Поче́сний (видатни́й) громадяни́н Автоно́много мі́ста Буенос-Айрес (ісп.Ciudadano Ilustre de la Ciudad Autónoma de Buenos Aires)— почесне звання, що присвоюється від імені громади міста Буенос-Айрес та є вищим знаком вдячності жителів цього міста. Воно присвоюється фізичним особам, які мають видатні заслуги та внесли великий особистий вклад у розвиток Буенос-Айреса, його культуру, науку, політику, спорт тощо. Звання присвоюється лише аргентинцям, які народилися або прожили більше 10 років у місті.
Герб Буенос-Айреса
Першою відзначеною цією нагородою особою була Флорентіна Гомес Міранда[es], аргентинська правниця та політик лівого толку, яку нагородили 25 березня 1999 року. З того часу, станом на 2023 рік, було нагороджена 241 людина.
Remove ads
Порядок нагородження
Узагальнити
Перспектива
Міська влада Буенос-Айреса затвердила наступні місцеві нагороди[1]:
Видатний гість міста Буенос-Айрес (ісп.Visitante Ilustre de la Ciudad de Buenos Aires);
Почесний гість міста Буенос-Айрес (ісп.Huésped de Honor de la Ciudad de Buenos Aires);
Почесний (видатний) громадянин міста Буенос-Айрес (ісп.Ciudadano/a Ilustre de la Ciudad de Buenos Aires);
Видатна особистість міста Буенос-Айрес (ісп.Personalidad Destacada de la Ciudad de Buenos Aires);
Почесна грамота за мужність або відвагу (ісп.Diploma de Honor al Valor o Arrojo).
Згідно міського закону №578, звання почесного громадянина присуджується законодавчим органом автономного міста Буенос-Айрес[es], що приймає спеціальний законодавчий акт, схвалений двома третинами депутатів[2]. Отримати звання можуть лише фізичні особи, громадяни Аргентини, які народилися в місті Буенос-Айрес або проживають у ньому не менше 10 років і які відзначилися своєю діяльністю в галузях культури, науки, політики, спорту та захист прав, гарантованих Національною Конституцією та Конституцією міста Буенос-Айрес[es][1]. Почесне громадянство не може бути надано будь-якій особі, яка скоїла злочини проти людства в будь-де у світі, а також будь-кому, хто здійснював і видавав накази про репресії під час військової диктатури[3].
Фелікс Франсіско Неббія[es] (Félix Francisco Nebbia; нар. 1948)
Співак, музикант і композитор, який вважається одним із засновників аргентинського року. Його пісня La balsa[es] 1967 року, записана у співавторстві з Тангіто[es] і виконана групою Los Gatos[es], принесла величезний успіх року іспанською мовою в Аргентині та була визнана найкращою рок-піснею в історії Аргентини за версією журналу Rolling Stone та MTV.
Співачка та акторка. Протягом своєї 50-літньої творчої кар'єри грала в кіно, на радіо, у театрі та на телебачення. Здобла популярність не тільки в Південній Америці, а й у країнах Азії та Європи. Через проблеми зі здоров'ям у 1990-х роках вона відійшла від активної діяльності і за місяць до смерті її було нагороджено почесним громадянинством міста Буенос-Айрес[9][10].
Хуан Карлос Хене[es] (Juan Carlos Gené; 1929—2012)
Актор і драматург, профспілковий і політичний діяч. Президентом і генеральний секретар Аргентинської асоціації акторів[es], генеральний директор Channel 7[es] і генеральний директор муніципального театру ім. генерала Сан-Мартіна[es] в Буенос-Айресі. Він був директор Латиноамериканського центру створення та дослідження театру (CELCIT) до своєї смерті.
Вчена-нутриціолог. Була високопосадовцем ООН, дослідником, викладачем, міжнародним консультантом і автором численних праць для підготовки фахівців у галузі харчування та поширення науки про харчування.
Психолог і психоаналітик, соціальний працівник і професор університету. Протягом усього свого професійного життя систематично займалася дослідженнями «гендеру».
Видатна аргентинська акторка кіно, театру та телебачення, радіоведуча. Відзначена своїм талантом і надзвичайною привабливістю, вона стала символом аргентинської краси 1960-х і 1970-х років, а участь у кількох фільмах зробила її найвідомішою акторкою національного кіно.
МайорВісенте Альберто Варела (Vicente Alberto Varela;?)
Майор аргентинської армії у відставці, який пережив громадянсько-військове повстання 1956[es] року на захист національної конституції під командуванням генерала Хуана Хосе Вальє[es][Ley 31].
Аргентинсько-іспанський футболіст і тренер. Легендарний гравець клубів «Рівер Плейт» , «Мільйонаріос» і «Реал Мадрид». З 2000 року і до самої смерті він був почесним президентом клубу «Реал Мадрид», якому, будучи гравцем, завдячує своїми найбільшими успіхами та всесвітнім визнанням, найкращий бомбардир за всю історію клубу. Його вважають одним із найкращих гравців усіх часів[15].
Музикант аргентинського танго, піаніст, аранжувальник, режисер і композитор. Маючи класичну освіту, він був учасником знаменитого октету[es]Астора П'яццолли. У 1952 році, у віці 26 років, створив власний оркестр. Написав музичні партитури до важливих фільмів, у тому числі до «Офіційної версії» (ісп.La historia oficial), який у 1985 році отримав премію «Оскар» як найкращий іноземний фільм. Серед його творів виділяється альбом Concepto 1972 року, який вважається однією з найважливіших комплексних робіт в історії танго та шоу-музики. З 2000 року працював директором Аргентинського національного музичного оркестру «Хуан де Діос Філіберто».
Піаніст, диригент, композитор і аранжувальник. Виріс у Буенос-Айресі та впродовж 1920—1926 років він почав свої перші музичні дослідження з Маріано Домінгесом. Через деякий час він навчився вдосконалюватися у грі на фортепіано, вивчаючи гармонію, контрапункт, фугу, композицію та інструментування у маестро Педро Руббіоне.
Математик, фізик і інформатик, який вважається «батьком комп'ютерної техніки в Аргентині». Він привіз у країну комп'ютер Clementina[es][17] і був засновником нової комп'ютерної спеціальності в університеті Буенос-Айреса[18]. Під час військової диктатури був вигнаний і повернувся до країни, щоб стати секретарем з питань науки і технологій в уряді Рауля Рікардо Альфонсіна.
Леон Х'єко[es] (Raúl Alberto Antonio «León» Gieco; нар. 1951)
Популярний музикант і співак. Його творчість характеризується змішанням фольклорного жанру[es] з аргентинським роком, а також соціальними та політичними підтекстами своїх пісень.
Правник, доктор права та соціальних наук Університету Буенос-Айреса[21], він був членом Консультативної комісії з розробки Конституції Аргентини в 1972 році, радником Національного конституційного конвенту з реформи Конституції Аргентини 1994 року. Декан юридичного факультету Аргентинського католицького університету, проректор того ж університету та директор юридичної газети El Derecho[es].
Історик, письменник, журналіст, філософ, мислитель, інтелектуал, профспілковий діяч, політичний активіст і правозахисник. В часи військової диктатури жив у вигнанні в Берліні[22].
Футболіст, тренер і спортивний директор. Б'янкі був одним із найрезультативніших аргентинських форвардів свого часу, встановлюючи рекорди в Аргентині та Франції, але він отримав ще більше визнання завдяки своїй кар'єрі технічного директора, який здебільшого тренував клуби «Велес Сарсфілд» і «Бока Хуніорс» і став ним з найуспішніших в історії південноамериканського футболу[24][25].
Художник-пластик[en] з міжнародним визнанням. Його творчість виражалася в живописі, скульптурі, муралізмі та гравюрі. Він розробив абстрактний стиль, вдаючись до злиття естетичних ліній андських індіанських культур із міжнародним пластичним авангардом, водночас із використанням образів культури Буенос-Айреса[es].
Уругвайська акторка, комік і режисер. Одна з найпопулярніших діячів мистецтва Ріо-де-ла-Плати та «гранд-дама» ла-платського театру, видатна акторка та театральний режисер у кіно, на радіо та телебаченні, з довгою кар’єрою на обох берегах Ла-Плати, а також сценаристом, продюсером, перекладачем і адаптатором[26].
Карикатурист і автор коміксів, який став громадянином Іспанії. Його найвідомішим твором був комікс «Мафальда»[es], що публікувався впродавж 1964—1973 років.
Громадський діяч, активіст міжрелігійного діалогу. Народився в сім'ї єврейських гаучо з «Колонії Лас-Пальмерас» (ісп.Colonia Las Palmeras) провінції Санта-Фе, містечку єврейських іммігрантів, які рятувалися від єврейських погромів 1880-х років у Російській імперії[ru][28]. Став відомим як активіст міжрелігійного діалогу, особливо через дві неурядові організації, які він заснував: Casa Argentina в Ізраїлі та Міжнародний фонд Рауля Валленберга.
Балерун, режисер і педагог балету. Танцював як запрошений артист у кількох театрах, зокрема у: Королівському балеті[en] Лондона, Великому балеті[en] Москви, Кіровському балеті[en] Ленінграда, Ла Скала[it] Мілану, Сарсуелі[es] Мадрида та багатьох інших.
Фольклорна співачка й автор пісень. Перший міністр культури Аргентини[es][30]. Вона також є одним із найбільш репрезентативних фольклорних голосів Аргентини за останні десятиліття, у 1999 році була відзначена спеціальною нагородою на Національному фольклорному фестивалі в Коскіні[es].
Художник-пластик, мистецтвознавець і педагог. Між 1961 і 1965 роками він був частиною групи Nueva Figuración[en][31] разом з Ернесто Дейра[es], Ромуло Маккіо[es] та Хорхе де ла Вега[es]. Опублікував більше двадцяти книг і провів численні виставки як в Аргентині, так і за кордоном. Однією з головних тем, яка проходить через усі його роботи, є його «концепція хаосу», що розуміється як динаміка, частиною якої є люди, у постійній трансформації.
Рохеліо Хуліо Фріхеріо[es] (Rogelio Julio Frigerio; 1914—2006)
Журналіст і політик, ключова фігура в уряді Артуро Фрондісі (1958—1962), засновник разом з ним Руху інтеграції та розвитку[es] та основний представник економічної течії девелопменталізму в Аргентині[32]. Нагороджено за:
«внесок у національний розвиток, формулювання економіко-політичної доктрини для його реалізації, за пристрасну відданість державним справам і за те, що він був культиватором дружби разом з іншими портеньйо»
Тенісист. Переможець 62 турнірів ATP, 4 з яких були турнірами Великого шолома і шість чемпіонатів Гран-Прі (нині тур ATP Мастерс 1000). Єдиним турніром Великого шолома, який він не зміг виграти, був Вімблдон, у якому йому вдалося дійти до чвертьфіналів у 1975 та 1976 роках. Був №1 і чемпіоном світу 1977 року за престижним щорічним рейтингом World Tennis[33][34][35][36].
Поет, історик, юрист, фольклорист, мистецтвознавець і художник. З літературного боку він належить до так званого покоління 1940-х (ісп.Generación del '40).
Один із найвідоміших архітекторів Латинської Америки XX століття, представник бруталістської архітектури[38][39]. Серед його найважливіших робіт— будівлі, які увійшли в історію аргентинської архітектури, такі як будівля банку Лондона і Південної Америки[es] та Національна бібліотека, обидві розташовані в Буенос-Айресі. Він також був художником-пластиком[40]. Нагороджено за:
«внесок в ідентичність Автономного міста Буенос-Айрес»
Актор, автор пісень і музикант у латиноамериканському поп-жанрі. Відомий за ролями на телебаченні таа в кіно у фільмах «Інші та ми»[es] (ісп.Los otros y nosotros), «Золота ракетна група»[es] (ісп.La banda del Golden Rocket) та головною роллю у фільмі «Сусіди у війні»[es] (ісп.Los vecinos en guerra)[41].
Віктор Уго Моралес[es] (Víctor Hugo Morales; нар. 1947)
Уругвайський журналіст, телеведучий і письменник, який живе в Аргентині з 1981 року. Відомий, як коментатор футбольних матчів, аж до того, що іноді його вважають «найкращим іспаномовним спортивним репортером»[42].
Флореаль Антоніо Феррара[es] (Floreal Antonio Ferrara; 1924—2010)
Кардіолог, спеціаліст із соціальної медицини, автор кількох книг і міністр охорони здоров’я провінції Буенос-Айрес. Нагороджено за:
«те, що присвятив своє життя науковому прогресу в галузі охорони здоров'я та політичним і соціальним зобов'язанням і щоб це знайшло відображення в державній системі, яка гарантує здоров'я всього населення.»
Диктор, креативний редактор, актор, комік і гуморист. Відомий як учасник гумористично-музикальної групи Les Luthiers[es], членом якої був понад 50 років. Нагороджений разом з іншими членами групи.
Карлос Нуньєс Кортес[es] (Carlos Núñez Cortés; нар. 1942)
Гуморист, піаніст, композитор і хімік. Відомий як учасник гумористично-музикальної групи Les Luthiers[es], членом якої був понад 50 років. Нагороджений разом з іншими членами групи.
Карлос Лопес Пуччо[es] (Carlos López Puccio; нар. 1946)
Керівник оркестру та хору, мультиінструменталіст і комік. Відомий як учасник гумористично-музикальної групи Les Luthiers[es], а також засновник і директор хорової студії Буенос-Айреса[es]. Нагороджений разом з іншими членами групи Les Luthiers.
Актор і комік. Відомий як учасник гумористично-музикальної групи Les Luthiers[es], членом якої був понад 50 років. Нагороджений разом з іншими членами групи.
Композитор, гітарист і комік. Відомий як учасник гумористично-музикальної групи Les Luthiers[es], членом якої був понад 50 років. Нагороджений разом з іншими членами групи.
Фольклорист, музикант, пісняр, композитор, співак і танцюрист[43][44][45]. Учасник гурту Los Hermanos Ábalos[es] протягом майже шістдесяти років, а потім продовжив свою кар'єру в El patio de Vitillo Ábalos[46]. Нагороджено за:
«національну та міжнародну кар'єру в галузі музики»
Архітектор, що вважається одним із найвпливовіших представників архітектурної школи модернізму у своїй країні. Прихильник принципів раціоналізму, за його проектами було побудовано багато різноманітних об'єктів: приватні будинки, офісні будівлі, офіси банків, санаторії, театри, лабораторії, галереї, кондомініуми тощо. Серед його найвідоміших робіт — будівля театру генерала Сан-Мартіна[es], штаб-квартира SOMISA[es], вежа IBM[es] і вежа Le Parc[es][47].
Роберто «Тіто» Косса[es] (Roberto «Tito» Cossa; нар. 1934)
Один із найважливіших драматургів в історії аргентинського театру[es]. Разом із Рікардо Халаком[es] є представником «покоління нового реалізму» (ісп.Generación del Nuevo Realismo), що продовжило творчість Карлоса Горостізи[es].
Музикант, піаніст, композитор, журналіст і офтальмолог, якого вважають «батьком народної музики в Аргентині»[48]. У 1960-х роках, під час, так званого, фольклорного буму, був одним із найвидатніших новаторів народної музики в Аргентині.
Письменником гуманістичних нарисів і публіцистичних статей на літературну тематику[50]. Опублікував книги про поетів Ніколаса Оліварі[es], Алехандри Пісарнік й Альберто Герчуноффа.
Акторка та телеведуча. Протягом своєї 83-річної кар'єри зіграла у 35 фільмах, 11 п'єсах і 3 телевізійних серіалах, а також був ведучою двох радіосеріалів і телевізійного обіднього ток-шоу, яке транслювалося протягом 55 років[51]. Одна з найвідоміших людей і з найдовшою медійною кар'єрою в Аргентині.
Політолог. Серед його теоретичного внеску в науку виділяються праці про бюрократично-авторитарну державу[es][52], теорію демократії[53] та характеристики процесів переходу до демократії через розвиток таких концепцій, як підзвітність (горизонталь відповідальність), «мікродемократія» (ісп.democracia micro) та «делегативна демократія» (ісп.democracia delegativa).
Піаніст і диригент. Син музикантів, дебютував у Буенос-Айресі у віці семи років і пізніше був запрошений зальцбурзьким Моцартеумом продовжити навчання в цьому місті. Навчався у Надії Буланже, Ігоря Маркевича та в академії Санта-Чечілія в Римі. Нагороджено за:
«помітну кар'єру на міжнародній музичній сцені»
Марія Ньєвес Рего[es] (María Nieves Rego; нар. 1934)
Танцівниця аргентинського танго, мілонгера[en] та хореограф, відома як учасниця акторського шоу Tango Argentino[es]. Протягом кількох десятиліть танцювала з Хуаном Карлосом Копесом[es], доки вони не розійшлися в 1990-х роках.
Державний діяч, юрист, політик і захисник прав людини. Він був радником, депутатом провінції, національним депутатом, національним сенатором і Президентом Аргентини (1983—1989). Член лівого Громадянського радикального союзу народу[es] та Громадянського радикального союзу. Віце-президент Соціалістичного інтернаціоналу. Серед прихильників відомий як «батько сучасної демократії в Аргентині».
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
