Ширшин Олександр Юрійович

Народився в червні 1994 року в Миколаєві. Один його дідусь був грузином, бабуся болгаркою. Другий дідусь — казахом, а бабуся — українкою. Обидва його дідусі були капітанами далекого плавання^[2].

Коли йому було 5 років, його сім'я повернулася на батьківщину тата в селище Чорноморське у Криму.

У 2010 році вступив в Севастопольський національний університет ядерної енергетики та промисловості. Навчався на військовій кафедрі, готувався отримати кандидата в майстри спорту з боксу^[2].

В 2014-му році, щоб не давати присягу росії, перевівся і закінчив військову кафедру в Одесі. Навчатися ж продовжив у Харкові, але виграв грант та перевівся в Bialystok University of Technology у Польщі. У 2016 році захистив уже польською диплом магістра. Незабаром вирішив поїхати волонтером у прифронтове місто Світлодарськ. Разом із іншими волонтерами і громадськими організаціями відремонтували старий спортивний зал у Новолуганському і заснували секцію боксу. Крім спорту, він організовував поїздки для підлітків за межі міста, області та регіону. Також організовував для них літературні гуртки, тренінги, майстер-класи і дозвілля.

З 2017 по 2019 роки навчався в Українському католицькому університеті. Випускник маґістерської програми з управління неприбутковими організаціями Інституту лідерства та управління УКУ^[2].

З 2018 по 2019 роки Олександр був координатором руху «Сильні громади» в м. Світлодарськ.

В 2019 після народження другої дитини Олександр із сім'єю переїхав зі Сходу. З 2019 по 2020 роки працював керівником програми «Суспільний розвиток» осередку Української академії лідерства Чернівці. З кінця 2020 і до повномасштабного вторгнення працював у компанії «Модуль ІТП».

У 2021-му проживав з родиною в Тернополі^[3].

Ще за місяць до російської атаки воїн підписав контракт у резерв. Вранці 24 лютого чоловік уже був у частині.

В середині березня 2022 потрапив у бойовий підрозділ. Спочатку був оператором БПЛА, займався дронами й поступово входив у курс справ командира взводу, щоб уміти виконувати свої функції^[4].

Перші бойові виїзди були на півдні, на Херсонському напрямку. У районах Снігурівки, а потім у Трудолюбівці. Воював на різних напрямках сходу України. Обороняв Золоте на Луганщині, його рота останньою виходила із Золотого, там отримав поранення у напівоточенні: у машину прилетіло два танкові снаряди, був заблокованим в автомобілі. Дивом залишився живим, один побратим загинув, а двоє вважаються зниклими безвісти. Отримав контузію, розрив барабанної перетинки і поранення від скла^[5]^[4].

Після поранення повернувся у військо. Пройшов лише перший етап реабілітації. Звільняв Ізюм на Харківщині^[4].

2 січня 2023-го історик Тімоті Снайдер опублікував твіт з фото Олександра, на якому він читає в окопі його книжку. В березні 2023 вони зустрілися.^[6]

На початку 2023-го року перевівся в 47ОМБр^[4]. Служив командиром роти, потім заступником командира батальйону, в липні 2024 став командиром батальйону^[7]

У кінці липня 2024 повідомив, що Україна втратила контроль над селами Прогрес та Вовче на Покровському напрямку^[8]. За липень російські війська просунулися на 7 кілометрів по залізниці і однією з причин Олександр вказав меншу кількість людей з української сторони^[9]^[10]

16 травня 2025 року Олександр Ширшин повідомив про подання рапорту про звільнення з посади через «дебільні задачі». Військовий заявив, що на поточному напрямку підрозділ отримує завдання, які, за його словами, призводять до необґрунтованих втрат особового складу. А замість аналізу ситуації, вважає він, проводяться лише формальні розслідування. "Все, на що спроможні - догани, розслідування, накладання стягнень", - написав він на своїй сторінці. Він також висловив розчарування через політичні рішення та відірваність оцінок від реального стану справ. "Політичні" ігри і оцінка реального стану справ не відповідає ні дійсності, ні можливостям. Загралися", - підсумував військовий.^[11]^[12]

У серпні 2025 офіційно пішов з посади комбата ^[13]

Ширшин Олександр Юрійович

Життєпис

Нагороди

Примітки

Wikiwand - on