Спасо-Преображенська церква (Кременчук)

Спасо-Преображенська церква — церква у Кременчуці у XIX—поч. XX століття. Не збереглася.

Спасо-Преображенська церква
Південна частина міста. Спасо-Преображенська церква вгорі ліворуч.
49°03′53.1″ пн. ш. 33°24′23.8″ сх. д.
Тип споруди	церква
Розташування	Україна, Кременчук
Кінець будівництва	1803
Зруйновано	сер. 1930-х
Адреса	м. Кременчук, Полтавська область
Спасо-Преображенська церква (Кременчук) (Україна)
Спасо-Преображенська церква у Вікісховищі

Історія

У 1801—1803 роках на місці нинішнього торгово-розважального комплексу «Європа» (колишній «Будинок Офіцерів») була збудована Спасо-Преображенська церква, посвячена 4 вересня 1803 року єпископом малоросійським та переяславським С. Лебединським.

В 1803 р. кременчуцькі храми увійшли до складу Полтавської єпархії. В цей час був виданий циркуляр про заборону зведення нових храмів з легкозаймистих матеріалів. І в Кременчуці починають зводити муровані храми. Рішення про побудову на пожертвування парафіян нової кам’яної Спаської церкви було прийнято 21 березня 1800 р. стараннями протоієрея Федора Варницького.

Храм будують на викупленій у генерал-поручика Гелліна ділянці в центрі міста, на головній Єкатерининській вулиці (сучасна вул. Соборна). Площа під храм складала 58×25 сажнів – цілий квартал з кам’яною огорожею навколо. Фундамент заклали 26 травня 1801 р. за благословення Преосвященного Віктора, архієпископа Чернігівського, а 26 вересня 1804 р. за благословення Преосвященного Сильвестра (Лебединського), єпископа Переяславського, церкву було освячено.

Триярусні різьблені золочені іконостаси виготовляються лише у 1866 році на пожертвування парафіян.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Закон Божий у парафіяльній школі викладав священник Кривусєв, а вчителькою письма і граматики була його донька; співу навчав псаломник, а потім диякон Жуковський. Опікувався школою староста Іван Тимофійович Мойсеєв. На 1902 р. піклувальником чоловічої Спасо-Преображенської церковнопарафіяльної школи був почесний громадянин Михайло Акульшин, а жіночою школою опікувався купець Іван Богданов.

У 1837 році в Спасо-Преображенському соборі хрестився П. Житецький, що став пізніше відомим філологом, першим істориком українського літературного мови. Його батько був священиком Спасо-Преображенської церкви, їхній будинок знаходився поряд з церковною садибою. Пізніше, після смерті священика, у його спадкоємців будинок збиралося придбати Кременчуцьке повітове земство для розташування на ньому повітової управи. Але угода не відбулася, а земство вибудувало для своїх потреб новий будинок по вулиці Училищний (цей будинок зберігся до наших днів, знаходити за готелем «Кремінь»).

Значні зміни у церковному житті Кременчуцької Спасо-Преображенської церкви відбулися після революції 1917 р. В 1917 р. церковнопарафіяльна школа була передана до земства разом з іншими такими ж навчальними закладами. А після останнього приходу більшовиків до влади всі кременчуцькі церкви перереєструвалися в надзвичайному комітеті.

Наприкінці 1921 р. було видане розпорядження про передачу церковних цінностей. Спочатку для канцелярій та лазаретів церква передала лампочки. Під час голоду 1921–1922 рр. церква збирала за наказом благочинного першого округу протоієрея Кремянського Стефана Тимофійовича пожертви шляхом т. зв. “тарілочного збору” для допомоги голодуючим дітям. Окрім цього, з храму до фінансового відділу передавалися церковні речі з дорогоцінних металів. Народним центральним виконавчим комітетом на чолі з Нагайським були, також, вилучені богослужебні потири на продаж, для викупу полонених. В цей же час знімають церковні дзвони для потреб держави. Отець Микола Роменський двічі за відсутності настоятеля храму брав участь у передачі цінностей, підписуючи акти. А пізніше, під приводом оновлення, за наказом губвиконкому найцінніші ікони були передані до Кременчуцького богоугодного закладу.

У 1926 р. громаду розганяють, священника звільняють, а храм закривають, вирішуючи його подальшу долю.

Після революції церкву закривають і в середині 1930-х (в 1936) років розбирають. Цегла використовується для влаштування парапету навколо скверу МЮДа, а будівельне сміття — для засипання болота на Сінний площі. Доля книг та ікон невідома. Не можна виключати, що вони були спалені на площі під час “безбожної п’ятирічки”.

До початку Другої світової війни на місці напіврозібраного храму почали ладнати Будинок офіцерів, але закінчити будівельні роботи не встигли. Під час війни будівля горіла, що підтверджують фотографії. У повоєнний період споруду відновили і дещо перебудували. А в 1953 р. встановили нову огорожу. Тут проводили культурно-масові заходи, влаштовували кінопокази, а на другому поверсі розташовувалася музична школа. Певний час тут квартирував кінотеатр “Більшовик”. В актовій залі відбувалися партійні збори та антирелігійні лекції. Поступово фінансування на утримання Будинку офіцерів зменшувалося, і в 1990-х рр. він мав жалюгідний вигляд.

10 листопада 1990 р. віруючі написали звернення до Кременчуцького виконкому про передачу релігійній громаді Будинку офіцерів на вул. Леніна, 7 (сучасна вул. Соборна), який практично стояв пусткою, але від керівництва міста отримали відмову.

29 січня 1998 р. була зареєстрована нова громада Преображенської церкви за № 45. Богослужіння проводилися в молитовному будинку на вул. Пушкіна, 2, де служив протоієрей Володимир Миронов, а керівником релігійної організації виступала Кивирєва Надія Ларіонівна.

В 2002 р. голова Кременчуцького будівельного комбінату Григорій Васильович Брижаха оголосив Кременчуцькій православній громаді про бажання закласти тут храм на честь Георгія Побідоносця. На місці майбутнього храму почали служити молебні, замовили аналої та підсвічники, встановили хрест. Але ідея не була втілена у життя. А хрест з місця не збудованого храму встановили на могилі протоієрея Йосипа Односума на Крюківському кладовищі.

Опис

Спасо-Преображенська церква була побудована з каменю, в одній зв'язці з дзвіницею, мала одну баню.

Іконостаси були триярусні різьблені золочені. У центральному іконостасі розташовувалися ікони в срібних ризах, прикрашені виробним та дорогоцінним камінням.

Храм був зведений у візантійському стилі, з широким сфероїдальним куполом та хрестом. Головний корпус з прибудовами мав вигляд корабля. З усіх боків на портиках біля вхідних дверей знаходилися тамбури: на південному та північному – дерев’яні зі скляними рамами, а на західному – кам’яний, з трьома дверми, з яких головні зовнішні, дубові, відрізнялися масивністю та цікавим різьбленням. До північного вівтаря була прибудована мурована паламарка. Триярусна мурована дзвіниця за стилем відповідала будівлі церкви. Тут було встановлено 8 дзвонів, з яких найдавніший, вагою 96 пудів 36 фунтів, був подарований в 1778 р. капітаном Григорієм Келебердяном. Біля південних воріт огорожі (праворуч) розташовувалася мурована каплиця, зведена парафіянами в 1868 р. на згадку про дворазове спасіння життя імператора Олександра ІІ: 4 квітня 1866 р. та 25 травня 1867 р. Всередині каплиці був дерев’яний позолочений іконостас з іконами Преображення Господнього, св. Йосипа Піснеспівця, святителя Тихона Задонського, св. Олександра Невського та ін. До цієї каплиці були прибудовані праворуч – невелика кам’яна сторожка і ліворуч кам’яна свічна лавка, збудована в 1888 р.

Всередині храм був чотирикутний з високими стінами та склепіннями над ними, що підтримувалися чотирма кам’яними колонами, дві з яких були закриті іконостасами та входили у вівтар, а дві інших розташовувалися посеред церкви. Колони слугували опорою круглого кам’яного ліхтаря з шістьма величезними вікнами, що височів над центральною частиною церкви. Ця опора замикалася вгорі широким овальним куполом. До 1842 р. всередині церква була пофарбована блакитною олійною фарбою із зображенням в куполі Бога Отця і Святого Духа, а під куполом між ліхтарними вікнами – Спасителя і вселенських святителів. Але, за розпорядженням Преосвященного Гедеона, у 1904 р. всі стіни та купол вибілили вапном. (Розписи були зафарбовані і залишилися там до часу перебудови колишнього будинку офіцерів під ТРК “Європа”. Як пригадують будівельники – це були залишки блакитних і кольору вохри зображень під оглядовим балкончиком, що відкрилися під ліпниною та трьома шарами штукатурки, а також з двох боків гвинтових сходів біля прожекторів залишилися зображення янголят).

В головному іконостасі всі 38 ікон були в срібних та срібнопозолочених ризах. Серед них: образ Спасителя грецького письма, з вінцем, прикрашеним різнокольоровими камінцями; ікона Божої Матері в срібній ризі; храмова ікона Преображення Господнього, прикрашена ризою з фініфтю та зі срібно-позолоченим вінцем, усипаним білими стразами, встановлена в 1836 р.; ікони Стрітення Господнє та Успіння Божої Матері; ікона Козельщанської Божої Матері – точна копія з оригінального образу чудотворної ікони, в позолоченій та емальованій рамі, яку пожертвував у 1883 р. купець Іван Фатєєв; ікона святителя Миколая зі срібним вінцем, прикрашеним різнокольоровими камінцями.

Іконостас було оновлено за ініціативою старости церкви у 1866 р. Під час капітального ремонту в 1888 р. у нижній частині стіни по периметру всієї церкви на один сажень у висоту були розписані олійною фарбою під колір білого мармуру.

До 1904 р. в західній частині храму розташовувалися хори, але невдовзі їх зняли для збільшення надходження світла. Перед центральним іконостасом на солеї знаходилася витончена чавунна з мідними прикрасами решітка, пофарбована жовтою олійною фарбою. Такою самою решіткою були огороджені обидва криласи. В 1877 р. підлога була вимощена кам’яними плитами. В двох місцях за криласами під підлогою знаходилися склепи не більше сажня в ширину та глибину, обштукатурені і вибілені. Для того, щоб туди увійти, потрібно було знімати плити на підлозі над обома підземеллями. (Ці склепи знов-таки були знайдені та відкриті під час перебудови Будинку офіцерів під ТРК “Європа” групою будівельників).

Біля західного входу до церкви справа та зліва під нижніми склепіннями дзвіниці знаходилися комори, в яких зберігалися запасні свічки та ін. До храму вели троє широких головних дверей, які відчинялися зсередини на паперть.

В церкві було 32 вікна з подвійними рамами. Простір храму з вівтарем у довжину складав 14 сажнів 2 аршина, в ширину – 11 сажнів. При храмі було два будинки для причту, жіноча та чоловіча парафіяльні школи (одноповерхова Г-подібна будівля, яка збереглася до наших днів біля ТРК “Європа”) та недільна школа.

Головний престол середньої частини храму був улаштований та освячений на честь Преображення Господнього, другий (у правому вівтарі) в ім’я Казанської ікони Божої Матері та третій (у лівому вівтарі) в пам’ять Різдва Предтечі та Хрестителя Господнього Йоанна. Іконостаси у всіх трьох частинах храму були дерев’яні, однакового малюнку, визолочені, вирізьблені в римськовізантійському стилі. Всі три вівтаря стояли на одній лінії та відокремлювалися один від одного лише до половини колонами, що підтримували східну частину вгорі, та двома печами, що прилягали до колон. Увесь вівтарний простір вирізнявся великою кількістю світла завдяки 13 вікнам в два яруси. Головний престол був середнього розміру. На ньому – шовковий антимінс палевого кольору, виданий 19 червня 1892 р. Преосвященним Іларіоном, єпископом Полтавським та Переяславським.

За престолом розміщувалася ікона Преображення Господнього в срібно-позолоченій ризі та дерев’яній позолоченій рамі, з держаком для носіння при хресних ходах, вставленим у спеціально влаштовану дерев’яну тумбу. У боковому вівтарі Казанської Божої Матері престол був дещо менший за розміром. На ньому знаходився шовковий антимінс світло-жовтого кольору, виданий 26 вересня 1884 р. Преосвященним Іларіоном. За престолом була розміщена храмова ікона з держаком, прикрашена срібною з позолотою ризою. У боковому вівтарі Йоанна Предтечі престол таких самих розмірів. На ньому був блакитний шовковий антимінс, виданий 20 серпня 1885 р. Преосвященним Іларіоном. За престолом розміщалася ікона св. Йоанна Предтечі, в срібній ризі та дерев’яній позолоченій рамі, з держаком. У всіх трьох вівтарях жертовники були дерев’яні, визолочені, з однаковими прикрасами у верхній частині кожного з них .

В церкві знаходилося 12 великих кіотів, 6 панікадил. Особливим було велике панікадило на 32 свічки перед головним іконостасом: з білої міді, висріблене, придбане на церковні гроші в 1875 р. Інше невелике бронзове панікадило на 12 свічок з кришталевими підвісками (у головному вівтарі за престолом), було подароване купцем Павлом Добровольським у 1879 р.

У храмі привертав увагу ручний пасхальний трисвічник – срібно-позолочений, із зображеннями Гробу Господнього та Христа Спасителя, Який повстає з гробу. Всього під час служб у Преображенській церкві використовувалося 11 Євангелій, серед яких одне Євангеліє розміром ін-фоліо (приблизно 50×70 см. – В. Ш.) 1701 р. видання в багатому, з обох боків та по корінцю, срібному з позолотою окладі. Оклад був зроблений на кошти колишнього старости цієї церкви Миколи Успенського та дружини унтер-офіцера Анастасії Савельєвої з її онуком Василем Лебединським в 1836 р. Окрім того, в Спаській церкві було 12 напрестольних хрестів, а також 6 потирів.

Привертала увагу парафіян срібна позолочена дарохранительниця на головному престолі у вигляді триярусної пірамідальної башти з витонченим готичним конусом угорі, увінчаним литим зображенням Воскресіння Христа у великому напівкруглому сяєві. По периметру були барельєфи ангелів, євангелістів, Гробу Господнього, жон-мироносиць тощо.

Церковна бібліотека була організована наприкінці 1820-х рр. В 1828 р. тут знаходилося лише 30 книг. Активне поповнення розпочалося з 1878 р. Вже у 1893 р. в бібліотеці було понад 700 томів 260 найменувань. Архів храму переважно складався з письмових актів, книг та документів, серед яких метричні книги з 1741 р., укази з 1745 р., сповідні відомості з 1781 р., прибутково-витратні книги з 1820 р., церковні описи з 1824 р. та клірові відомості з 1833 р.

Служителі

Священник Дмитро Кадигроб у 1789 р. посів місце свого померлого батька – о. Василя. Прослужив до своєї смерті у 1809 р., а його справу продовжив син – Никифор, який був у клірі храму всього три роки і раптово помер.

В храмі служив протоієрей Мойсей Добринський, який по смерті тестя Варницького в 1831 р. був призначений і прослужив до 1835 р.

Протоієрей Ігнатій Павлович Житецький, син священника, зять о. Мойсея Добринського, після закінчення семінарії в 1831 р. викладав у Переяславському духовному училищі. А в 1835 р. о. Ігнатій був висвячений священником Спасо-Преображенської церкви на місце тестя.

В 1836 р. Житецький призначений членом Кременчуцького духовного правління та благочинним сільських церков. У 1840 р. його возвели в сан протоієрея, а у 1846 р. призначили міським депутатом. Отець Ігнатій був нагороджений фіолетовою скуфією та камилавкою. Священник користувався повагою та любов’ю серед парафіян. Він виховав багато дітей, один з яких Павло Гнатович Житецький – перший історик української мови. Помер о. Ігнатій Житецький в 1855 р.

Михайло Стефанович Діатолович, син дячка, зять протоієрея Мойсея Добринського, закінчив Полтавську духовну семінарію. В 1833 р. Михайло висвячений на священника до цієї церкви на друге священницьке місце. З 1865–1871 рр. він служив при соборі Кременчука, після чого повернувся до Преображенського храму, де служив до 25 квітня 1876 р. Протягом 25 років священник був законовчителем у Кременчуцькому повітовому училищі, де у 1849–1851 рр. викладав латинь. У 1845 р. о. Михайло возведений в сан протоієрея.

По смерті Ігнатія Житецького в 1855 р. він був призначений на його місце настоятелем храму та членом Кременчуцького духовного управління, а 1869 р. – благочинним сільських церков. Окрім цього, о. Михайло був міським депутатом та членом Кременчуцького повітового віспяного комітету. 22 березня 1875 р. Діатоловича, за його власним проханням, звільнили з посади благочинного, а церкви, що знаходилися в його відомстві, перейшли до відомства благочинного церков міста – протоієрея Успенського собору Луки Бєлявського. Наступного року, через хворобу, Діатолович був виведений за штат.

За ревну службу священника нагородили камилавкою, наперсним хрестом, бронзовим хрестом та медаллю в пам’ять війни 1853–1856 рр. Отець Михайло помер 26 листопада 1880 р.

Василь Петрович Пивоваров, син священника та брат благочинного м. Гадяч протоієрея Георгія Петровича Пивоварова, зять протоієрея Ігнатія Житецького. Закінчив Полтавську духовну семінарію в 1851 р., а з 1852 до 1853 рр. працював учителем Роменського духовного училища. Потім за власним бажанням був призначений Священним Синодом псаломником до посольської церкви в Константинополі. Внаслідок початку воєнних дій Східної війни 1855 р. В. Пивоварова звільнили, разом з посольством він повернувся на Батьківщину.

В цьому ж році В. Пивоваров хіротонісаний на священника до Кременчуцької Спасо-Преображенської церкви. У 1876 р. його призначели настоятелем на місце о. М. Діатоловича. В Спаському храмі о. Василь прослужив до 1878 р. Він був членом благочинницької ради з 1869 р. Отець Василь був неодноразово нагороджений: 6 квітня 1865 р. – оксамитовою фіолетовою скуфією, у 1866 р. отримав архіпастирське благословення Його Преосвященства, а в 1874 р. – наперсним хрестом. Щодо просвітницької діяльності Пивоварова: з 1858 р. він викладав Закон Божий в Кременчуцькому парафіяльному народному училищі, з 1866 р. – в жіночій прогімназії.

21 жовтня 1873 р. на його ж прохання звільнили з посади в Кременчуцькому парафіяльному училищі, тому що з 5 вересня 1873 р. його затвердили законовчителем при реальному училищі. За сприяння Пивоварова була влаштована домова церква цього навчального закладу. Після завершення облаштування церкви 26 жовтня 1878 р., з о. Василя зняли обов’язки настоятеля Спасо-Преображенської церкви і призначили настоятелем Олександро-Невської церкви Кременчуцького реального училища, де залишався і на посаді законовчителя .

15 квітня 1880 р. указом Священного Синоду о. Василь був возведений у сан протоієрея. 5 квітня 1887 р. настоятель училищної церкви був нагороджений орденом Св. Анни 3 ступеня за турботи по спорудженню дзвіниці. Піклуючись не лише про благоустрій храму, а й про долю учнів, у 1903 р. о. Василь стає членом товариства допомоги нужденним учням Кременчуцького Олександрівського училища і Кременчуцької жіночої гімназії. Священник Василь Пивоваров пішов з життя 21 грудня 1911 р.

Василь Стефанович Зеньковський – син священника, після закінчення Полтавської духовної семінарії, у 1856 р., хіротонісаний на священника до Кременчуцької Соборно-Успенської церкви. В 1860 р. був переведений до кладовищенської церкви Всіх Святих, а в 1861 р. – до Кременчуцького СпасоПреображенського храму третім священником (До цього часу при зазначеній церкві третього священника не було. Тепер Спаський храм став трьохклірним – з трьома священниками, дияконом та трьома псаломниками).

В 1862 р. о. Василь повернувся на службу до кладовищенської церкви. 31 липня 1877 р. Зеньковський призначений законовчителем у Кременчуцькому міському народному училищі на місце Василя Богаєвського. А в 1893 р. він перебував на посаді законовчителя та требного священника при місцевому резервному батальйоні, був законовчителем в училищі Кременчуцького лютеранського товариства та в міському народному жіночому училищі. За свою службу о. Василь був нагороджений камилавкою, 1 квітня 1878 р. наперсним хрестом та знаком ордена Св. Анни 3 ступеня.

Василь Богаєвський, син священника, після закінчення семінарії в 1869 р. висвячений на псаломника до Олександро-Невської церкви с. Матвіївки. Тут став законовчителем церковнопарафіяльної школи, яку сам же і відкрив. У 1871 р. о. Василь був висвячений на священника Миколаївської церкви с. Дем’янівка, і в цьому ж році його перевели до Кременчуцької Преображенської церкви на місце третього священника. А в 1872 р. Богаєвського призначили законовчителем у Кременчуцьке повітове училище. У 1874 р. о. Василь був тимчасово переведений до Кременчуцького собору з правом служіння і виконання треб при церкві Всіх Скорботних Радість місцевого тюремного замку. У 1876 р. Василь Богаєвський був знову переміщений до Кременчуцької Преображенської церкви на друге священницьке місце. Але незабаром захворів на сухоти, від яких у 1878 р. помер.

За відмінно старанну і корисну службу 8 квітня 1877 р. о. Василь був нагороджений набедренником.

Олексій Федорович Клепачевський народився в сім’ї священнослужителя. У 1857 р. закінчив Переяславсько-Полтавську семінарію, 23 квітня 1859 р. висвячений на священника Полтавської Миколаївської церкви. За пропозицією Його Преосвященства 22 квітня 1864 р. був призначений на місце брата, магістра богослов’я Миколи Клепачевського, до Кременчуцького собору.

21 жовтня 1873 р. затверджений законовчителем Кременчуцького парафіяльного училища на місце священника Василя Пивоварова.

У вересні 1876 р. Олексія Клепачевського затвердили депутатом. 23 січня 1878 р. отець був переведений до Преображенської церкви Кременчука на місце померлого священника Василя Богаєвського. За ревну службу о. Олексій був нагороджений камилавкою, орденом Св. Анни всіх трьох ступенів, 18 квітня 1881 р. орденом Св. Володимира 3 ступеня, а в 1887 р. – наперсним хрестом. Виконував обов’язки законовчителя: у 1873 р. в Кременчуцькому міському училищі, з 1880 р. – в Кременчуцькому трикласному училищі, де за розпорядженням директора народних училищ обіймав посаду інспектора-учителя. 19 червня 1881 р. йому була оголошена подяка від опікуна Київського навчального округу. З 1888 р. о. Олексій був законовчителем підготовчого класу місцевого Олександрівського реального училища. Неодноразово з 1876 р. йому доручали виконання обов’язків благочинного міста.

30 жовтня 1897 р. Клепачевського затвердили на посаді голови Кременчуцького відділення єпархіальної училищної ради. 6 травня 1902 р. о. Олексій був возведений у сан протоієрея.

Олексій Васильович Кривусєв – син диякона, після закінчення семінарії із званням студента в 1867 р., наступного року був хиротонісаний на священника до Троїцької церкви смт. Гельмязова. В 1868 р. був переведений до Лубенської соборної церкви. У 1869 р. о. Олексія призначили до Покровської церкви Крюкова, а звідти, в 1878 р. – священником у Кременчуцьку Преображенську церкву.

Священнослужитель щиро піклувався про освіту молоді. В 1873 р. о. Олексій Кривусєв обіймав посаду законовчителя у Крюківському народному училищі, у Кременчуцькому народному училищі з 1883 до 1892 рр, а з 1893 р. – законовчитель та завідувач відкритих ним церковнопарафіяльної школи (з 1887 р.) та недільної школи для дорослих (з 1891 р.). Кривусєв також був членом благодійної ради з 1876 р.

За старання в богослужінні та піклування парафією отець був нагороджений камилавкою, а до дня Святої Пасхи 1885 р. – скуфією.

Василь Юстинович Немченко, син священника, у 1858 р. – звільнений за власним проханням з богословського класу Полтавської духовної семінарії за сімейними обставинами. А вже в 1859 р. він був висвячений на диякона до Кременчуцького Преображенського храму. Через три роки Василь був хіротонісаний на священника Кременчуцької кладовищенської церкви, в цьому ж 1862 р. переміщений на посаду священника до Преображенської церкви цього ж міста. У 1870 р. переведений до Богоявленської церкви м. Соколки, звідти 6 жовтня 1874 р. знову повернувся до Кременчуцького Преображенського храму. За ревну службу о. Василя нагородили набедренником.

Що стосується священнослужителів більш пізнього періоду, то 22 грудня 1888 р. до Преображенської церкви був переміщений випускник Полтавської духовної семінарії, вчитель співу та музики при Роменському духовному училищі, Андрій Осипов та поставлений священником. Згадки про нього знаходимо в документах 1890 р.

На початку ХХ ст. при Спасо-Преображенській церкві служив Григорій Кривусєв, нагороджений в 1906 р. камилавкою. Схоже, він був із роду священника Олексія Кривусєва, але інших даних про нього нема.

З 1900 до 1916 рр. згадується священник Матвій Платонович Якубовський. Після закінчення Полтавської духовної семінарії Якубовський був хіротонісаний 6 серпня 1884 р. В 1901 р. о. Матвій значиться як законовчитель у чоловічій церковнопарафіяльній школі при Спасо-Преображенській церкві. Його донька Антоніна також була вчителькою цієї школи. 1 жовтня 1903 р. отець був призначений на посаду в. о. законовчителя в жіночій гімназії Е. Бабериної, а 27 серпня 1909 р. затверджений законовчителем цієї гімназії. Відомо також, що у 1911 р. Якубовський викладав Закон Божий при 2-му міському парафіяльному училищі.

У 1912 р. Священний Синод нагородив Матвія Якубовського орденом Св. Анни 3 ступеня.

Георгій Семенович Кривусєв– син С. Кривусєва – народився приблизно в 1866 р., помер близько 1912 р. Георгій закінчив Переяславське духовне училище в 1880 р. та Полтавську духовну семінарію в 1888 р. 28 січня 1890 р. він отримав дияконський сан, а через два дні був висвячений на священника та направлений на друге священницьке місце при Георгіївській церкві с. Рогинці Роменського повіту. Звідти переведений до Успенської церкви с. Шушвалівка Кременчуцького повіту, а 9 жовтня 1898 р. – на третє місце до Преображенської церкви Кременчука, змінивши раптово померлого двоюрідного брата (можливо, Григорія Кривусєва). Окрім пастирської діяльності, він займався і викладанням. В 1901 р. був законовчителем церковнопарафіяльної школи при Спасо-Преображенській церкві, в 1906 р. – законовчителем у міському парафіяльному училищі змішаного типу, в 1909 р. – законовчителем у 1-му міському парафіяльному училищі, а також законовчителем 1 благочинного округу в Преображенській чоловічій та жіночій церковнопарафіяльній школі. У 1912 р. – законовчитель 6-го міського початкового училища при Міщанській управі, де він вчителював до 24 серпня 1913 р. Г. Кривусєв викладав у місцевих народних училищах, а також в 1914 р. у приватному закладі Воронянської. 24 січня 1908 р. о. Георгія затвердили членом благочинної ради по відомству благочинного протоієрея Павла Васильєва. 18 березня 1915 р. затверджений на посаді духовного слідчого 1 округу Кременчуцького повіту, на якій пробув до 9 квітня. За свою ревну працю в служінні Церкві Христовій Георгій Кривусєв 3 січня 1896 р. був нагороджений набедренником, 6 листопада 1899 р. – скуфією, 12 квітня 1906 р. – камилавкою та 6 травня 1913 р. – наперсним хрестом.

На 1920 р. другим священником Спасо-Преображенського храму був призначений колишній настоятель тюремної церкви Микола Роменський, який прослужив тут до переведення в Кременчуцький Успенський собор у 1922 р.

Одним з останніх священників Спасо-Преображенського храму став Федір Олександрович Букшований, висвячений та призначений до нього в 1923 р. Полтавським архієреєм Миколою Пирським. Федір Букшований народився в 1872 р. в с. Кулішівка Роменського повіту (потім Недригайлівського р-ну) Сумської обл. в сім’ї паламаря Введенської церкви Олександра Петровича. Навчався в Полтавській духовній семінарії, де 1890 р. за успіхи у навчанні в четвертому класі був нагороджений книгою. Закінчив семінарію в 1893 р., у 1897 р. Букшований значиться як дійсний студент Київської духовної академії. В 1898 р. він закінчив курс та залишився в Києві для наукової діяльності, для чого в 1898 р. йому було виплачено грошову допомогу у розмірі 25 руб. В столиці з 19-го вересня 1898 р. Федір призначений наглядачем за вихованцями Києво-Софійського духовного училища.

Пізніше Букшований переїхав на Полтавщину, з 4 вересня 1900 р. викладав в Олександро-Миколаївській трикласній церковно-учительській школі м. Полтави. 11 вересня 1903 р. Федір переїздить у Лубни, де викладає арифметику та географію в Лубенському духовному училищі до закриття закладу в 1918 р.

У 1908 р. Феодору Букшованому надають звання колезького асесора. 1909 року він запропонував відкрити тут молодші класи семінарії. В училищі він стає довічним членом піклування. Опинившись без роботи, Федір Олександрович був кілька разів арештований. Так, в 1921 р. його заарештувала Золотоніська НК та направила етапом до Кременчука. Через 10–14 днів був звільнений без пред’явлення обвинувачень. А через кілька місяців був знову арештований в Золотоноші та направлений до Кременчука, після чого Букшованого знову відпустили без права в’їзду до м. Золотоноші. Мешкаючи в Кременчуці, Федір шукає роботу, підробляє приватними уроками. В 1923 р., як згадувалося вище, Букшований був висвячений на священника Спасо-Преображенського храму. В Кременчуці, 17 лютого 1924 р. він стає на чолі Йоанно-Предтеченської релігійної громади (За новими законами, віруючі могли створювати свої громади без санкції церковної ієрархії, лише зареєструвавши свій статут в органах місцевого самоврядування. Це було дуже вигідно для представників української автокефальної церкви, які своєї ієрархії не мали)

Див. також

• Троїцька церква (Кременчук, стара)
• Успенський собор (Кременчук)
• Культові споруди Кременчука