Іванків (селище)

Іва́нків — селище в Україні, у Вишгородському районі Київської області. Колишній районний центр, нині адміністративний центр Іванківської селищної територіальної громади.

селище Іванків
Герб Іванкова Прапор Іванкова
Країна	Україна
Область	Київська область
Район	Вишгородський район
Тер. громада	Іванківська селищна територіальна громада
Код КАТОТТГ	UA32100050010050212
Основні дані
Засновано	1589[1]
Статус	із 2024 року
Площа	8 км²
Населення	▼ 10369(01.01.2020)[2]
Густота	1296,12 осіб/км²;
Поштовий індекс	07201[3]
Телефонний код	+380 4591
Географічні координати	50°56′7″ пн. ш. 29°53′46″ сх. д.
Висота над рівнем моря	134 м[4]
Водойма	р. Тетерів, Болотня
Відстань
Найближча залізнична станція:	Тетерів
До станції:	48 км
До райцентру:
- фізична:	66 км
До обл. центру:
- фізична:	82 км[5]
Селищна влада
Адреса	07200, Київська обл., Вишгородський р-н, селище Іванків, вул. І. Проскури, 7
Голова селищної ради	Свириденко Тетяна Дмитрівна
Карта
Іванків
Іванків
Іванків у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Іванків.

Географія

Селище Іванків розташоване у Київському Поліссі, на лівому березі притоки Дніпра — річки Тетерів за 82 км від обласного центру, за 66 км від районного центру. Відстань до найближчої залізничної станції Тетерів становить 48 км, до міжнародного аеропорту «Бориспіль» — 115 км, до міста Чорнобиль — 52 км, до кордону з 30-кілометровою зоною відчуження — 25 км^[5].

Населення

За даними всеукраїнського перепису населення 2001 року в селищі мешкало 10424 особи^[6], у 2018 році — 10526 осіб, у 2019 році — 10439 осіб, у 2020 році — 10369 осіб^[2].

Мова

Розподіл населення за рідною мовою за даними всеукраїнського перепису населення 2001 року^[6]:

Мовний склад населення селища Іванків
Мова	Число ос.	Відсоток
українська	9998	95,90
російська	400	3,84
білоруська	13	0,13
вірменська	6	0,06
молдовська	3	0,03
румунська	1	0,01
болгарська	1	0,01
інші/не визначилися	2	0,02

Карта Іванкова

При в'їзді до селища

Історія

Першим із записаних документів, що належить до часу князювання в Києві Олелька Володимировича з роду князів Ольгердовичів була грамота, якою забезпечувалася недоторканність доходів київської митрополії та звільнялося жителів митрополичих маєтків від княжого суду. Цією грамотою від 1 лютого 1455 року Київський князь Олелько Володимирович віддає величезні простори землі по обидві сторони Дніпра, у тому числі й ті землі, на яких пізніше виник Іванків, у володіння своєму бояринові Олехну Сохновичу^[7]. Іншим документом є заповіт онука Олехна Сохновича — Івана Олехновича Юхновича (сина Юхна Олехновича), за яким він заповів все своє рухоме та нерухоме майно синам Федору та Василію, який на той час перебував у татарському полоні. Федір мав викупити з полону Василія та поділитися успадкованим майном із ним, а обидвоє мають видати заміж своїх сестер Марію та Орину, давши їм пристойне придане. Невідомо, чи викупив Федір Василія, але вже близько 1494 року сестри розподіляють між собою успадковані землі^[8]. На той час доньки Івана Олехновича Юхновича були вже заміжні: Марія за Федором Лозкою, а Орина за Сеньком Проскурою-Сущанським. Марія отримала на півночі Київщини Мелеховщизну, Труденевщизну, Тригубовщизну (на той час в заставі у Михайла Половця). Орина отримала на річці Росаві городища Полствин та Кузяків, на річці Ірпінь — Білки, Веприки, Мохнач, Махновщину, на річці Унаві — Острови (всі населені пункти з-під застави у Михайла Половця викуплені коштом Марії)^[9]. Хоча Труденевщизна та Пасинковщина були близько розташовані одна від одної, але належали різним родинам, пов'язаним між собою близькими міжродинними зв'язками. Так, Пасинковщина (або ж Пасинковичі) належали Проскурам, а Труденевщизна (або ж Труденичі, Труденевичі, Турденевці) — Лозкам. У 1507 році Турденевці переходять у спадок Олехнові Лозі, а у 1525 році перебуває у власності Яцка Лози.

Пасинковичі вперше згадуються в декреті київського воєводи Андрія Немировича. За цим декретом Тимофій Проскура мав повернути у власність Яцка Лози маєтності у Пасинковичах та Сущанах, як рекомпенсацію посагу його померлої дружини, котра була сестрою Яцка^[10]. У 1524 році польський король Сигізмунд I Старий підтверджує київському зем'янину Тимофію Проскурі порожню землю Пасинковщину на річці Тетереві^[11]. Ще раз Пасинковщина згадується в документах кінця XVI століття, пізніше ці згадки зникають. Можливо це поселення, через своє близьке розташування до Іванкова, з часом з ним злилося.

Перший відомий власник Пасинковичів Тимофій Проскура — син Орини та Сенька^[12]. Він згадується у документах протягом першої половини XVI століття, зокрема, 1508—1509 та 1517 років разом з Яцком Лозкою як урядник бере участь у поділі кордонів маєтностей київських монастирів, у 1532 році згадується у витратних записах скарбу, у 1541 році разом з Олізаром Волчкевичем просять у польського короля Сигізмунда I Старого Чорнобильський замок у дворічне користування. Тимофій Проскура утримав замок протягом 1545—1547 років^[13].

У 1571 році Пасинковичі вже були у власності київського міського судді Івана Тимофійовича Проскури-Сущанського^[12]. Цим, 1571 роком, датована справа про розмежування земель Пасинковичів та Обуховичів^[14]. Іван Проскура у 1581 році сплачував податок з Пасинковщини, яка на той час мала вже 8 осілих, 6 дворів та попа^[15]. Він вважається засновником садиби-замку, який назвав на свою честь. 1589 рік Лаврентій Похилевич подає як рік першої згадки назви «Іванков»^[1]. У виданні «Zródła dziejowe» назва «Иванов» зустрічається з 1598 року, а також тут міститься запис маєтностей Івана Проскури на дружину Овдотію Кмітянку, де фігурує назва «Іванін»^[16]. Документ датований 1602 роком, але ймовірно складений він був ще за життя Івана Проскури, принаймні до 1585 року. По смерті Івана Проскури його дружина Овдотія Кмітянка вдруге вийшла заміж, за київського ключника та городничого Миколая Янушевича Гулевича Дольського^[17]. 1586 року у справі про межу земель на річці Жерева вдова Івана Проскури Овдотія вже названа «пані Гулевичовая», тобто дружиною Миколая Гулевича. Можна вважати, що Іванків був заснований до 1585 року. Овдотія, вже заміжня за Миколаєм Гулевичем, зберігає право власності на успадковані села за собою. Також бере участь у деяких судових справах щодо спадщини Івана Проскури без свого нового чоловіка Миколая Гулевича.

Починаючи від 1598 року відомо про позови Григорія та Михайла Проскур-Сущанських та їх рідних проти Миколая Гулевича та його дружини Овдотії Кмітянки за «неправомірне тримання» Пасинкович^[18]. Ці позови не принесли бажаного результату Проскурам, оскільки вже близько 1618 року у судових справах згадується вже Анна Гулевичівна, дружина київського підчашия Лавріна Лозки, ймовірно, донька Миколая Гулевича та Овдотії. Так представники роду Лозків через посаг знов отримують ці землі, а Анна Гулевичівна стає власницею «добр Пара або Іванова»^[19][20]. Протягом кінця XVI—початку XVII століть серед поселень так званого Іванківського ключа згадуються Іванов, Пасинковичі, Обуховичі, Колдировичі, від 1609 року — Спасовщизна, від 1618 року — «нова осада» Станішівка, а також були приєднані села, що належали Лавріну Лозці, зокрема, й Феневичі^[21][22].

Жителі Іванкова брали участь у визвольній війні українського народу 1648—1657 років. Багато з них у складі Київського полку захищали північно-західні кордони України від нападів шляхти. Місцеве населення активно підтримувало повстання селян і козаків проти польської шляхти, що у 1664—1665 роках охопило Правобережну Україну. В Іванкові повстанці розграбували шляхетський маєток.

За Андрусівським перемир'ям 1667 року Іванків залишився за Річчю Посполитою.

У 1743 році було збудовано церкву ім'я Пресвятої Богородиці.

Після анексії Правобережної України Росією 1793 року Іванків став волосним містечком Радомисльського повіту. На початку XIX століття в ньому проживало 1300 осіб, серед яких було 10 ремісників. У містечку влаштовували ярмарки, на яких торгували лісом, бондарними виробами, смолою, дьогтем, льоном, худобою, рибою тощо. На початку XX століття ярмарки відбувалися 6 січня, 25 березня, 29 червня та 8 вересня. Базарним днем була неділя.

Братська могила радянських воїнів, які загинули під час німецько-радянської війни

У 1887 році за рішенням сходу громадян була створено першу бібліотеку та відкрито сільбудинок, церковнопарафіяльну школу.

Наприкінці 1897 року відкрито телеграф. Першу телеграму з Іванкова до Києва відправлено 14 (26) листопада. Штат поштово-телеграфного відділення складався всього з чотирьох осіб — начальника, наглядача, листоноші й сторожа.

На початку XX століття в містечку Іванків налічувалося 396 дворів, проживало 3138 осіб. Значну частину населення становила сільська біднота. На місцевих підприємствах — шкіряному та цегельному заводах, у 4 кузнях та 5 млинах — працювала невелика кількість робітників.

Також у містечку була православна церква, католицький костел та 2 синагоги. Освіта була представлена однокласною міністерською школою. У Іванкові були лікарня та аптека, лікар, фельдшер та повитуха.

7 листопада (20 листопада) 1917(19171120) року, відповідно до Третього Універсалу Української Центральної Ради, увійшло до складу Української Народної Республіки^[23].

Під час Другої світової війни 808 днів і ночей Іванків був окупований німецькими військами.

Під час російського вторгнення до України селище було окуповане російськими військами з кінця лютого до 1 квітня 2022 року^[24]. З 25 лютого в районі Іванкова точилися бої різної інтенсивності, у ході яких ЗСУ змогли зупинити просування окупаційних підрозділів у бік Києва, а 1 квітня — повністю визволити Іванків^[25][26].

Замок

У 1848 році містечко Іванків згадується в праці «Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии» Івана Фундуклея, а саме в описі замку, який існував тут ще у XVII столітті. Від нього дізнаємося, що «в містечку Іванків є замок, який у 1834 році був повністю зруйнований місцевим управителем. Маєток власника цього містечка також має назву «Замок»; за давніх часів був обведений високими валами та глибоким ровом, до якого входила вода з річки Тетерева. Для в'їзду було влаштовано два мости та дві брами, з яких над одним височіла вежа з годинником. Під час дослідження валів виявлялися людські кістки»^[27]. У 1864 році це ж саме писав й краєзнавець Лаврентій Похилевич в праці «Сказания о населенных местностях Киевской губернии…», додаючи, що панський маєток та церква розташовані всередині замку^[1].

Визначні місця

Скульптура у вигляді яйця

• Пам'ятник жертвам аварії на ЧАЕС при в'їзді до селища з боку Києва по трасі «Київ-Овруч».
• Яйце на кільцевій дорозі з північного боку до містечка. У 2000 році на клумбі, що на окружній дорозі біля автостанції «Іванків» встановлено незвичайну бетонну скульптуру у вигляді велетенського яйця. Її подарував селищу німецький зодчий Армін Кольбі як символ життя і родючості землі, що має відродитися після важкої «чорнобильської хвороби»^[28]. Нового змісту скульптура набула після російської окупації громади в лютому-березні 2022 року, коли вціліла, незважаючи на бойові дії, що велися біля скульптури^[29].
• Історико-краєзнавчий музей (вул. Шевченка, 13), відкритий у 1980 році. Експозиційні розділи музею: виставка портретів та картин, фауна і флора району, довоєнний період, Друга Світова війна, Чорнобильська катастрофа, Іванків сучасний.
• Пам'ятник «Дзвін Чорнобиля» відкритий 26 квітня 1989 року.
• Пам'ятний знак «400-річчя селищу Іванків» встановлений 21 вересня 1989 року в центральному парку селища. Виготовлений із мармуру за проєктом місцевого художника.
• Погруддя Герою Радянського Союзу Віктору Кібенку встановлений 26 квітня 1987 року в центральному парку селища. Погруддя виготовлене з бронзи, постамент обкладений мармуровими плитами. Архітектор Ю. Д. Підгородецький, скульптор П. Ф. Кальницький.
• Музей водогосподарникам-учасникам ліквідації аварії наслідків аварії на Чорнобильській АЕС відкрито 26 квітня 2001 року.
• Стелла з назвою селища на в'їзді в Іванків^[30].
• Пам'ятник ліквідаторам наслідків аварії на Чорнобильській АЕС^[31].

Відомі люди

• Український кінорежисер Фещенко Валентин Андрійович;
• Український дипломат Джиджора Микола Петрович.
• Борзаківський Микола Дмитрович (нар. 1952) — заслужений природоохоронець України, учасник ліквідації аварії на ЧАЕС.
• Дідковський Віталій Семенович (нар. 1947) — науковець у галузі акустики, доктор технічних наук, професор, заслужений працівник освіти України, Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.
• Карповець Ніна Григорівна (нар. 1951) — українська радіоведуча, заслужений журналіст України.
• Косянчук Олександр Григорович (нар. 1948) — заслужений працівник транспорту України, ліквідатор аварії на ЧАЕС.
• Кушнеренко Олександр Миколайович (1993—2022) — учасник російсько-української війни, нагороджений орденом Мужності III ступеня за бої за село Мощун Київської області^[32], орденом Мужності ІІ ступеня посмертно^[33]
• Мурашко Тетяна Миколаївна (нар. 1967) — українська співачка, заслужена артистка України (1992).
• Польова Валентина Іванівна (1925—2011) — відмінник охорони здоров'я СРСР, заслужений лікар України.
• Рабчевський Петро Іванович (нар. 1959) — український тракторист, заслужений працівник сільського господарства України.
• Смовж Павло Якович (нар. 1951) — заслужений журналіст України, член НСЖУ.
• Тишко Олександр Григорович (1932—2001) — науковець-мікробіолог, вірусолог, педагог, доктор медичних наук.
• Томченко Ігор Михайлович (нар. 1970) — український важкоатлет, майстер спорту України.
• Хабінський Аркадій Семенович (нар. 1928) — інженер-механік, будівельник, реставратор, лауреат Шевченківської премії.
• Шевченко Надія Дмитрівна (1921—1997) — українська вчителька, заслужений вчитель УРСР, відмінник народної освіти УРСР.
• Щипська Тамара Миколаївна (1945—2001) — працівниця сільського господарства України, трактористка.

Див. також

• Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Київська область)