Пшеничний Микола Іванович

Микола Іванович Пшеничний (19 липня 1954, село Молодаво Дубенського району Рівненської області — 20 березня 2020, с. Мирогоща Дубенського району) — український поет, видавець, краєзнавець, громадський діяч. Його дружина — поетеса Любов Пшенична.

Микола Іванович Пшеничний
М.Пшеничний, збірка «Душа»
Народився	19 липня 1954(1954-07-19) (71 рік) с. Молодаво на Рівненщині
Помер	20 березня 2020(2020-03-20) (65 років)
Громадянство	Україна
Національність	українець
Діяльність	письменник, видавець, редактор
Знання мов	українська
Мова творів	українська
Жанр	вірші
Magnum opus	«Межа»
Премії	імені Бориса Тена та ін.

Життєпис

Народився 19 липня 1954 у селі Молодаво Дубенського району Рівненської області — український поет, видавець, краєзнавець, громадський діяч.

Закінчив філологічний факультет Рівненського педінституту у 1975 році, де займався в літературній студії під керівництвом Миколи Кузьменка. Був директором середньої школи, кореспондентом газети «Червона зірка», з 1990 року — редактором видавництва «Наш край», з 1993 року — «Край» в Дубні. Працював науковим співробітником Державного історико-культурного заповідника м. Дубно. Активно друкувався на сторінках районних, обласних, всеукраїнських видань. Член Спілки письменників України з 1985 року.

У 1980 р. — учасник Всесоюзного фестивалю молодої поезії в м. Кизилі (Тувинська республіка), різних республіканських нарад молодих поетів. Лауреат Тувинської республіканської молодіжної літературно-мистецької премії, літературно-мистецької премії ім. Бориса Тена та літературної премії-стипендії штату Нью-Джерсі (США), літературної премії ім. Валер'яна Поліщука.

Микола Пшеничний — автор різножанрових художніх та художньо-документальних книг: «Сьомий материк» (1982), «Межа» (1986), «Осторога» (1988), «Калиновый рушник» (1989, переклад Володимира Євпатова, передмова Станіслава Куняєва), «Чорно-білий світ» (2001), літературного портрету «Григорій Дем'янчук» (2001), книжки для дітей «Бекана ворона» (2014), повісті-есе «Подзвін Золотої Підкови» (2016), «Для Дубна, для Волині, для України» (2017), науково-краєзнавче дослідження «Стріляли в правду, молодість, красу…» (2016). Твори письменника публікувалися в перекладах російською, білоруською, болгарською, бурятською, тувинською, туркменською та іншими мовами.

В особі Миколи Пшеничного до літератури прийшов поет загостреної соціальної проблематики, чистого джерельного голосу^[1]. Автор вдавався до несподіваних образів і співставлень, умів сказати по-своєму, створити незвичні і водночас природні образи. В його творчих доробках — боротьба проти чорних бід, безгосподарності, за зелене вбрання отчої землі, за справедливу долю і історію свого народу.

«Сьомий материк» (1982) за тематикою — книга про рідний край: це рідне село Молодаво, річка, прибережні рослини, ліс; про сільського дядька, який з гільзи майструє синичник, про безрукого млинаря, що верховодить на вітряках. За пафосом «Сьомий материк» збірка наступальна.

Микола Пшеничний не мислив свого життя без доріг, бо саме в дорозі, признавався він, народжувалася більшість його поезій. Шляхи рідного краю явили йому сліди велета слов'янської культури, друкаря Івана Федорова, образ якого по-філософськи трактований поетом у поемі-фресці «Межа», що вийшла окремою книжкою у 1986 році у Львові. Автор зумів відтворити історичний колорит і вивів узагальнюючий образ творця.

На його робочому столі сходилися докупи записи, зроблені у Литві і Білорусі, на Саяно-Шушенській ГЕС, на Кос-Аралі, у Грузії і в Туві, в горах Саянах. Микола Пшеничний редагував (і видав у Дубні масовим тиражем) антологію сучасної польської поезії «Інше прохання» — у перекладах київського літератора Станіслава Шевченка, де є навіть поезії Кароля Войтили — папи римського Івана-Павла II.

Удвох із дружиною, поетесою Любою Пшеничною, у серпні 1990 року заснували на Дубенщині видавництва «Незабудка», «Наш край», а потім — «Край», видрукували майже дві сотні книг рівненських, київських, львівських, херсонських, тернопільських, луганських та зарубіжних авторів. Завдяки Пшеничним до читачів прийшли як збірки молодих літераторів краю, так і маститих.

М. Пшеничний, як депутат Дубенської міської ради, свого часу багато зробив для утвердження українського, народного в краї, зокрема в культурі, літературі, мистецтві. «Я жив далеко не останнім, хоч першим теж, зізнаюся, не був…» — це теж відвертість у поетичних рядках.

В лютому 2020 р. поет став лауреатом обласної просвітянської премії імені Григорія Чубая^[2].

Останні роки Микола Пшеничний тяжко хворів, переніс операцію^[3]. Помер 20 березня 2020 року внаслідок онкологічної хвороби^[4].

Рішенням Дубенської міської ради в 2021 році Миколі Пшеничному посмертно присвоєно звання “Почесний громадянин міста Дубна” ^[5].

Творчість

Лауреат премій ім. Бориса Тена, імені Світочів, Республіканської молодіжної премії Туви (Росія) в галузі літератури та мистецтва.

Автор поетичних книг:

• «Сьомий материк» (1982),
• «Межа» (1986),
• «Осторога» (1988),
• «Калиновый рушник» (Москва, 1989, у перекладах російською),
• «Чорно-білий світ» (2001),
• «Душа» (2006) та ін.
• «Бекана ворона» (для дітей) (2012).