]. Надалі був переорієнтований на адміністративно-партійну роботу в українських губерніях^[44].

Радянський період

Губернаторська діяльність

У травні 1920 року Василь Порайко працював уповноваженим ЦК КП(б)У по роботі серед селян та інтелігенції, обіймав посаду голови Київської губернської ради народного господарства^[27]. З червня 1920 до липня 1921 року — голова виконавчого комітету Полтавської губернської ради та голова Полтавського губернського комітету КП(б)У. У серпні 1921 — червні 1923 року обіймав посаду голови виконавчого комітету Подільської губернської ради у Вінниці. 30 грудня 1922 року став декларантом договору про утворення СРСР^{[45][прим. 2]}.

Найвищі злети в кар'єрі

Після переїзду до Харкова в 1923—1924 роках працював заступником голови Малої Ради народних комісарів УРСР^[46]. В наступні роки був членом Президії Вищої Ради Народного Господарства УРСР^[27]. З липня 1923 до січня 1924 року обіймав посади заступника голови правління та голови правління Української спілки кустарно-промислової кооперації^[47]. У грудні 1923 — березні 1927 року — голова Українського сільськогосподарського банку^{[48][прим. 3]}.

Генпрокурор Василь Порайко (1927)

З 5 березня 1927 до 3 вересня 1930 року — Народний комісар юстиції УСРР та генеральний прокурор^{[прим. 4]}. Одночасно восени 1927 року призначений головою Всеукраїнського комітету допомоги Криму, де курував питання про надання допомоги населенню, яке постраждало від Кримських землетрусів 1927 року. З травня 1929 до 24 квітня 1932 року обіймав посаду заступника, а потім голови Центральної урядової комісії при Раді народних комісарів по українізації радянського апарату^[49].

З 3 вересня 1930 до 9 лютого 1932 року — заступник голови Ради народних комісарів УРСР, займався питаннями будівництва, експлуатації шляхів, комунікацій, національної політики^[47]. У березні — липні 1932 року — голова виконавчого комітету Харківської обласної ради^[50]. З 16 липня 1932 до серпня 1937 року — 2-й заступник голови Ради народних комісарів УРСР. Одночасно з 1932 року до 4 серпня 1935 року — постійний представник Ради народних комісарів Української РСР при Раді народних комісарів СРСР^[11], а також з 15 червня 1930 р. по 30 серпня 1937 р. він був у складі Організаційного бюро ЦК КП(б)У країни^[27]. Порайко також був членом Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВЦВКУ) V — XIII скликань і членом Центрального виконавчого комітету (ЦВК) СРСР, делегатом XVI, XVII з'їздів ВКП(б). Починаючи з V Всеукраїнської партійної конференції, Порайко брав участь у роботі всіх з'їздів КП(б)У, на X — XIII з'їздах обирався членом Центральної Комісії (ЦК)^[27].

Арешт, смерть і посмертна реабілітація

Будинок на вулиці Сковороди, де жив Порайко у Харкові

13 серпня 1937 року заарештований НКВС УРСР за сфабрикованим обвинуваченням в «участі у шкідницькій діяльності в промисловості й сільському господарстві», «буржуазно-націоналістичній антирадянській організації колишніх боротьбистів» та «Українській військовій організації» (УВО) з 1920 року^[51]. 20 серпня 1937 року спільно з Олександром Триліським, Андрієм Хвилею, Миколою Межуєвим та іншими в'язнями етапований до Москви. Опісля всіх допитів повернутий спеціальним поїздом НКВС 17 вересня 1937 року у Київ у спецкорпус Київської тюрми^[52]. В обвинувальному висновку зазначалося, що у 1934 році він нібито був завербований до УВО, та було вказано прізвище особи, яку названо вербувальником — Юрія Михайловича Коцюбинського. Сам Коцюбинський не згадував Порайка у своїх показах. Проте ці факти не були враховані органами слідства: під час підготовки та затвердження обвинувального висновку Коцюбинський уже був страчений за вироком Військової колегії Верховного Суду СРСР 8 березня 1937 року, що унеможливлювало перевірку або спростування цих обвинувачень^[53].

24 жовтня 1937 року на закритому судовому засіданні військової колегії Верховного Суду СРСР засуджений до розстрілу з конфіскацією всього майна підсудного. Вирок підлягав негайному виконанню, що і було зроблено 25 жовтня 1937 року в спецкорпусі Київської в'язниці^[54].

За ініціативи дружини Василя Порайка Надії Морозової-Порайко, в 1954—1957 роках було проведене повторне слідство у Києві та Москві. 3 вересня 1956 р. Генеральний прокурор СРСР Роман Руденко затвердив висновки, зроблені під час перегляду справи, та порушив перед Військовою Колегією Верховного Суду СРСР питання про її перегляд^[55]. Рішенням колегії Верховного Суду СРСР від 26 березня 1957 року справу Василя Порайка було закрито «за відсутністю складу злочину». 8 липня 1957 року Порайко був реабілітований й поновлений в членах КПРС посмертно^[56].

Погруддя Василю Порайку в Усті, 2010.

Оцінки діяльності

Український історик Петро Арсенич у журналі «Український історичний журнал» описує його як «блискучого оратора, більшовика-ленінця, який був непримиренним до класового ворога і який був тісно зв'язаний з трудовим народом». У радянський період особливу увагу приділяв колективізації сільського господарства^[27].

Михайло Возняк неоднозначно оцінював постать Василя Порайка. На його думку, у ставленні до цього діяча помітна поляризація: одні сучасники сприймали його як жорстокого та безжального прибічника радянської влади, своєрідне уособлення «затонщини»^{[прим. 5]} в галицькому середовищі, тоді як інші наголошували на його ролі в порятунку решток Галицької армії після переходу двох бригад ЧУГА під проводом Юліана Головінського на бік польсько-петлюрівських сил. Возняк підкреслював, що саме завдяки впливовому становищу Порайка у більшовицькому керівництві багатьом галичанам, які опинилися на радянському боці, вдалося уникнути розправи^[57].

Праці

• Порайко В. Перспективи соціалістичної революції в Галичині. Коммунист. 1919. 1 октября. № 2. С. 4–6.
• Порайко В. Моя відповідь. Коммунист, 3 января 1920. С. 3.

Родина

• Батьки
  • Порайко Іван Григорович — батько^[5].
  • Порайко Марія Федерівна — мати.
• Брати та сестри^{[прим. 6]}
  • Порайко Петро Іванович — брат^[5].
  • Порайко (у шлюбі Малофій) Гафія Іванівна — сестра^[5].
  • Порайко Дмитро Іванович — брат^[5].
  • Порайко Ілля Іванович — брат^[5].
• Дружина та діти
  • Морозова Надія Дмитрівна (нар. 1891, Санкт-Петербург) — дружина^[58].
  • Всеволод Васильович Порайко (нар. 1927, Харків) — син^[58].

Пам'ять

• В селі Устя Снятинського району Івано-Франківської області, де народився Василь Порайко, з вересня 1979 року існував пам'ятник на його честь^[18]. У рамках декомунізації погруддя Порайку демонтували в червні 2022 року^[46].
• Вулиці на честь Василя Порайка існували в Івано-Франківську^[27] (до 1995 року) і в рідному селі Устя (до 2022 року)^[59].