Ніколаєнко Станіслав Миколайович

Станісла́в Микола́йович Нікола́єнко (нар. 9 лютого 1956, Богданівка, Кіровоградщина) — український політик та громадський діяч. Президент, голова Вченої ради Національного університету біоресурсів і природокористування України. Міністр освіти і науки України (2005—2007), професор, доктор педагогічних наук, академік Національної академії педагогічних наук України та Національної академії аграрних наук України. Лідер лівоцентристської партії «Справедливість». Голова Всеукраїнської громадської організації "Громадська Рада освітян і науковців України". Перший заступник Громадської організації "Спілка ректорів закладів вищої освіти України". Голова Асоціації працівників закладів вищої аграрної освіти "Агроосвіта".^[1]

Станіслав Миколайович Ніколаєнко
Станіслав Миколайович Ніколаєнко
6-й Міністр освіти і науки України
4 лютого 2005 — 18 грудня 2007
Президент	Віктор Ющенко
Прем'єр-міністр	Юлія Тимошенко Юрій Єхануров Віктор Янукович
Попередник	Василь Кремень
Наступник	Іван Вакарчук
Народився	9 лютого 1956(1956-02-09) (69 років) с. Богданівка, Знам'янський район, Кіровоградська область, Українська РСР,  СРСР
Відомий як	політик
Країна	Україна
Alma mater	Національний університет біоресурсів і природокористування України
Політична партія	«Справедливість»
У шлюбі з	Галина Ніколаєнко
Діти	Микола Ніколаєнко
Нагороди	Орден «За заслуги» І ступеня Орден «За заслуги» ІІ ступеня Орден «За заслуги» ІІІ ступеня Заслужений працівник освіти України
nubip.edu.ua/node/10405
Медіафайли у Вікісховищі

Щодо інших людей з таким самим іменем та прізвищем див. Ніколаєнко.

Біографія

Народився на Кіровоградщині. Закінчив Українську сільськогосподарську академію (інженер-механік, викладач-інженер) та Одеський інститут політології і соціального управління за спеціальністю політолог.

Трудовий шлях

Трудову діяльність розпочав викладачем Кіровоградського сільськогосподарського технікуму. З 1980 року життя пов'язане з Херсонщиною. Працював секретарем Каховського міськкому комсомолу, директором Красноперекопського профтехучилища, інструктором відділу науки і навчальних закладів і завідувачем оргвідділу Херсонського обкому партії, головою ради народних депутатів Нижньосірогозького району. У 1991–1994 роках — заступник начальника Херсонського обласного управління освіти, викладач, доцент, професор педагогічного інституту.

Народний депутат України кількох скликань, голова Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти, у 2005–2007 роках Міністр освіти і науки України, голова Громадської Ради освітян і науковців України, голова партії «Справедливість». Розробник і автор ряду законів щодо інноваційного розвитку держави, обов'язкової середньої освіти, збереження і розвитку профтехосвіти і вищої школи. Багато зробив для соціального захисту вчителя і науковця, студента.

2 червня 2014 призначений виконуючим обов'язки ректора Національного університету біоресурсів і природокористування України^[2]. З 29 серпня 2014 року по 13 червня 2024 року — ректор Національного університету біоресурсів і природокористування України. Продовжує працювати Президентом, головою Вченої ради Національного університету біоресурсів і природокористування України.

Політична діяльність

У 1991–2009 роки — член Соціалістичної партії України.

Народний депутат України 2-го скликання з квітня 1994 року (2-й тур) до квітня 1998 р., висунутий СПУ. Секретар Комітету з питань науки та народної освіти. Член фракції СПУ і СелПУ.

Народний депутат України 3 скликання з березня 1998 року Уповноважений представник фракції Соціалістичної партії і Селянської партії України («Лівий центр») (з травня 1998 року, пізніше — фракція СПУ; секретар Комітету з питань науки і освіти (з липня 1998 року).

Народний депутат України 4 скликання з квітня 2002 року, висунутий СПУ.

З травня 2002 року — уповноважений представник фракції СПУ, голова Комітету з питань науки і освіти з червня 2002 року. Під час роботи в комітеті очолював Всеукраїнську асоціацію працівників професійної освіти.

У 2007–2009 роки — секретар Політради СПУ з ідеологічної роботи, член Політради Соціалістичної партії України.

З січня 2005 року — голова Громадської Ради освітян і науковців України (ГРОНУ).

4 квітня 2009 року колишні члени СПУ Станіслав Ніколаєнко та Олександр Баранівський звернулись до всіх членів СПУ із закликом вийти з СПУ і об‘єднатися із політичною партією «Справедливість» з метою реалізації в Україні програмних принципів європейського демократичного соціалізму.

15 квітня 2009 очолив політичну партію «Справедливість». У грудні 2011 був обраний головою партії «Об'єднані ліві і селяни», яка у червні 2014 року повернулася до своєї попередньої назви — «Справедливість».

У 2012 році балотувався у народні депутати України по 185 округу (Херсонщина) як представник партії «Об'єднані ліві та селяни», отримавши на виборах третій результат після Михайла Опанащенка та Сергія Хланя та набравши 16,18% голосів виборців. ^[3]

Робота міністром освіти

З початку 2005 р. призначений на посаду Міністра освіти і науки України^[4], де і пропрацював до кінця 2007. У 2005 в Бергені підписав Болонську декларацію від імені України.

У 2005 році за ініціативи студентів, Станіслав Ніколаєнко підтримав ідею створення Всеукраїнської студентської ради при Міністерстві освіти і науки України, як консультативно-дорадчого органу з питань студентського самоврядування. У 2007 році за ініціативи Станіслава Ніколаєнка створено державну програму упорядкування студентських гуртожитків «Студентський та учнівський гуртожиток».

Фінансування освіти зросло з 5 % до 7 % ВВП. Суттєво переглянуто принципи формування держзамовлення до вищих навчальних закладів. За три роки кількість студентів, що навчаються на стаціонарі за рахунок бюджету і зараховані на перший курс, зросла із 40 % до 59 % і склало майже 150 тис. осіб. На сьогодні в Україні нараховується більше 560 студентів на 10 тис. населення, що відповідає середньоєвропейському показнику.

За керівництва Станіслава Ніколаєнка у 2008 році ініційовані нові державні програми в освіті і науці:

• Державна програма роботи з обдарованою молоддю.
• Державна програма «шкільний автобус».
• Державна програма «Наука в університетах».
• Державна програма оновлення 300 шкіл України.
• Державний проект «Школа майбутнього».
• Створення вітчизняної освіти «нової якості».
• Долучення вищої освіти України до «Болонського процесу».
• Державна програма соціального захисту дітей-сиріт і дітей-інвалідів «Дитинство» на 2007—2012 роки.

Праці

Автор понад 150 науково-методичних праць та 13 книг^[5].

Співпрацює з журналом «Інтелектуальна власність»^[6].

У 2009 р. захистив докторську дисертацію на тему: «Теоретико-методологічні основи управління інноваційним розвитком системи освіти України», дисертацією була монографія. Пізніше стало відомо, що дисертація містить десятки сторінок плагіату.^[7] Станіслав Ніколаєнко визнав запозичення, але не вважає їх плагіатом^[8]. На його думку борці з плагіатом наносять шкоду українській освіті^[9].

Нагороди

• Заслужений працівник освіти України (1997)^[10]
• Почесна грамота Верховної Ради України^{[джерело?]}
• Орден «За заслуги» III ступеня (2006)^[11]
• Орден «За заслуги» II ступеня (2016)^[12]
• Орден «За заслуги» I ступеня (2019)^[13]

Див. також

• Партія «Справедливість»
• Соціалістична партія України
• Громадська Рада освітян і науковців України