Шиплячі приголосні

Шипля́чі при́голосні^[1] (англ. hushing consonants, hushing sibilants) — у фонетиці збірна назва приголосних звуків, при вимові яких виникає специфічний шум (шипіння). Входять до складу заясенних приголосних. За місцем творення й ступенем палаталізації (пом'якшення) поділяються на три групи: піднебінно-ясенні, ясенно-твердопіднебінні та ретрофлексні приголосні. В українській мові шиплячими є піднебінно-ясенні звуки, які на письмі позначаються кириличними літерами ш, ж, ч, дж. У ряді українських досліджень середини ХХ століття шиплячі називаються шелесни́ми при́голосними^[2].

Звуки

Спектр шиплячих приголосних звуків (від м'яких до твердих^[3]):

Група	ш	ж	ч	дж	Примітка
ясенно-піднебінні[3]	/ɕ/ [ш']	/ʑ/ [ж']	/t͡ɕ/ [ч']	/d͡ʑ/ [дж']	М'які (палаталізовані) шиплячі
піднебінно-ясенні[3]	/ʃ/ [ш]	/ʒ/ [ж]	/t͡ʃ/ [ч]	/d͡ʒ/ [дж]	Тверді (напів-м'які); можуть м'якшати залежно від позиції в слові[3].
ретрофлексні[3]	/ʂ/ [ш]	/ʐ/ [ж]	/ʈ͡ʂ/ [ч]	/ɖ͡ʐ/ [дж]	Завжди тверді

Запис /ɕ/, /ʑ/, /t͡ɕ/, /d͡ʑ/ зустрічається, переважно, в тих мовах, де є фонемне протиставлення цих звуків твердішим /ʃ/, /ʒ/, /t͡ʃ/, /d͡ʒ/ або /ʂ/, /ʐ/, /ʈ͡ʂ/, /ɖ͡ʐ/, як скажімо в польській чи стандартній китайській^[4]. У мовах, в яких таке протиставлення (розрізнення) відсутнє, як в японській, замість /ɕ/, /ʑ/, /t͡ɕ/, /d͡ʑ/ часто використовуються символи /ʃ/, /ʒ/, /t͡ʃ/, /d͡ʒ/, незалежно від фонетичної якості самих звуків^[4]. Такий запис відповідає принципу простоти транскрибування^[4]. Так само, /ʂ/, /ʐ/, /ʈ͡ʂ/, /ɖ͡ʐ/ можуть записуватися як /ʃ/, /ʒ/, /t͡ʃ/, /d͡ʒ/. Тобто, у різних мовах /ʃ/, /ʒ/, /t͡ʃ/, /d͡ʒ/ можуть позначати шиплячі звуки різного ступеня м'якості.

Список

• [ɕ] (м'який ш) — глухий ясенно-твердопіднебінний фрикативний
• [ʑ] (м'який ж) — дзвінкий ясенно-твердопіднебінний фрикативний
• [ʈ͡ɕ] (м'який ч) — глухий ясенно-твердопіднебінний африкат
• [d͡ʑ] (м'який дж) — дзвінкий ясенно-твердопіднебінний африкат
• [ʃ] (ш) — глухий піднебінно-ясенний фрикативний
• [ʒ] (ж) — глухий піднебінно-ясенний фрикативний
• [t͡ʃ] (ч) — глухий піднебінно-ясенний африкат
• [d͡ʒ] (дж) — глухий піднебінно-ясенний африкат
• [ʂ] (твердий ш) — глухий ретрофлексний фрикативний
• [ʐ] (твердий ж) — дзвінкий ретрофлексний фрикативний
• [ʈ͡ʂ] (твердий ч) — глухий ретрофлексний африкат
• [d͡ʐ] (твердий дж) — дзвінкий ретрофлексний африкат

Мови

Мова	ɕ	ʑ	t͡ɕ	d͡ʑ	ʃ	ʒ	t͡ʃ	d͡ʒ	ʂ	ʐ	ʈ͡ʂ	ɖ͡ʐ	ɕː	ʑː	t͡ɕʰ	d͡ʑʱ	ʈ͡ʂʰ	ɖ͡ʐʱ	t͡ʃʰ	d͡ʒʱ
англійська					sh / ti	si / su	ch / tch	j / g / dg
білоруська									ш	ж	ч	дж
верхньолужицька					š	ž	č / ć	dź
гінді					श	झ़	च	ज	ष										छ	झ
давньоруська[5]	ш	ж	ч
іспанська							ch
італійська					sc		c	g / j
кашубська					sz	ż	cz	dż		rz
китайська	x		j						sh		zh				q		ch
корейська	sh / s		j												ch
латинська (церковна)					sc		с	g
литовська					š	ž	č	dž
нижньолужицька	ś	ź	ć	dź					š	ž	č
німецька					sch		tsch	dsch
польська	si / ś	zi / ź	ci / ć	dzi / dź					sz	ż / rz	cz	dż
португальська					x / ch	g / j	ch / ti
російська			ч						ш	ж			щ
сербська			ћ	ђ	ш	ж	ч	џ
українська					ш	ж	ч	дж
хорватська			ć	đ	š	ž	č	dž
французька					ch	j
чеська					š	ž	č	dž
чорногорська	ć	з´	ћ	ђ	ш	ж	ч	џ
шведська	kj								rs
японська	sh	j	ch	j

Українська

В сучасній українській мові шиплячими є приголосні звуки /ʃ/, /ʒ/, /t͡ʃ/, /d͡ʒ/. На письмі вони передаються літерами ш, ж, ч, дж. Ш і ж — фрикативи, ч і дж — африкати. Українські шиплячі — тверді, але частково пом'якшуються в позиції перед і, я, ю, є^{[джерело?]} в питомо українських словах та словах іншомовного походження.

Історія

ш походить з х перед голосними переднього ряду і з груп с або х + й (рух: рушити, дух: душа, носити: ноша), ж — з ґ перед голосними переднього ряду і з груп ґ або з + й (нога: ніжка з *ножька, стерегти: сторожа, гризти: грижа), а також із сполуки д + й (пропаде: пропажа). У цьому останньому випадку однак, правдоподібно, первісним рефлексом групи дй було дж, яке згодом спростилося в ж. Сліди первісного дж такого походження вбачають у чергуванні д : дж в дієсловах (ходити: ходжу), а також у тих формах з дж, що зберігаються в говірках (бойківських і лемківських).

Шиплячі перед голосними переднього ряду — явище праслов’янське (близько VI ст.) і характеризують усі слов’янські мови, шелесні, що утворилися зі сполучень з й, постали в період розпаду^{[джерело не вказане 1317 днів]} праслов’янської мови (близько VI — IX століття) і почасти різняться в поодиноких слов’янських мовах.

У давньоруській мові шиплячі в будь-якій позиції вимовлялися як м'які приголосні — ч [t͡ɕ], ш [ɕ], ж [ʑ]^[5]. Через цю особливість в тогочасній орфографії спеціальне позначення їх палатальної вимови не було обов'язковим^[5]. Тому поряд з ѥ, ѧ, ю після ч, ш, ж писали також є, а, у. Наприклад, чѧдо—чадо [t͡ɕadɔ], чюдити—чудити [t͡ɕudɪtɪ], чюдєса [t͡ɕudesa], жѧлость [ʑalostʲ], положю [pɔlɔʑu]^[5].

Нове дж утворилося в українській мові близько 1600 року в поодиноких словах зі старого ж або ч (джерело, джміль), а крім того, ширилося в новопозичуваних чужих словах (кинджал). Через те, що пом’якшення шелесних не мало фонологічної вартості, воно втратилося в більшості українських говірок, за винятком гол. бук.-покутських, гуцульських і бойківських. Ці процеси ствердіння спостерігаються від XV ст.