Хорватська мова
південнослов’янська мова / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:
Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Хорватська мова?
Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини
Хорва́тська мо́ва (хорв. hrvatski jezik) — стандартизований варіант сербохорватської мови,[1][2][3] який використовують переважно в Хорватії, Боснії і Герцеговині і сербській Воєводині, має статус міноритарної в Чорногорії, Австрії, Італії, Угорщині, Румунії. Є офіційною мовою Європейського Союзу. Належить до групи південнослов'янських мов.
Хорватська мова | |
---|---|
hrvatski jezik | |
Поширення хорватської мови в межах хорватсько-сербської мовної системи Хорватська мова є мовою більшості Хорватська мова є мовою меншості або поширені інші мови | |
Поширена в | Хорватія, Боснія і Герцеговина |
Регіон | Південно-Східна Європа |
Носії | 5,5 млн |
Писемність | латинка (гаєвиця) |
Класифікація | |
Офіційний статус | |
Офіційна |
Хорватія Боснія і Герцеговина Сербія (Воєводина) Європейський Союз |
Регіональна |
Чорногорія Австрія Угорщина Італія Румунія |
Регулює | Рада з нормативної стандартної хорватської мови (хорв. Vijeće za normu hrvatskoga standardnog jezika) |
Коди мови | |
ISO 639-1 | hr |
ISO 639-2 | hrv |
ISO 639-3 | hrv |
Стандартизована хорватська базується на найпоширенішому наріччі сербохорватської — штокавському, що є основою також стандартизованих сербської, боснійської та чорногорської. Інші сербохорватські наріччя (чакавське, кайкавське, торлацьке, крашевське) також поширені серед хорватів. Ці чотири наріччя, як і чотири стандартизовані мови часто окреслюють разом терміном сербохорватська мова. Щоправда, цей термін є дискусійним, особливо серед носіїв цих мов,[4] і в деяких колах вживають парафраз «боснійсько-сербсько-хорватсько-чорногорська мова».
У середині 18-го століття було здійснено перші спроби сформувати хорватський літературний стандарт на основі неоштокавського діалекту, який служив міжрегіональною лінгва франка, відводячи на другий план чакавське, кайкавське та штокавське просторіччя.[5] Вирішальну роль зіграли хорватські вуківці (послідовники Вука Караджича), які наприкінці 19-го ст. — на поч. 20-го ст. закріпили використання неоштокавського як літературного стандарту, а також фонологічної орфографії.[6]
Для запису хорватської мови використовують латинську абетку — «гаєвицю».[7]