Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Твори, написані українською народною мовою, існували і розповсюджувались в Україні задовго до появи «Енеїди» І. Котляревського[1]. Жива розмовна мова українського народу знаходила відображення ще на початку XVII ст. в інтермедіях до драм Якуба Гаватовича: «Продав кота в мішку» та «Найкращий сон». Ці найстаріші відомі україномовні інтермедії були надруковані як додаток до твору «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Івана Хрестителя, посланця Божого» (Львів, 1619). Текст твору «Трагедія, або Образ смерті…» надрукував Ян Шеліга[2][3][4][5][6][7].
Історія зберегла факти з початкової доби нової, властивої української літературної мови. Ранні твори, тексти яких збереглися, це насамперед дві інтермедії Я. Гаватовича (1619 р.); «Пісня про Кулину» (1612 р.); інтермедії Митрофана Довгалевського — «Комическое дѣйствіе» (1736 р.)[8] та «Властнотворный образ человѣколюбія Божія» (1737 р.)[9]; інтермедії Г. Кониського в його драмі «Воскресеніе мертвыхъ» (40-ві роки XVIII ст.)[10]; вертепна драма (найстарший текст «волинський» виник, на думку І. Франка, десь наприкінці XVII ст. або на початку XVIII ст.); текст «Козака Мамая» (напівфольклорний); різдвяні й великодні вірші; «Разговоръ» пастухів (здогадно — друга половина XVIII ст.); громадсько-сатиричні вірші — «Сатира на слобожан»[11], «Вірша про Кирика»[12], «Вірша про Куксу»[13] (всі три вірші виникли у другій половині XVIII ст.); твори І. Некрашевича — «Исповѣдь» (1789 р.), два листи до гнідинського священика І. Филиповича (один з датою 1791 р., другий без дати); «Замисли на попа» (без дати)[14], «Ярмарок»[15][16]; дві пісні А. Головатого: «Ой Боже наш, Боже милостивий» та «Ой годі нам журитися» (1792 р.); дума гетьмана І. Мазепи «Всі покою щиро прагнуть» тощо[17][18].
На початку XVIII ст., тексти, написані українською народною мовою, були переважно світського змісту: про кохання (щасливе та нещасливе), про побутові проблеми, про житейські стосунки. Такі переважно анонімні вірші своїм стилем, мовою і поетикою часто нагадують українські народні пісні (наприклад, «Пѣснь о свѣтѣ»[19][20] О. Падальського[21], «От нещасной долѣ»[22][23] і ін.). Є також значна кількість авторських і безіменних бурлескних віршів та діалогів (різдвяні та великодні вірші)[24], інтермедії та інтерлюдії[25], сатиричні вірші і оповідання, які написані українською народною мовою[26]. Прикладом поетичного твору на історичну тематику, писаного мовою, близькою до народної, є «Дума» Й. Шумлянського, що її присвячено Віденській битві 1683 року[27][28].
Один із перших віршів, що було надруковано українською народною мовою, дуже близькою до сучасної літературної, є твір Антона Головатого «Пѣсня Черноморскаго войска, по полученіи на землю Высочайшихъ грамотъ сочиненная» (1792)[31][32][33]. У листопаді того ж року опублікований у «Новых ежемесячных сочинениях»[34], щомісячному виданні російської Імператорської академії наук.
«Енеїда» Івана Котляревського (1798, 3 частини; 1842 — повне посмертне видання) стала першим великим твором загальнонаціонального значення нової української літератури, написаним народною мовою. Взявши за основу сюжет однойменної поеми Вергілія, Котляревський у традиціях давнього українського бурлеску створив свій оригінальний художній твір. У поемі автор відтворив різні сторони життя українського суспільства у другій половині 18 століття. Національне забарвлення і співчуття до долі простого народу зумовили великий успіх «Енеїди» серед сучасників.
|
О. Павловський, автор першої друкованої граматики живої народної української мови, написаної 1805 р., але виданої 1818 р. в Ст.-Петербурзі під назвою «Граматика малоросійського наріччя» (рос. Грамматика малороссійскаго наречія)[36], а також важливого для її розуміння «Додатку до Граматики малоросійського наріччя» (рос. Прибавленія къ ГрамматикѢ малороссійскаго наречія) (1822 р.)[37], є одним з перших мовознавців, що заклали наукове підґрунтя для усвідомлення української мови як самостійної й рівноправної серед інших слов'янських мов[38]. В українському мовознавстві їй передували граматики учнів Львівської братської школи (1591 р.), Лаврентія Зизанія (1596 р.), М. Смотрицького (1619 р.), І. Ужевича (1643 р.), але всі вони в традиціях тогочасної філології пояснювали церковнослов'янську мову переважно в порівнянні з канонічними латинською і грецькою. Лише написана латинською мовою «Грамматыка словенская» І. Ужевича охарактеризувала граматичну будову староукраїнської книжної мови (у І. Ужевича «народна мова», лат. lingua popularis). Однак з огляду на призначення, обсяг, зміст і структуру саме праця О. Павловського вважається першою науковою граматикою української мови, бо в ній системно аналізується фонетична, граматична й частково лексична та фразеологічна будова народної української мови, на базі якої вже тоді активно розвивалася літературна форма мови.
У «Граматиці» О. Павловський, серед іншого, стверджує, що «малоросійське наріччя» є таким, «яке є практично справжньою мовою» (рос. которое составляетъ почти настоящій языкъ). Книга містить об'єктивні та досить сміливі як на той час визначення національно-мовних реалій. Такі погляди не сподобалися владі та офіційним установам Російської імперії, зокрема її Академії Наук: як наслідок, надіслана О. Павловським ще 11 березня 1805 р. граматика з супровідним листом до Російської Академії Наук хоч і була розглянута без особливих критичних зауважень по суті, але рекомендації до друку так і не отримала. Праця була опублікована лише 1818 р. у приватній типографії В. Плавільщикова.
Сама «Граматика малоросійського наріччя» є відносно невеликою за обсягом книгою — всього понад 120 сторінок. Вона включає вступ, що називається «Замість передмови» (рос. «Вместо предисловія»), першу частину «Про літери та про словотвір» (рос. «О буквахъ и о произведеніи словъ»), присвячену питанням фонетики й морфології української мови, другу частину «Про творчість та віршування малоросійське» (рос. «О сочиненіи и о стихотворстве малороссійскомъ»), в якій подається короткий словник з найуживанішими словами, природничою термінологією, християнськими іменами, фразеологізмами та приказками, а також окреслюються питання синтаксису й наводяться уривки з розмовного мовлення та фольклору, узагальнення, поміщені під назвою «Загальні зауваження» (рос. «Общія замечанія»). Її фактичний матеріал і життєвий досвід автора свідчать, що граматика написана на базі південно-східних говірок тодішньої Київщини.
О. Павловський переконливо підтверджує відокремленість «малоросійського наріччя» від російської мови загальноукраїнськими фонетичними, граматичними й лексичними ознаками та одиницями. Серед них зазначаються:
Наступні граматики української мови у Східній Україні з'являються лише після революції 1905 р., хоча в Західній Україні, яка була в цей час під владою Австро-Угорщини, вийшли у світ українські граматики І. Могильницького (1822—1824 р.р.), М. Лучкая (1830 р.), Й. Левицького (1834 р.), Й. Лозинського (1846 р.), Т. Глинського (1845 р.), Я. Головацького (1849 р.), П. Дячана (1865 р.), С. Смаль-Стоцького й Т. Гартнера (1893 р.) та ін.
«Грама́тка» Пантелеймона Куліша, надрукована у 1857 р., є одним з перших підручників сучасної української мови[39][40][41].
До середини XIX століття в тій частині України, яка була в Російській імперії, не було жодної школи, де навчання велося б українською мовою. У 40—60-х роках XIX століття в Україні розпочалося національно-культурне відродження, одним з виявів якого стало відкриття українських недільних (недержавних) шкіл для навчання грамоти дітей і дорослих, які не відвідували державних (російських) шкіл. Такі недільні школи розпочали з'являтися в Україні 1859 року з ініціативи самих українців. У 1859—1860 роках вже було 68 недільних шкіл. Викладачами шкіл були члени українських громад — студенти, вчителі гімназій тощо. У недільних школах навчання проводилося у вихідні, вивчали три основні предмети: закон божий, грамоту, малюнок. Навчання в багатьох таких школах велося українською мовою, тому виникла потреба в українських підручниках.
«Грама́тка» П. Куліша стала першим букварем, за яким українці могли навчатися рідною мовою. Наслідуючи приклад П. Куліша, до створення україномовних букварів та арифметик для недільних шкіл на початку 60-х років XIX ст. приступили Т. Шевченко, М. Максимович, К. Шейковський, І. Деркач, М. Гатцук, О. Стронін, Ю. Дараган, Л. Ященко, О. Потебня та ін.[42]
У «Грама́тці», як і в «Записках про Південну Русь» (рос. «Записках о Южной Руси»), П.Куліш впроваджував новий фонетичний правопис (згодом його назвали «кулішівкою»), який мав важливе значення у встановленні сучасної української орфографії. Оскільки «Грама́тка», як зазначав сам автор, призначалася не тільки для дітей, а й для всіх тих, хто не мав початкової шкільної освіти, він подав різні методичні поради. Вони написані просто і докладно, з використанням народно-розмовної лексики.
Скілько ні есть у насъ по Вкраіні граматокъ і букварівъ, то всі вони не годятця намъ для первоі науки письменства, бо печатані не нашою мовою, а черезъ те всяка дитина довго нудитця надъ книжкою, поки навчитця иноязичниі слова розбірати...Треба учить дітей письменства такъ, щобъ дурно часу не гаявши, швидко зрозуміла дитина науку читання, а до сёго найперша помічъ – щобъ граматка зложена була рідною Украінською мовою. Навчившись читать по-своёму, усяке розуміе и Церковну, и Московську печать, тогді й нехай беретця за які хотя книги. Отсе жъ напечатана така Граматка. Учачись читать, не буде тутъ спотикатись дитина на слова иноязичниі; а витвердивши іі добре здобуде на ввесь вікъ собі користи. Передмова до «Грама́тки» П. Куліша[43] |
Підручник складається з двох основних частин. Перша частина — власне граматика, а друга — початки арифметики. Спочатку пропонується вивчити азбуку, що складається з 36 графічних знаків. Також подаються різні набори літер — друковані великі літери (прописна азбука), маленькі друковані літери (стрічна азбука), маленькі писемні літери (крива азбука).
У «Граматці» автор аналізує деякі українські звуки, що відрізняються від російських:
1) У нашій мові буква Г иногді вимовляетця твердо, отъ якъ у слові ганокъ, або гузъ; то въ таких случаяхъ треба писати Латинську букву велику G, або малу g, именно –gанокъ, gузь, Gанжа Андиберъ. |
Цікаво, що переважна більшість термінів і номенклатур, що їх використав П. Куліш у «Грама́тці», функціонує в сучасній українській літературній мові (наприклад, мова, склади, азбука, дума, віршъ, законъ, судъ, добутокъ, наука, прості числа, множиме, урокъ та ін.). Деякі з них зазнали фонетико-морфологічних змін (наприклад, табличка помножения — таблиця множення, поділъ — ділення, ділитель — дільник та ін.), окремі терміни не вживаються (наприклад, справа — у значенні математична дія, язикъ — у значенні мова та ін.).
Основи нової української літературної мови заклав І. Котляревський. Однак виникнення і остаточне сформування нової української літературної мови не було раптовим, миттєвим явищем. Літературний, мовотворчий процес формування нової української літератури і літературної мови тривав майже півстоліття і закінчився літературно-мовною діяльністю Т. Шевченка[44].
І. Огієнко в своїй праці «Історія української літературної мови»[45] сказав про це таким чином :
В історії розвою української літературної мови Шевченко закінчив ту добу, що розпочалася Котляревським і велася його наслідувачами. Він став синтезою цієї мови і він же поставив її на добру путь дальшого розвою. По Шевченкові хоч і ще й сперечаються за межі літературної спроможності української мови, але всім стало ясно, що Шевченко таки вивів цю мову на шлях ширшого літературного розвою. |
Східна Галичина та Лемківщина з давен — корінна частина єдиної великої Русі; у цих землях корінне населення завжди було російським, отже влаштування їхнє має бути засноване на російських началах. Я вводитиму тут російську мову, закон і влаштування. |
Дискусії навколо української мови точилися на сторінках наукових, громадсько-політичних, науково-популярних газет та журналів, у приватному листуванні в Російській імперії у XIX — на початку XX ст. Участь у ній взяли як українські вчені, так і російські, частково — польські та інші славісти, але найактивніше і найбільше полемізували М. Погодін і М. Максимович, О. Соболевський і А. Кримський, С. Булич, Т. Флоринський та К. Михальчук і В. Науменко.
На основі виявлених фонетичних, морфологічних, синтаксичних та лексичних ознак було описано найхарактерніші риси української мови, що відділяють її від інших слов'янських мов, зокрема російської та польської. На особливості української мови звертали увагу як українські вчені (М. Максимович, К. Михальчук, О. Огоновський, О. Потебня, І. Франко, А. Метлинський, В. Науменко, І. Срезневський та ін.), так і російські науковці (С. Булич, Т. Флоринський, М. Погодін, О. Соболевський, О. Шахматов та ін.). Деякі російські вчені, зокрема О. Шахматов, П. Лавровський, Ф. Корш, прагнули об'єктивно показати закономірні процеси її розвитку, відводили їй належне місце серед інших слов'янських мов. Представники офіційної науки, зокрема С. Булич, Т. Флоринський, М. Погодін, О. Соболевський, розглядали українську мову лише як наріччя «загальноросійської мови» (рос. «общерусского языка»), відводячи їй роль другорядної, не здатної до обслуговування різних сфер життя, насамперед — духовної культури. Визнавали самостійною українську мову відомі славісти Ф. Міклошич та В. Ягич.
Намагання представників російської офіційної науки розглядати українську мову як діалект «загальноросійської мови» сприяли появі урядових указів про обмеження українського друкованого слова. Українська мова надовго була витіснена з усіх сфер суспільно-політичного життя українського народу. І тільки заходами прогресивних російських діячів, у тому числі О. Шахматова, Ф. Корша, П. Фортунатова, знято ці дискримінаційні щодо української писемно-літературної мови царські заходи.
Дискусія навколо української мови сприяла з'ясуванню питання про її походження, дослідженню писемних пам'яток. Представники офіційної філології намагалися довести, що розпад «загальноросійської мови» стався лише у XII—XIV ст. Українські мовознавці М. Максимович, О. Потебня, О. Огоновський, А. Кримський у своїх працях переконливо показали старожитність української мови, самостійний її розвиток принаймні з XI ст. Об'єктивно підходив до з'ясування генези української мови і О.Шахматов, на думку якого окремі відмінності в «загальноросійській мові» проявляються вже в XI ст. Під час дискусії була повністю відкинута як антинаукова теорія, що її висунув був М. Погодін, а підтримав О. Соболевський, про пізніше заселення земель Києва та Київщини вихідцями з Карпат. М. Максимович, О. Котляревський, А. Кримський та ін., російський лінгвіст О. Шахматов були переконані в тому, що українці проживали на землях Подніпров'я здавна. Ряд дослідників не лише визнавали старожитність української мови, але й писали про її вплив на розвиток російської та польської мов (М. Костомаров, П. Куліш, М.Колесов, І. Могильницький).
У ході полеміки доведено спроможність української мови бути мовою науки, освіти (І. Франко, Б. Грінченко, І.Нечуй-Левицький, Є. Тимченко, В. Науменко, М. Грушевський), усупереч твердженням представників царської офіційної науки (С. Булича, Т. Флоринського та ін.). Дискусії, що велися протягом XIX — поч. XX ст., остаточно показали окремішність української мови, визнали її право на самостійний розвиток, що підтвердила російська «Імператорська Санкт-Петербурзька академія наук»[59].
18 лютого 1905 р. російською «Імператорською Санкт-Петербурзькою академією наук» було видано «Записку про відміну утисків друкованого малоруського слова» рос. «Объ отмѣнѣ стѣсненій малорусскаго печатнаго слова»[60]) — вона являла собою ґрунтовний науковий аналіз в історичному розрізі ситуації, пов'язаної з розвитком і забороною українського друкованого слова. Поява «Записки» була викликана вимушеним напередодні революційних подій 1905 р. зверненням комітету міністрів Російської імперії до академії наук з метою мати «достатні фактичні відомості» (рос. достаточные фактические сведения) щодо ситуації з україномовним друком.
Для розгляду цього питання в січні 1905 р. було створено комісію під керівництвом академіка Ф. Корша. Пропозиції членів комісії, викладені в «Записці», стосувалися необхідності відміни абсурдних заборон українського друку, українська мова була ледь не вперше в Російській імперії названа окремою від російської мовою. Не зважаючи на це, царська бюрократія у вересні 1905 р. все одно заявила про «несвоєчасність» скасування цензурного указу 1876 р.[61]
Уперше «Записка» опублікована окремим виданням у 1905 р. приватним видавництвом, перевидана у 1910 р.
Від 1340 до 1772 року Східна Галичина входила до складу Польщі. Цей період характеризується відсутністю українських шкіл, на відміну від Великого князівства Литовського українська не була мовою двору, науки, суду, права та дипломатії. За словами Й. Лозинського, українська мова «з високого становища була загнана під селянську стріху»[62].
Після приєднання Галичини до Австрії у 1783 р. з дозволу цісаря Йосипа ІІ було відкрито духовну семінарію з українською мовою викладання у Львові. У цьому ж році був відкритий Львівський університет, де викладання велося латиною та німецькою мовами. У 1787 р. було відкрито «Провізоричний науковий інститут в руській мові» («Руський інститут», лат. Studium Ruthenum) — філософсько-богословський заклад для українців для підготовки сільських священиків. Цей заклад проіснував до 1808 р. Після смерті Йосипа ІІ у 1790 р. українське відродження поступово почало згасати.
У 1829 році в газеті «Czasopismo naukowe księgozbioru imienia Ossolińskich» (укр. «Науковий журнал бібліотеки ім. Оссолінських») було надруковано статтю І. Могильницького «Rozprawa o języku ruskim» (укр. «Роздуми про руську мову») — скорочений переклад його праці «Вѣдомость о Рускомъ языцѣ». Ця стаття мала великий резонанс, оскільки її автор першим заявив про самостійність української мови та навів відповідні аргументи.
І. Могильницький вважав, що писемна, літературна мова повинна відрізнятися від простої народної мови, тобто дотримувався теорії про два стилі. Окрім того, на території Східної Галичини функціонували кілька українських говорів, зокрема гуцульський, лемківський, бойківський, покутсько-буковинський та наддністрянський. Через те більшість мовознавців схилялися до формування літературної мови не на основі якогось з цих діалектів, а використовуючи багату літературну спадщину церковнослов'янською мовою.
Помітною працею з проблем української мови була українська граматика Йосипа Левицького, написана німецькою мовою та видана у 1834 р. Автор знайомив європейського читача з особливостями української мови, однак у книзі була представлена не справжня українська мова, якою розмовляли українці, а сурогат, мішанина старослов'янських, українських, російських та польських слів.
Подією великої культурологічної ваги став вихід у світ у 1837 р. літературного альманаху «Русалка Днѣстровая», створеного «Руською трійцею» — Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем. Альманах був написаний простою народною українською мовою з використанням фонетичного принципу письма та «гражданського» шрифту, що сприймалося як виклик усталеній системі.
Одночасно з проукраїнським рухом у Галичині існував «москвофільський» напрямок. Починаючи з другої половини 50-х р.р. XIX ст. особливо виділялося «Погодінське коло», що його очолив історик Д. Зубрицький. «Москвофіли» зневажливо ставилися до української мови, називаючи її мовою черні, «простолюдина пасічника Грицька», «пастуха Панька» тощо. Іван Франко назвав діячів «москвофільського» напрямку «твердорусами» та засуджував їхню позицію.
На початку 60-х р.р. XIX ст., після смерті Т. Шевченка, в Галичині зароджується на противагу москвофільському рух «народовців», які обстоювали народну мову. У 1863 р. виходить брошура М. Лаврівського «Кілька слів на часі!», яка була написана фонетичним правописом і народною мовою. Визначною подією в культурному житті Галичини була поява на початку 60-х р.р. XIX ст. граматики української мови Михайла Осадци. У таборі народовців, які обстоювали народну мову, найактивнішими були син М. Шашкевича Володимир, К. Климкович, Ф. Заревич, Д. Танячкевич, Михайло Осадца, Ю. Лаврівський, Іван Жуківський, С. Качала, А. Вахнянин, Михайло Глинський та інші. Рух і вплив народовців посилився з відкриттям 8 грудня 1868 р. товариства «Просвіта».
О. Огоновським у 1880 р. було написано граматику української мови німецькою «Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache» (укр. «Дослідження різних аспектів руської мови»). У ній правильно характеризувалася українська мова, її фонетичні та граматичні особливості. У книзі він зіставляє українську мову з російською, розкриває основні риси української, показує її переваги над російською.
Боротьба за народну мову проходила з перемінним успіхом. Разом з москвофільськими виданнями («Слово» тощо) існували видання народовські («Вечерниці» — до 1863 р., «Мета», «Нива», «Русалка»). У 1886 р. вийшов «Малоруско-нїмецкий словар / Ruthenish-Deutches Wörterbuch» Є. Желехівського, виданий за фонетичним правописом, який отримав назву «желехівка».
Суттєво вплинув на формування літературної української мови в Галичині І. Франко.
90-ті р.р. XIX ст. позначено дискусією щодо загальноукраїнських норм літературної мови між письменниками Східної та Західної України. Східноукраїнські письменники назагал не сприймали галицького варіанту літературної мови. Ще у 1863 р. М. Костомаров у листі до О. Кониського писав:
«А що про Червону Русь пишете, так вона не єдиним правописом одрізнилася од нас, але й мовою, нехай вона до нас прихиляється, а не ми до неї. Самі розумні русини так говорять». |
Б. Грінченко у 1891 р. у «Правді» надрукував статтю під назвою «Галицькі вірші», в якій він звинувачував галицьких письменників у надмірному вживанні полонізмів. Його підтримав А. Кримський, М. Школиченко, В. Самійленко. Різку відповідь на цю статтю дав І. Франко, якого підтримали Н. Кокорудз, І. Верхратський та ін. З іншого боку М. Грушевський був категорично проти ігнорування галицького варіанта літературної мови:
Ігнорувати цю культурну мову, вироблену такою тяжкою працею кількох поколінь, відкинути і спустити на дно і пробувати незалежно від тієї «галицької» мови створювати нову культурну мову з народних українських говорів наддністрянських чи лівобережних, як дехто хоче тепер,- це був би вчинок страшно шкідливий, помилковий, небезпечний для всього нашого національного поступу. І ті… що осуджують, цураються, паплюжать, дискредитрють цю культурну мову, роблять погану послугу українству… |
[...] 7. Визнану Тимчасовим урядом українізацію початкової школи треба перенести і на середню та вищу школу як відносно мови, так і дісциплін навчання. 8. Відповідальні посади як гражданської, так і духовної адміністрації на Україні треба заміщати особами, що користуються довір’ям населення, говорять його мовою і знайомі з його побутом. |
Мова українська має повне право офіціально вживатися поруч з мовою російською, при забезпеченні язикового права меншостей. [...] Діловодство у Секретаріяті провадиться мовою українською. |
Мовою в діловодстві має бути державна українська. |
Про державну мову в Українській Народній Республіці І. Державною мовою в Українській Народній Республіці вважається українська мова. Через те вона обов’язкова для вжитку в армії, фльоті і всіх урядових та загальних громадських публічно правних установах. |
Одразу після збройного розгрому Західноукраїнської Народної Республіки та остаточного закріплення польської влади, на Західній Україні поновився наступ на українську мову. У 1924 р. — через чотири роки по закінченні польсько-української війни — Польська республіка видала закон про обмеження вживання української мови в адміністративних органах та судах на підвладних полякам українських землях. Міністр освіти С. Грабський здійснив реформу освіти (лат. lex Grabski), витіснивши українську мову з шкіл. Якщо в 1922—1923 навчальному році в Східній Галичині існували 2532 українські школи, то в 1929—1930 їх залишилося 749. У 1937 р. їх залишалося тільки 352. На Волині протягом цього часу кількість українських шкіл скоротилася з 440 до 8. На рівні середньої освіти становище було ще гіршим: 1931 року одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, одна українська — на 230 тис. українців[67][68].
У Львівському університеті ліквідували українські кафедри, а самих українців намагалися туди не допускати. Коли ж українські викладачі та студенти влаштували свій власний неофіційний «таємний» університет у Львові, польські націоналісти за підтримки офіційної влади почали його погроми. Це тривало кілька років, доки читати лекції українцям українською мовою стало неможливо навіть в умовах підпілля. Проте в 1920—1925 р.р. тисячі студентів встигли хоча б частково отримати українську вищу освіту. У період свого розквіту «таємний» університет включав 54 професори, 15 кафедр і близько 1500 студентів.
Щоб розділити українців, польська влада розпочала пропаганду серед карпатських гуцулів, лемків та бойків ідеї про їх окремішність від решти українського народу. Відповідно робилися спроби розвинути лемківський говір в окрему мову. Тим часом на Холмщині та Західному Поліссі влада перевела на польську мову управління православною церквою, богословську освіту і навіть богослужіння.
1919 р. повної румунізації зазнали 38 українських шкіл, 1920 — ще 84. Серед перших були українські гімназії в Чернівцях, Кіцмані та Вижниці, де готували національно свідомі педагогічні кадри. За ними повністю було румунізовано місцеві ремісничі школи, а також Чернівецький університет[69]. У 1924 р. було видано закон, згідно з яким всі румуни, які «загубили материнську мову» [тобто українці], мають давати освіту дітям лише в румунських школах. Буковина з австрійських часів мала автономію та широку систему україномовного шкільництва — до 1927 р. усе це було ліквідовано. Міністерське розпорядження від 31 грудня 1929 р.дозволяло лише кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців (це положення було скасовано у 1933 р.). 9 вересня 1934 р. всіх українських вчителів, які вимагали вивчення української мови, спеціальним розпорядженням міністерства виховання Румунії звільнили з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу».
Мовна політика чеської влади щодо мовних прав українців суттєво відрізнялася від політики СРСР. Польщі та Румунії. Уряд підтримував українське шкільництво. В 1938 р. у Закарпатті працювало 469 народних, 138 фахових і 23 городянські школи, де домінувала українська мова. Крім того, діяли 5 українських гімназій і 4 вчительські семінарії[70]. Історик О. Субтельний наводить трохи інші дані: 851 українська початкова школа й 11 гімназій.
Дерусифікація України, розпочата революцією 1917 р. та відродженням української державності, була перервана окупацією України радянськими військами у 1919—1920 р.р. Встановлення радянської влади відновило панівне становище російської мови в Україні[71]. Російською мовою велося діловодство партійних і державних установ, нею друкувалася більшість офіційних органів преси, декретів, відозв тощо. Книжкова продукція у 1919—1923 р.р. була переважно російською[72]. Розпочата на підставі постанови XII З'їзду РКП(б) 1923 р. декретом Ради Народних Комісарів УССР від 27 липня 1923 р. українізація[73] шкільно-виховних і культурно-освітніх установ, поширена постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 1 серпня 1923 р. на державний апарат, велася важко, при опорі з боку росіян або зрусифікованих представників інших національностей. Незабаром темп українізації був значно послаблений. Виступаючи офіційно проти будь-яких «спроб утворити для російської культури в Україні панівне становище, що його вона мала за царату», ЦК КП(б)У в постанові від 19 квітня 1927 р. вирішив «визнати за російською мовою особливе значення». У наступні роки, зокрема з 1930 р., у партійних колах посилився активний опір українізації, поєднаний з тенденцією ревізувати постанову XII з'їзду РКП(б) та визнати її неактуальною. 1932—1933 р.р. українізацію замінив гострий протиукраїнський і одночасно русифікаційний курс[74]. Культурні, державні або й партійні діячі, які здійснювали українізацію, були заарештовані, заслані чи розстріляні, а один з головних ініціаторів українізаційного руху, нарком освіти УРСР у 1927—1933 р.р. М. Скрипник вчинив самогубство. Була припинена незначна українізація на Кубані та на інших українських територіях в РРФСР, і посилалася русифікація українців поза межами УРСР.
У 60-80-ті рр. XX ст. у ПНР кількість українських шкіл зменшилася зі 152 до 29. 1977 р. відповідним розпорядженням було змінено українські назви 110 населених пунктів: лише протест польських інтелектуалів змусив уряд повернути історичні українські назви частині місцевостей.
З останніми новинами, що стосуються української мови, можна ознайомитися на «Порталі української мови».
За даними пошукової системи «Yandex» восени 2010 р. найбільша частка запитів українською мовою у цій системі була в Тернопільській області — 33 %, найменша — в Криму — 3,7 %[91].
Статистичні дані «Yandex» станом на вересень 2014 свідчать, що між 2010 та 2013 роками частка українськомовних запитів у середньому зросла, причому в основному за рахунок центральних і західних регіонів: наприклад, у Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській областях пошук українською склав понад 40 % від усіх запитів. В усіх регіонах українська мова найчастіше вживається у пошукових запитах, пов'язаних з освітою, держпослугами та адміністративними питаннями[92].
У 2010 р. кількість українських блогів досягнула 700 тис. (на 40 % більше, ніж у 2009 р. — 500 тис.), кількість активних блогів — 120 тис. (у 2009 р. — 75 тис.), кількість блогерів, які пишуть українською мовою — 8 % (у 2009 р. — 7 %).
Кількість твіттер-аккаунтів в Україні у 2010 р. досягнула 80 тис. (на початку 2010 р. — 35 тис.), українську мову використовують 23 тис. користувачів мікроблогінгу (29 % від загальної кількості, на початку 2010 р. українськомовних твіттер-користувачів було 27 %), виключно українською мовою у твіттері спілкується 10 тис. користувачів (12,5 %, у 2009 р. — 7 %)[93].
68 % найвідвідуваніших вебсайтів в Україні у вересні 2010 р.[94] мають українськомовний інтерфейс — це, зокрема, ВК, Google, Яндекс, Одноклассники, Youtube, Ukr.net, Facebook, Wikipedia, I.ua, Gismeteo.ua, Ex.ua, Meta.ua, Livejournal та Meteoprog.ua. 32 % найвідвідуваніших сайтів України українськомовного інтерфейсу не мають — це, зокрема Rambler, Rutracker, Marketgid, Depositfiles, Letitbit, Bigmir)net та ICQ.com.
Українська мова наявна в інструменті «Microsoft», який використовується для перекладу при роботі з «Microsoft Office» і в пошуковику Bing — її додано в панель перекладу пошуковика «Bing», а також у прискорювачі в браузері «Internet Explorer» 8 та 9. А також вперше компанія «Microsoft» випустила операційну систему Windows 7 35 мовами в тому числі й українською (українськомовний інтерфейс). Операційна система Windows 8 також має українськомовний інтерфейс.
Український інтерфейс присутній і в програмах, таких як браузери, плеєри, утиліти і т.ін. Це дає змогу за бажання мати «українськомовний комп'ютер». Також йдуть «посили» розробникам програм, адміністраторам сайтів і т. д. щодо підтримки українських версій. Такими зусиллями досягнуто підтримка української версії у Skype і т. д. За «Global Internet Statistics»[95][96] за вересень 2004 р. українська мова була 31 найпоширенішою мовою інтернету.
Українська також є однією з доступних мов у сервісі нейронного машинного перекладу DeepL[97][98].
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну значно зросло використання української мови в соціальних мережах[99].
Станом на 14 грудня 2023 року сайт платформи «Маніфест»[100] містить понад 11 тисяч українськомовних Ютуб-каналів[101].
Станом на 19 грудня 2023 року сайт «КУЛІ» (Каталог української локалізації ігор) містить інформацію про 1731 офіційну, 39 напівофіційних та 415 неофіційних українських локалізацій відеоігор[102].
Файл:OhijenkoUkrainianBibleOnePage.jpg | Книга Буття, Біблія, у перекладі митрополита Іларіона (І. Огієнка): На початку Бог створив Небо та землю. А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води. І сказав Бог: Хай станеться світло! І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно, і Бог відділив світло від темряви. І Бог назвав світло: День, а темряву назвав: Ніч. І був вечір, і був ранок, день перший.[103]. |
---|---|
Йосип Іванович Лозинський (1807—1889 р.р.), етнограф, мовознавець, публіцист, діяч українського національного відродження: Приклад тексту латинкою
W tym opysi skazuju, jak sia wesile po sełach mežy prostym ruskim ludom widprawlaje. Ne mohu jednako utrymowaty, jakoby toj sposób wesile widprawlaty wsiude newidminni był zachowanym; bo hde nekodyj szczoś dodajut, hdeinde szczoś wypuskajut, a znowu hdeinde szczoś widminiajut. Syła w mojej syli było, starał-jemsia w rozmaitych misciach obradki i pisny ruskoho wesila póznaty i pérekonał-jemsia že prynajmni szczo do hołownych obradkiw i pisnéj wsiude tymže samym sposobom wesile sia widprawlaje. I toj sposób opysałjem w nynijszyj knyžoczci dodajuczy jednako hdenekodyj i miscowyi widminy. Moim najperszym i najbohatszym a nawet’ i nihdy newyczerpanym źridłom, z kotorohom tyi widomosty czerpał, było dopytowanie po sełach tych ludej, kotryi czasto na wesilach bywały i wesilnyi ur'ady pistowały. Nykotorych obradkiw był jem sam okozritelnym świdkom[104]. Виклад тексту кирилицею В тим описі сказую, як ся весілє по селах межи простим рускім людом відправляє. Не могу єднако утримовати, якоби той спосіб весілє відправляти всюде невідмінні бил захованим; бо где некодий щось додают, гдеінде щось випускают, а знову гдеінде щось відміняют. Сила в моєй силі било, старал-ємся в розмаітих місцях обрадкі і пісни руского весіля пізнати і переконал-ємся же принаймні що до головних обрадків і пісней всюде тимже самим способом весілє ся відправляє. І той спосіб описал-єм в нинійший книжочці додаючи єднако гденекодий і місцовий відміни. Моім найпершим і найбогатшим і наветь і нігди невичерпаним жьрідлом, з которогом тиі відомости черпал, било допитованє по селах тих людей, котриі часто на весілях бивали і весільниі уряди пістовали. Никоторих обрядків бил єм сам окозрітельним сьвідком. | |
Сучасна латинка — орфографія, запропонована культурологічним часописом «Ї»
Приклад тексту латинкою Mono-malo-kuľturnyj Ľviv. Same takym naše misto vydajeťśa meni zaraz. Možlyvo, i tak, napevne, i je, do formuvanńa takoji točky zoru dolučylyśa čyslenni rozčaruvanńa, jaki spitkaly nas pisľa ejforiji 2004. Očevydno, ščo takyj pohľad je cilkovyto subjektyvnym, ale vodnočas, čomuś dovoli často zustričajuťśa ľudy, jaki dumajuť i vidčuvajuť tak samo. Vidkynuty takyj dyskurs spryjńatťa sučasnoho Ľvova zahrožuje ryzykom ščoś proočyty, ščoś propustyty abo zlehkovažyty.[105]. Виклад тексту кирилицею Моно-мало-культурний Львів. Саме таким наше місто видається мені зараз. Можливо, і так, напевне, і є, до формування такої точки зору долучилися численні розчарування, які спіткали нас після ейфорії 2004. Очевидно, що такий погляд є цілковито суб'єктивним, але водночас, чомусь доволі часто зустрічаються люди, які думають і відчувають так само. Відкинути такий дискурс сприйняття сучасного Львова загрожує ризиком щось проочити, щось пропустити або злегковажити. | |
Приклад тексту кубанською балачкою (степовий говір української мови, що вживається на Кубані; Катеринодар, 1895 р.)
Жи́в собі оди́н чолові́к. Він заніма́в ся охо́тою, стріля́в уся́кого зві́ря і з того́ жив. Він умі́в ду́же га́рно охо́тничать, — та́к га́рно, що коли ни пі́де, що ни поба́че, бизпримі́нно вб'є! І соба́ка у йо́го була́ така́, що нічо́го ни бої́ть ця; чи на во́вка, чи на видме́дя — нічо́го ни зляка́їць ця! Ніко́ли не случа́лось з ним та́к, щоб пішо́в на охо́ту і нічо́го ни прині́с — бизпримі́нно наб'є́ ці́лу ку́чу уся́кого зві́ря. Лю́ди про йо́го каза́ли, що він такі́ молитви́ зна́є, що на йо́го уся́кнй звір біжи́ть і пти́ця лити́ть.[106]. Сучасний приклад тексту кубанською балачкою (зі збірки народних кубанських пісень для Кубанського козачого хору; Краснодар, 2002 р.) Тыче Кубань, аж у лыман Тыче Кубань аж у лыман, | |
Сучасний приклад тексту українською мовою Канади (у дужках — варіант, прийнятий в Україні)
Соня міцно обняла Наталю й обіцяла (пообіцяла), що потелефонує до неї. Вона сіла в авто і запняла пояс (застібнула пасок безпеки).[108]. | |
Приклад тексту драгоманівкою (вірш І. Франка на двадцятигривневій купюрі)
Земле, моjа всеплодьучаjа мати! Використання дагоманівки у листі І. Франка до В. Левицького Дорогиj Друже! Не прогнівайсьа на мене, шчо сими дньами не буду міг до тебе загостити. Обставини так складаjутьсьа, шчо на пару день мушу jіхати до Наг. Відтам зашльу Тобі приобіцьану роботу дльа калєндарьа, а може незадовго j сам причимчикуjу. А поки шчо приjми поклін і сердечне поздоровленьє! Львів д. 20 Maja 1884.[113] | |
Приклад суржика з п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» (Возний)
Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моєй. Когда би я іміл — теє-то як його — столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап'ятих в Магдебурзьком праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності.[114] |
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.