Асіда Хітосі

А́шіда Хіто́ші (яп. 芦田均, あしだひとし, МФА: [aɕida çitoɕi̥]; 15 листопада 1887 ― 20 червня 1959) — японський політичний і державний діяч, дипломат, доктор юридичних наук. 47-й прем'єр-міністр Японії (10 березня — 15 жовтня 1948).

Ашіда Хітоші
яп. 芦田均
Народився	15 листопада 1887(1887-11-15) Фукучіяма, Кіото
Помер	20 червня 1959(1959-06-20) (71 рік) Мінато, Токіо
Поховання	Соджі-джіd[1]
Громадянство	Японія
Діяльність	дипломат, юрист
Alma mater	Токійський імператорський університет[d] (1912)[2], Перша вища школаd і Kaibara High Schoold
Знання мов	японська
Заклад	Міністерство закордонних справ Японії і The Japan Times[3]
Посада	прем'єр-міністр Японії (1948)
Партія	Асоціація друзів конституційного правління (Японська імперія)[4], Liberal Partyd (березень 1947)[3], Демократична партія[d][3], Japan Democratic Partyd[2] і Ліберально-демократична партія Японії
Батько	Ashida Shikanosuked
Родичі	Sanshi Shimokōbed
У шлюбі з	Sumi Ashidad
Автограф
Нагороди
Медіафайли у Вікісховищі

Біографія

Народився 15 листопада 1887 року в селянській родині Ашіда в місті Фукучіяма префектури Кіото.

Випускник кафедри юриспруденції Токійського Імперського Університету.

З 1912 року влаштувався на роботу до Міністерства закордонних справ Японії. Працював у японських посольствах в Росії, Франції, Туреччині та Бельгії. Був свідком російської лютневої революції та жовтневого перевороту Росії 1917 року, відвідав революційний Київ, брав участь в роботі Паризької мирної конференції після Першої світової війни.

У 1932 полишив державну службу в знак протесту проти вторгнення японських військ до Маньчжурії. Того ж року обраний депутатом Палати Представників Японського Парламенту від Товариства друзів конституційного правління.

Протягом 1933—1940 років працював директором японської англомовної газети The Japan Times.

У 1942 знову став депутатом Палати представників, незважаючи на критику його діяльності військовими та відсутність рекомендацій Асоціації допомоги Трону.

Після Другої світової війни був представником проамериканських ліберальних сил.

У жовтні 1945 року призначений міністром добробуту в уряді Шідехари Джюро. У листопаді того ж року, разом із Хатоямою Ічіро, взяв участь у формуванні Японської ліберальної партії. В червні 1946 року працював головою Комітету Палати Представників з питань поправок до Конституції й долучився до прийняття нової Конституції Японії.

У березні 1947 року перейшов до Японської прогресивної партії. Наприкінці того ж місяця, разом із Інукаєм Такеру, заснував Демократичну партію, яку й очолив. У червні 1947 року отримав портфель міністра закордонних справ та посаду віце-прем'єр-міністра в коаліційному уряді Катаями Тецу.

У березні 1948 року, після відставки кабінету Катаями, став прем'єр-міністром Японії й головою нового коаліційного уряду. Паралельно виконував обов'язки міністра закордонних справ. Керував країною в умовах американської окупації та розростання робітничого руху. За вказівкою голови окупаційних сил Дугласа Макартур затвердив указ про громадський порядок та наказ 201 про заборону демонстрацій.

У жовтні 1948 року був змушений піти у відставку через фінансовий корупційний скандал спричинений міжусобицями всередині американської окупаційної адміністрації. За підозрою у отриманні хабара арештований американцями.

У лютому 1958 року визнаний невинним. Решту життя провів осторонь політики, займаючись науковими дослідженнями. Автор багатьох праць з міжнародного права та історії дипломатії.

Помер 20 червня 1959 року, у 71-річному віці, в Токіо.

У 2002 в місті Фукучіяма, Кіото відкрився музей Ашіди Хітоші.

Згадки про Україну

Докладніше: Українсько-японські відносини

За даними українських істориків, у липні 1917 року як аташе посольства Японії в Росії Ашіда відвідав Центральну Раду в Києві та зустрівся із Генеральним секретарем міжнаціональних справ Олександром Шульгинім з метою отримання інформації про становище в Україні та намірів Ради щодо продовження війни^[5]. За даними японських дослідників, Ашіда перебував в гостях у єврейських цукровиробників Гальперіних та їхніх друзів Бернінсонів, з якими познайомився ще у Петрограді. Під впливом свого проросійськи налаштованого оточення^[6], Ашіда негативно оцінював український визвольний рух:

Пройшов день і дві ночі відтоді як паротяг полишив російську столицю і зараз, посеред зволоженого росою степу, прямував до Києва. О, Україна – трав’яна Південна Росія!... Дніпровська Рівнина, що простирається від Чернігова до Одеси одразу кидається в очі подорожнього, відрізняючись від Північної Росії. Земля, трава, люди... тут кожна річ без винятку промовляє про Південний край – зелені хвилі, що тягнуться до хмар чорнозему, листя чорнявих тополь, радісні й запальні погляди малоросів... Сто-двісті років тому, степи часів Тараси Бульби, оспівані Гоголем, обігріті променями спекотного сонця, збудили в синах Рівнини кров завойовників. Тоді у тих краях з'явилися козаки, верхівки чорних хутряних яких то виринали, то знову тонули у високих степових травах.[7]

Сьогодні український рух виглядає потужним, але це лише антивоєнні настрої під виглядом національної незалежності, що збуджують дурний народ. Просто в Північній Росії пронімецька партія представлена антиреволюційно-консервативними колами, а в Південній — націоналістами, що може свідчити про проникнення тут німецько-австрійських сил.[6]