Давньогрецька мова

Давньогре́цька мо́ва (самоназва: ἡ Ἑλληνικὴ γλῶσσα (γλῶττα), МФА: /hɛː hel.lɛː.ni.kɛ̀ː ɡlɔ̂ːs.sa/ (/ɡlɔ̂ːt.ta/)) — мова індоєвропейської сім'ї, прамова сучасної грецької мови, була поширена на території грецької ойкумени в епоху з кінця II тисячоліття до н. е. до V століття н. е.

Давньогрецька мова
Ἑλληνική
Мапа Стародавньої (Гомерової) Греції
Регіон	Східне Середземномор'я
Писемність	грецька абетка
Класифікація	Індоєвропейська сім'я Палеобалканські мови Грецька група
Коди мови
ISO 639-1	—
ISO 639-2	grc
ISO 639-3	grc
IETF	grc

Виділяють різні періоди розвитку мови: архаїчний (IX—VI століття до н. е.), класичний (V—IV століття до н. е.), елліністичний (III століття до н. е.—IV століття н. е.). На кожному етапі розвитку мови існували істотно різні діалекти.

Давньогрецька мова — мова поем «Іліада» й «Одіссея» Гомера, філософії та літератури часу Золотого століття Афін та Нового Заповіту. Нею розмовляли в полісах класичної епохи, імперії Александра Македонського та царствах діадохів. Давньогрецька мова була другою офіційною мовою Римської імперії й основною на ранніх етапах існування Візантії (поступово перероджуючись на середньовічну візантійську грецьку мову).

У середньовіччі стає зразком літературної мови Візантії, отримала статус класичної в Західній Європі в епоху Відродження та вплинула на розвиток нових грецьких мов — катаревуси (на відміну від димотики).

Особливості

Давньогрецька мова зберегла архаїчні дзвінкі приглушені голосні звуки bʰ dʰ ǵʰ gʰ gʷʰ як φ θ χ /pʰ tʰ kʰ/. Ця риса відсутня в іранських, слов'янських, балтійських і кельтських мовах^[1]. Звукова система давньогрецької мови складається з 5 голосних у короткому й довгому варіантах^[2], і 17 приголосних^[3], у яких можливий слабкий та сильний придих^[4].

Іменники, прикметники та дієслова включають основу, що несе лексичне значення слова, та певну кількість граматичних маркерів, які вказують на кількість, час тощо, або на синтаксичну функцію в реченні (підмет, додаток і т.ін.). Розрізняється чоловічий, жіночий та середній рід із характерними артиклями; перша, друга та третя особа. Для іменників і дієслів існують 3 числа — однина, двоїна та множина. Двоїна впродовж I тис. н. е. вживалася все рідше. Є називний, родовий, давально-знахідний (з часом замінився простим давальним), знахідний і кличний відмінки. Дієслова мають 4 способи: вказівний, наказовий, умовний та бажальний, 2 дієвідміни. Дієслова можуть бути в 6 часах: давноминулому, минулому доконаному, минулому недоконаному, аористі (одинична минула дія, що не має наслідку в теперішньому), теперішньому та майбутньому. Давньогрецькі дієслова мають 3 стани: активний, пасивний та зворотний активний (дія над собою)^[1].

Порядок слів у реченнях відносно вільний, оскільки синтаксичні відношення виражаються за допомогою відмінкових закінчень. У всі періоди свого розвитку лексична творчість давньогрецької мови була дуже активною, що збагачувало словниковий запас^[1].

Письмо

Звіт про витрати на будівництво (365—335 рр. до н. е.).

На території Греції існувало лінійне письмо А, використовуване мінойцями для запису мінойської мови. Потім, щонайпізніше 1500 року до н. е., для запису давньогрецької мови було розроблене лінійне письмо Б. Характерно, що ним велися виключно нехудожні записи, що стосуються обліку й торгівлі. Складове письмо лінійного письма Б складається приблизно з 90 знаків, де кожен знак представляє склад, що починається з приголосної та закінчується голосною. Слова не розділялися, а писалися підряд. Інше складове письмо, віддалено споріднене з лінійним письмом Б, використовувалося на Кіпрі з XI по III ст. до н. е. для запису рідної мови острова (етеокіпріотської), а також грецької^[1].

Протягом кількох поколінь після дорійського вторгнення греки були неписьменні. Але пізніше, максимум у VIII ст. до н. е., вони запозичили фінікійське письмо через торгівлю. Воно було алфавітним, тобто, кожна літера відповідала звуку. Використовувані в ньому семітські приголосні адаптували до потреб грецької фонології. Головним нововведенням стало використання п'яти літер зі значенням голосних — α, ε, ι, ο, υ. Найдавніші написи таким письмом датуються приблизно 725 роком до н. е. У період з VIII по V ст. до нашої ери існували місцеві відмінності у формах літер та їх значеннях від міста до міста, а також робилися спроби запровадження нових літер. Близько 400 року до н. е. алфавіт нормалізувався в усьому грецькомовному світі, налічуючи 24 літери. Відомо десятки тисяч давньогрецьких текстів, хоча багато з них існують як пізніші копії^[1].

Спочатку писали справа наліво, як фінікійці, потім «змійкою», чергуючи один рядок справа наліво, другий — зліва направо (спосіб знаний як «бустрофедон»). З IV ст. до н.e. закріпився спосіб писання зліва направо^[5]. Як і у випадку з іншими давніми письменами, слова не розділялися, а писалися суцільним рядком. Давні греки мали звичку читати вголос^[6]. У класичній давньогрецькій мові літеру η не використовували для позначення звука h (придих). Натомість використовувалася позначка придиху над наступною літерою (наприклад, ὀ = ho). Розрізнялися позначки для коротких і довгих голосних (наприклад, короткий ᾰ і довгий ᾱ)^[4]. Літери були тільки великими. Малі з'явилися лише в середньовічній грецькій^[7].

Давньогрецький алфавіт справив надзвичайно широкий вплив на формування інших алфавітів, зокрема латинських^[1], кириличних та глаголичного^[8].

Алфавіт давньогрецької мови

(У таблиці зліва направо та згори донизу)

Α α — альфа	Β β — бета	Γ γ — гамма	Δ δ — дельта
Ε ε — епсилон	Ζ ζ — дзета	Η η — ета	Θ θ — тета
Ι ι — йота	Κ κ — каппа	Λ λ — лямбда	Μ μ — мю
Ν ν — ню	Ξ ξ — ксі	Ο ο — омікрон	Π π — пі
Ρ ρ — ро	Σ σ ς — сигма	Τ τ — тау	Υ υ — іпсилон
Φ φ — фі	Χ χ — хі	Ψ ψ — псі	Ω ω — омега

Історія

Стаття з серії:
Грецька мова

---

• Прагрецька мова
• Мікенська мова
• Давньогрецька мова
• Койне
• Середньогрецька мова
• Новогрецька мова
  • Катаревуса
  • Димотика

Давньогрецька мова має довгу та добре задокументовану історію — найдовшу серед усіх індоєвропейських мов. Її розвиток поділяється на^[1]:

• мікенський період — з XIV по XIII ст. до н. е.
• архаїчний — IX—VI ст. до н. е.
• класичний — V—IV ст. до н. е
• елліністичний та римський (період койне) — IV століття до н. е. — IV століття н. е.
• візантійський період V—XV століття н. е.

Стародавня мікенська мова відома лише за записами з палацових архівів і навчальними текстами для писарів. Найближчою до стародавньої мови місцевих жителів є фригійська. Внаслідок дорійського вторгнення близько 1100 року до н. е. носії «західногрецької» мови переселилися на південь, потім на півострів Пелопоннес і, нарешті, до самого узбережжя Егейського моря. Частина місцевого населення емігрувала на схід, на західне узбережжя Анатолії (сучасна Туреччина) та на острів Кіпр. Решта прийняли дорійську мову, проте відомі слова, що мають місцеве походження, як-от «Κυπαρίσσι» (кипарис) або «Κόρινθος» (Коринф)^[1].

Після 750-х років до н. е. греки активно колонізували узбережжя Середземного та Чорного морів, особливо на півдні Італії та Сицилії. Колоністи приносили на нові землі мову рідних міст. Як наслідок розвинулася група грецьких діалектів: евбейський іонічний у Кумах; лаконський дорійський у Таренті та Гераклеї; ахейський у Сибарісі, Кротоні та Метапонті; локрійський у Локрі; коринфський дорійський у Сіракузах; і так далі. Їх можна об'єднати у 4 великих групи: західна, еолічна, аркадо-кіпрська, іонічно-аттична. Попри відмінності, вони лишалися взаємно зрозумілими. Давньогрецька проза розвинулася спочатку в іонічному середовищі (приклади авторів: Геродот, Гіппократ), потім в Аттиці (Фукідід, Платон). Мова гомерівських епосів є штучною сумішшю діалектів, яка надалі набувала поширення. Найдавніша записана поезія використовує іонічний (Архілох, Гіппонакс), лесбійський (Алкей, Сапфо), беотійський (Корінна) та інші діалекти. У VI ст. до н. е. іонічний став діалектом прози внаслідок політичного та культурного престижу Іонії. Лише в елліністичний та римський періоди аттичний став чітко переважати через вплив Афін^[1].

Грекомовні райони в елліністичний період (323–31 рр. до н. е.).

   Переважно грекомовні регіони

   Значно еллінізовані регіони

З кінця IV ст. до н. е., в елліністичний період, унаслідок встановлення імперії Александра, мова поступово ставала більш однорідною, відмінності між діалектами зменшувалися і утворилася так звана койне (κοινὴ, загальногрецька мова), базована на аттичному діалекті. Для койне характерне поступове спрощення системи голосних. Виходили з ужитку двоїна та аорист. Мова мала широкий вжиток як у побутовому спілкуванні, так і в законодавстві, художніх творах, обліку, релігійних текстах тощо. Саме нею був написаний Новий Заповіт. Койне з часом віддалялася від розмовної, набуваючи статусу офіційної, «шляхетної» мови^[1].

Після завоювання Греції Римом (III—I ст. до н. е.) латина стала витісняти грецьку в більшості давніх колоній. Там, де нею далі користувалися, відбувалися численні запозичення з латини. Проте внаслідок завоювання Малої Азії, Сирії та Єгипту Александром Македонським грецька мова була стандартною мовою правителів у нових міських центрах цих країн аж до вторгнення арабів та турків^[1], і мовою міжнародного спілкування^[9]. Давньогрецька мова існувала як офіційна мова Східної Римської імперії. Зростаюча політична та військова дезінтеграція, що передували падінню Константинополя в 1453 році, зумовили загальне зниження рівня грамотності. Спростилася система голосних звуків, виходив з ужитку давальний відмінок, інфінітиви замінювалися різними перифратичними конструкціями^[1].

Давньогрецька мова мала величезний вплив на писемну культуру західного світу. Відроджений інтерес до давньогрецької мови, що виник під час європейського Відродження, мав значний вплив на словниковий запас європейських мов, починаючи з XV століття. Давньогрецька мова (разом з латинською) асоціювалася з елітарністю та освіченістю. Чимало термінів запозичені з грецьких текстів^[10]. Основна сфера побутування грецизмів — наукова і науково-технічна термінологія: «економія», «історія», «мелодія», «музика», «строфа», «філософія» та ін.^[8]

Новогрецька мова (Νεοελληνική), яка є продовженням давньогрецької, виникла у візантійський період, та розвинулася у два пізніх різновиди: розмовна димотика, що поступово стала мовою художньої літератури, і катаревуса — штучно створена у XIX ст., яка була державною мовою Греції до 1976 року^[8]. Сучасна грецька мова є рідною мовою мешканців Греції та грецького населення острова Кіпр^[1].

Серед грецизмів у українській мові слова «кипарис», «корабель», «огірок», а також запозичення через переклади старослов'янською релігійної літератури «ангел», «Біблія», «псалом», і власні імена Андрій, Василь, Софія тощо. В українській утворилися також кальки грецьких лексем, як-от «благословенний»^[8].

Галерея

• 
  Грецький пізньоархаїчний напис на кам'яній плиті. Заборона надмірного вживання алкоголю. Стародавня Елевтерна (Крит), 600-450 рр. до н. е.
• 
  Свинцева пластина, знайдена в Додоні. Напис із проханням про ворожіння. Кінець VI століття до н. е.
• 
  Ранній грецький алфавіт, написаний на аттичній чаші. Близько 420 р. до н. е.
• 
  Гранодіоритова плінфа єгипетського елліністичного періоду, 204–180 рр. до н. е.
• 
  Грекомовний папірус, можливо «Тесей та Іполіт» Евріпіда, 50-150 рр. н.е.
• 
  Грецькомовна Книга Самуїла, Британія, XIII ст.