Селидове
місто в Україні, адміністративний центр Селидівської міської громади Покровського району Донецької області З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Сели́дове — місто в Україні, адміністративний центр Селидівської міської громади Покровського району Донецької області, на березі річки Солоної. Населення складає близько 10 тисяч осіб (2024).
| Селидове | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||
    | |||||||||
| Основні дані | |||||||||
| Країна |  Україна | ||||||||
| Область | Донецька область | ||||||||
| Район | Покровський район | ||||||||
| Громада | Селидівська міська громада | ||||||||
| Код КАТОТТГ: | UA14160230010080205 | ||||||||
| Засноване | 1770 (254 роки) | ||||||||
| Статус міста | з 1956 року | ||||||||
| Населення | ▼ 10 тисяч (28.06.2024)[1] | ||||||||
| Площа | 10.8 км² | ||||||||
| Густота населення | 1993 осіб/км² | ||||||||
| Поштові індекси | 85400—85480 | ||||||||
| Телефонний код | +380-6237 | ||||||||
| Координати | 48°09′00″ пн. ш. 37°18′14″ сх. д. | ||||||||
| Висота над рівнем моря | 157 м | ||||||||
| Водойма | р. Солона | ||||||||
| Назва мешканців | сели́дівець, сели́дівка, сели́дівці | ||||||||
| Відстань | |||||||||
| Найближча залізнична станція | Селидівка | ||||||||
| До станції | 5 км | ||||||||
| До обл./респ. центру | |||||||||
| - фізична | 39,1 км | ||||||||
| - залізницею | 91 км | ||||||||
| - автошляхами | 46,1 км | ||||||||
| До Києва | |||||||||
| - фізична | 552 км | ||||||||
| - залізницею | 815 км | ||||||||
| - автошляхами | 644 км | ||||||||
| Міська влада | |||||||||
| Адреса | 85400, м. Селидове, вул. Карла Маркса, 8 | ||||||||
| Вебсторінка | Селидівська міська рада | ||||||||
| Міський голова | Немченко Анатолій Миколайович[джерело?] | ||||||||
|
| |||||||||
Місто засноване у 1770 році. За легендою у козаків, які переселялись із Запоріжжя на Кубань при переправі через річку Солону зламався віз. Оскільки швидко знайти деревину в степу було проблематично, а вже була пізня осінь вони вирішили зазимувати в цьому місці, а потім і зовсім залишилися. Отамана (чи можливо найбагатшого з них) звали Селид (можливо це було прізвисько, тому що ім'я не зовсім українське). На честь нього й отримало назву поселення. Швидше за все ці козаки були так званими «гречкосіями», тобто осілою частиною запорожців.
У 1782 році слобідку Селидівку утворила Бахмутська провінційна канцелярія, на місці козацьких займищ біля джерел річки Солоної, що впадає до Вовчої. Можливо, її заснував козак Селид, як про те говорить легенда. За переказами старожилів існує також інша версія, що буцімто колись урядовому землемірові за його працю піднесли сало, але йому така плата не сподобалась, він не прийняв її. Тоді й назвав село Салодавка (сало-давати). Цією легендою пояснюється назва поселення до 1956 року — Селидівка.
Станом на 1859 рік у казенному селі Селидівка Бахмутського повіту Катеринославської губернії мешкало 3618 осіб (1798 чоловічої статі та 1820 — жіночої), налічувалось 498 дворових господарства, існувала православна церква й станова квартира, відбувались 3 ярмарки на рік й базари[2].
Станом на 1886 рік у колишньому державному селі Селидівка, центрі Селидівської волості, мешкало 3640 осіб, налічувалось 637 дворових господарств, існували православна церква, школа й 9 лавок, відбувались 3 ярмарки на рік[3].
За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 5873 осіб (2991 чоловічої статі та 2882 — жіночої), з яких 5666 — православної віри[4].
У 1908 році в селі Селидівка разом із селом Новоселидівка мешкало 7823 особи (3915 чоловічої статі та 3908 — жіночої), налічувалось 1657 дворових господарств[5].
1 грудня 1991 року мешканці міста Селидового на Всеукраїнському референдумі віддали «За» незалежність України 83,90 % осіб.
До 30 квітня 2023 року в Селидівській міській громаді Донецької області тривали обговорення щодо перейменування вулиць, відповідно до рекомендацій Українського інституту Національної пам'яті, було визначено перелік вулиць та провулків на території громади, які підлягають зміні назв. У місті Селидове налічується таких 36 топонімів. У цьому місті на Донеччині досі існують вулиці, які отримали назву за часів комуністичного режиму, і несуть у собі меседжі радянського минулого. Чомусь жодна місцева влада до цього моменту так і не змінила цього. Наприклад, центральна вулиця міста досі має назву на честь Карла Маркса[6].
Місто було багато разів обстріляне російською армією під час російсько-української війни. Так, 15 листопада 2023 року був частково зруйнований 4-поверховий будинок, загинули 4 людей і постраждали 3[7]. 21 листопада частково зруйновані два корпуси центральної міської лікарні (3 загиблих, 8 поранених)[8][9]. 8 лютого 2024 року були пошкоджені сім багатоповерхових та три приватні будинки (один загиблий і семеро поранених)[10][11]. 14 лютого частково зруйновано житловий будинок та лікарню (троє загиблих, 12 поранених)[12].
.jpg)
21 червня 2024 року, вранці, російські окупанти вдарили керованою авіабомбою по місту Селидове. Внаслідок ворожого удару дві людини загинули й троє осіб отримали поранення. В зоні ураження опинилася цивільна житлова забудова — пошкоджено 5 п'ятиповерхівок та 6 приватних будинків[13].
5 липня 2024 року окупанти двічі обстріляли місто Селидове із застосуванням касетних боєприпасів та ФАБ-500. У зоні ураження опинився приватний сектор та багатоквартирні будинки. Внаслідок атак окупантів загинули 5 мешканців та 15 осіб зазнали різного ступеня поранення. Пошкодження різного ступеня зазнали 21 приватний будинок, 3 адміністративних будівлі, підприємство, кав'ярня, 4 крамниці, торгові павільйони на ринку та 21 автомобіль[14].
27 серпня 2024 російські окупаційні війська обстріляли м. Селидове з артилерії. Обстріл стався о 15.00. Пошкоджено один приватний будинок.[15]
- Прапор — зліва направо тягнуться чотири кольори, зверху вниз: білий символізує чисте небо, зелений зелені поля, червоний символізує кров пролиту за козацьку землю, чорний символізує поклади кам'яного вугілля.
- Герб — зображений у формі французького щита з надписом у верхній частині на синьому фоні «Селидове». Далі зображений білий колір з шахтою та копером. Зелений колір з житом та червоний колір з козацькою шаблею.
За даними перепису 2001 року населення Селидового становило 26875 осіб, із них 31,46 % зазначили рідною мову українську, 66,82 % — російську, 0,29 % — вірменську, 0,09 % — білоруську, 0,03 % — циганську та молдовську, 0,01 % — польську, німецьку та грецьку, а також угорську мови[16].
Чисельність
| 1959[17] | 1970[17] | 1979[17] | 1989[17] | 2001[17] |
|---|---|---|---|---|
| 12 949 | ▲ 22 315 | ▼ 21 853 | ▲ 29 831 | ▼ 26 793 |
| 2003[17] | 2004[17] | 2005[17] | 2006[17] | 2007[17] |
| ▼ 26 179 | ▼ 25 648 | ▼ 25 428 | ▼ 25 139 | ▼ 24 894 |
| 2008[17] | 2009[17] | 2010[17] | 2011[18] | 2012[19] |
| ▼ 24 676 | ▬ 24 624 | ▼ 24 481 | ▼ 24 366 | ▼ 24 269 |
| 2013[20] | 2014[21] | 2015[22] | 2016[23] | 2017[24] |
| ▼ 24 145 | ▼ 23 989 | ▼ 23 793 | ▼ 23 481 | ▼ 23 301 |
| 2018[25] | 2019[26] | 2020[27] | 2021[28] | 2022[29] |
| ▼ 22 971 | ▼ 22 614 | ▼ 22 276 | ▼ 21 916 | ▼ 21 521 |
Національний склад
Національний склад населення за даними перепису 2001 року[30]:
| Національність | Відсоток |
|---|---|
| українці | 59,29% |
| росіяни | 36,67% |
| білоруси | 1,09% |
| татари | 0,47% |
| греки | 0,38% |
| вірмени | 0,30% |
| азербайджанці | 0,11% |
| інші/не вказали | 1,69% |
Мовний склад
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[31]:
| Мова | Кількість | Відсоток |
|---|---|---|
| російська | 17959 | 66.82% |
| українська | 8456 | 31.46% |
| вірменська | 78 | 0.29% |
| білоруська | 23 | 0.09% |
| румунська | 7 | 0.03% |
| інші/не вказали | 352 | 1.31% |
| Усього | 26875 | 100% |
Динаміка зміни населення Селидового за роками[32]:
Центральна збагачувальна фабрика «Селидівська», заводи: залізобетонних виробів, асфальто-бетонний, хлібобулочний. Кам'яновугільні шахти, консервний, молочний, цегельний заводи закриті.
У місті Селидове Донецької області на обліку перебуває 19 пам'яток історії та одна пам'ятка монументального мистецтва. Загалом з них три пам'ятники Леніну та чотири братських могил радянським воїнам.
У 1965 році, в Селидовому, коли першим секретарем КПУ був Петро Шелест, планувалося побудувати стелу, присвячену запорозьким козакам. Замість неї у 1977 році, за ініціативою першого секретаря Селидівського КПУ Юрія Якимовича Бургаса й голови виконкому міської ради депутатів трудящих Анатолія Дмитровича Кладка, які не злякалися цькувань вищої влади, поставлено пам'ятник донецького скульптора Павла Гевеке «Козак у дозорі»: На високий кам'яний стовп правою рукою, що стискає руків'я шаблюки, оперся вусатий дозорець. У лівій руці, піднятій угору, щоб прикритися від проміння сонця, затиснута люлька. Козак дивиться в бік Криму.
У 1987 році там же на березі річки Солоної встановлено другий пам'ятник Павла Гевеке: На підвищенні в формі козацької могили зображено скульптурні фігури трьох козаків. У середині, спертий на весло козак слухає побратима, який грає на бандурі. Його слухає також і третій козак, який, напівлежачи, оперся на руків'я шаблі.
Це — третій пам'ятник запорозькій звитязі. Перший установлено на середземноморському острові Мальті в одному з палаців правителя: Престол, на якому сидить князь, підпирають негр і козак з оселедцем. Другий пам'ятник установлено 1897 р. на Таманському півострові над Кубанню. Він присвячений поселенню запорозьких козаків на Кубані.
На початку вересня 2015 року у Селидовому демонтуваний пам'ятник Леніну[33].
В місті є історичний музей бойової та трудової слави при селидівському професійному ліцеї, заснований у 1988 році (наказ по ПТУ від 20.10.1988 № 181), керівник музею — Суверньова Любов Миколаївна.
В музеї зібрані експонати про буремні дні Другої світової війни війни про тих, хто визволяв Донецький край, хто прославляв і прославляє наше місто своїми трудовими руками. У травні 2008 року музей зареєстрований у Донецькому центрі туризму і краєзнавства учнівської молоді. Музей є центром патріотичного виховання учнів на прикладах подвигів старших поколінь в ліцеї. Тут проводяться уроки мужності, зустрічі з ветеранами війни, АТО, афганцями, свята визволення рідного міста та Донбасу, Дню Перемоги, Революції Гідності. Пошукова група «Пошук» на чолі з викладачем Немикіною Н. В. поповнила музей ліцею спогадами ветеранів війни Алексєєва В. А., Дрюк І. М., Краля А. С. Учні підтримують ветеранів Випускники ліцею, які загинули в Афганістані, поздоровляють їх зі святами, надають їм допомогу в упорядкуванні садив і городів. В музеї проводяться виставки квіткових композицій до дня визволення Донбасу, дня вчителя і ПТО, виставки декоративно-прикладного мистецтва.
В музеї проводяться екскурсії першокурсників, учнів шкіл у дні відкритих дверей та військово-патріотична робота. Виставку предметів козацького побуту і козацької зброї, яку проводив Федоров М. В. — юртовий Селидівського юрту Донецьких козаків. Регулярно проводяться бесіди юнаків з представниками військкомату «Служба в лавах збройних сил України», зустрічі з випускниками воїнами.
В музеї відкрита кімната українського побуту «Світлиця», де проводяться виставки писанок, пасхальних писанок, весняних квітів, малюнків, козацькі й фольклорні свята. В світлиці зберігається «Скринька мудрості» ліцею де записані правила поведінки наших вихованців, які базуються на традиціях народознавства. Про заходи, які проводяться в музеї ліцею, неодноразово друкувалося в місцевій газеті «Наша Зоря».
- Центр міста
- Мікрорайон «Сонячний»
- Жилий Масив «Молодіжний»
- Мікрорайон «Північний»
- Мікрорайон «Південний»
- «Наклонка» (східний приватний сектор)
- «Ворошилівка» (західний приватний сектор)
- 11-й квартал
- Селище Урали
- Селище цегельного заводу
- Бровко Іван Карпович (1908—1989) — радянський військовий льотчик, учасник громадянської війни в Іспанії та Другої світової війни, генерал-лейтенант авіації.
- Дяченко Валентина Олексіївна (нар. 1931) — українська скульпторка.
- Загребельська Агія Аббасівна (нар. 1982) — українська юристка, колишня державна уповноважена Антимонопольного комітету України[34].
- Мор Едуард Володимирович (нар. 1977) — колишній український, російський футболіст, що грав на позиції захисника.
- Прутнік Едуард Анатолійович (нар. 1973) — колишній народний депутат України.
- Солдатенко Валерій Федорович (нар. 1946) — український історик, голова Українського інституту національної пам'яті (2010—2014), доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України (з 2006 року).
- Рева Віктор Якович (нар. 1954) — український композитор.
- Романко Юрій Васильович (нар. 1977) — заслужений майстер спорту України з кікбоксингу.
- Шутов Ілля Якимович (нар. 1957) — активний учасник національно-визвольної боротьби за незалежність і демократичний устрій України. Статус — борець за незалежність України у XX столітті, громадський діяч, науковець, юрист, журналіст.
- Яловчак Тетяна Миколаївна (нар. 1979) — українська альпіністка, волонтер.
Галерея
«Козак у дозорі» (2018)
Табличка «Козак у дозорі» (2018)
Пам'ятна дошка воїну-афганцю, прапорщику Є. Д. Бондарю на Селидівському професійному ліцеї- Могила воїна-афганця, прапорщика Бондаря Є. Д. в Селидове (2020)
Пам'ятник льотчику-земляку О. Л. Колесникову, в парку на вул. Центральній
Братська могила радянських вояків та військовополонених на вул. Михайлівській (2020))
Пам'ятник воїнам-визволителям та воїнам-землякам
Могила невідомого радянського офіцера
Пам'ятник Володимиру Маяковському (2020)
Братська могила борців за радянську владу (2020)
Wikiwand in your browser!
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
