Візантія, спадкоємиця Римської імперії, зберегла елліністичні риси державного устрою поєднавши їх з елементами східної деспотії. Вона спромоглась створити дієву і дуже «витончену» дипломатію, яка стала зразком для варварських королівств і значно вплинула на всю середньовічну дипломатію.
Відомство дрому
Узагальнити
Перспектива
Поштове відомство у Візантійській імперії було відоме, як відомство дрому (грец.ὀξὺς δρόμος) ним керував Дромологофет. За його допомогою велись зовнішні відносини імперії з іншими країнами. Історія його існування бере свій початок від заснування Візантійської імперії. У Vст. центральне управління імперією зосередилось в константинопольському палаці і однією з найважливіших посад в центральному державному управлінні став магістр офіцій– начальник палацу та палацової служби. Йому ж підпорядковувалась організація державної пошти країни та управління зовнішньою політикою, керуючи штатом перекладачів він відповідав за відносини з послами інших країн, організацію прийомів для яких існувала канцелярія прийомів.
Магістр офіцій був начальником палацової гвардії, особистої охорони імператора і арсеналу Константинополя. Йому належав контроль над державним управлінням, нагляд за придворною і чиновницькою адміністрацією.
В кожній диоцезі і принципії був начальник канцелярії правителя безпосередньо пов'язаний з магістром офіцій і регулярно надсилаючий йому донесення.
В IXст. формується нова ієрархія титулів, апарат центрального державного управління розширюється.
У першій половині VIIст. створено посаду логофета дрому. Спочатку його функції були обмежені і охоплювали інформування імператора про події в країні. Поступово його влада поширюється і на управління державною поштою та обслуговуванням послів і чиновників, що подорожували за службовими потребами, цим займались підпорядковані відомству дромусела, які також слідкували за станом державних доріг. Пізніше до його обов'язків додалося управління системою сигнальних вогнів, які повідомляли до Константинополя про арабські вторгнення. Логофету дрому підпорядковувалось і управління зовнішніми відносинами Візантії. В його обов'язки входив викуп полонених, прийоми іноземних послів та розгляд судових справ іноземних купців. Як і магістр офіційлогофет дрому слідкував за справами в усій країні: спеціальні чиновники— епіскептиди послані в різні частини країни регулярно відправляли йому донесення.
Доставкою пошти займались кур'єри, їх кількість була величезна. Лише в середині IVст. за підрахунками дослідників в палаці було 10 тис. кур'єрів. Спеціально для кур'єрської служби розводили коней, найчастіше використовувались швидких арабських скакунів.
Якщо порівняти обов'язки магістра офіцій та логофета дрому, то можна прослідкувати, що обидві посади мають декілька спільних обов'язків це управління поштою, відносинами з послами а отже з країнами та «спостереження» за апаратом державного управління в різних частинах країни.
Атанаріх, охоче прийняв запрошення, вступив до царственного міста і здивовано сказав[1]: «Тепер я бачу на власні очі це славетне місто, про яке часто чув, але не йняв віри». І озираючись туди і сюди, він захоплювався положенням міста, то дивувався караванові кораблів, то дивлячись на знамениті стіни і на силу народу різних племен, що буйною хвилею сходяться сюди, як військо у бойовому порядку, в одну ріку з різних сторін, промовив: «Немає сумніву, імператор є земний бог, і хто насмілюється на нього піднятися, сам буде винний у пролитті власної крові».
Перед троном імператора стояло мідне, але позолочене дерево, гілки якого наповнювали різного роду птиці, зроблені з бронзи а також позолочені. Птахи складали кожна свою особливу мелодію, а сидіння імператора було влаштовано так майстерно, що спочатку воно здавалося низьким, майже на рівні землі, потім дещо вищим і, нарешті висить в повітрі. Колосальний трон оточували, у вигляді варти мідні та дерев'яні, але у всякому разі позолочені леви, які шалено били своїми хвостами землю, відкривали пащу, рухали язиком і видавали гучний рев… При моїй появі заревли леви і птиці заспівали кожна свою мелодію… Після того як я згідно звичаю втретє преклонився перед імператором, вітаючи його, я підняв голову і побачив імператора в абсолютно іншому одязі майже під стелею залу… Він не вимовив ні слова… Про життя і здоров'я Беренгара мене запитав логофет…
Олексій розумів, що наймогутніший з них німецький король, який може зробити з Робертом все, що захоче. Тому Олексій неодноразово направляв йому листи, схиляючи короля на свій бік привітними словами і всілякими послами.
У VI столітті за правління імператора Юстиніана дипломатична активність візантійців досягла свого апогею. В цей період використовувались всі найхитріші методи ведення дипломатії.
Дипломатичні зв'язки охоплювали величезний простір від Китаю й Індії до Атлантичного океану, від внутрішньої Африки до причорноморських степів. Юстиніан уміло комбінував мистецьку дипломатичну гру з влучними військовими ударами, що розширили межі його імперії далеко на захід, Візантія з усіх боків була оточена неспокійними, племенамиварварів. Візантійці ретельно збирали і записували відомості про ці племена, щоб мати точну інформацію про їхні військові сили, торгові відносини, про міжусобиці, про верхівки племен і можливість їхнього підкупу. На підставі отриманих відомостей будувалася візантійська дипломатія, чи «наука про управління варварами».
Головною задачею візантійської дипломатії було змусити варварів служити імперії, замість того щоб загрожувати їй. Найбільш простим засобом було наймати їх на військову службу. Вождів варварських племен і правителів держав підкуповували, змушуючи вести війни в інтересах Візантії. Щорічно Візантія виплачувала прикордонним племенам великі гроші. За це вони повинні були захищати кордони імперії. Вождям роздавали пишні візантійські титули, золоті чи срібні діадеми, мантії, жезли. Варварам відводили землі, де вони могли оселитись, як васали. Так лангобарди одержали землі в Норике і Паннонії, герули— в Дакії, гуни— у Фракії, авари— на Саві. Таким чином, одні варвари мали захищати імперію проти інших. Варварських вождів намагалися міцніше прив'язати до візантійського двору. За них видавали дівчат зі знатних родів. Їхніх синів виховували при Константинопольському дворі в дусі відданості інтересам імперії
Ці напівримляни, з поважністю цілком латинською, пихато оголошували себе рабами його імператорської величності
— так Іоан Ефеський описує варварськихкнязів вихованих при візантійському дворі[1]; одночасно вони служили заручниками на випадок зради батьків.
У той же час в Константинополі стежили за міжусобицями варварськихкнязівськихродів. Вигнаним князям давали притулок та використовували їх як власних кандидатів на престол. Однак, «мирні засоби» були ненадійні. Варвари, що одержували від Візантіїгроші, вимагали все грошей та погрожували перейти в табір ворогів. Важливо було недавати їм зміцніти, уміло нацьковувати їх один на одного, послабляти їх міжусобицями. Старе римське правило «розділяй і пануй» (лат.divide et impera) знайшло застосування у візантійській політиці. Уміння поводитися із сусідами, як із шаховими фігурами, відрізняло дипломатію Юстиніана. Він розвинув тактику нацьковування в цілу систему. Проти, болгар він підіймав гунів, проти гунів— аварів. Щоб здолати вандалів, він залучив на свою сторону остготів, а остготів розбив за допомогою франків. Військове втручання у внутрішні справи інших держав було одним із складових зовнішньої політики Юстиніан.
Найяскравіше ця політика виразилася у війнах Юстиніан з вандалами й остготами. В Африці й Італії імператор використовував соціальну боротьбу в цих країнах, зокрема невдоволення римських землевласників, викликане захопленням їхніх земель варварами, і обурення духівництва пануванням варварів— аріан. Римські землевласники і духівництво підтримували Юстиніан. Папа Вігілій просив його довести до кінця невдало розпочату інтервенцію в Італію. Остготи запекло захищалися, знайшовши підтримку рабів і колон, становище яких було полегшене варварами. Юстиніан важко здобув перемогу в 555 році.
Так в «Алексіада» Анни Комніної в розповідається про подвиги імператора і зокрема про хитрощі на які він пішов:
Как раз в это время из внутренних стран Востока явился с огромным войском варвар Тутах с целью опустошить ромейские земли. Русель же, терпя поражение от стратопедарха, сдавал одну крепость за другой; предводительствуя большим войском, имея великолепно вооруженных воинов, он значительно уступал моему отцу Алексею в находчивости и решил поэтому прибегнуть к следующему. В конце концов, оказавшись в совершенно отчаянном положении, он встречается с Тутахом, домогается его дружбы и умоляет стать союзником.
Однако стратопедарх Алексей предпринимает на это ответный маневр: он еще быстрее располагает к себе варвара и привлекает его на свою сторону речами, дарами и всевозможными ухищрениями. Да, он был более, чем кто либо другой, находчив и способен отыскать выход из затруднительного положения. Самым действенным способом расположить к себе варваров, говоря в общих чертах, оказался следующий: «Твой султан и мой император,— Олексій I Комнін передал Алексей,— дружны между собой. Этот же варвар Русель поднимает руку на них обоих и является злейшим врагом того и другого. Совершая постоянные набеги на владения императора, он понемногу захватывает какие то части ромейской территории и в то же время отнимает у Персидской державы те земли, которые могли бы у нее сохраниться. Русель во всем действует искусно: сейчас он запугивает меня твоим войском, а затем при удобном случае устранит меня и, почувствовав себя в безопасности, повернет в другую сторону и поднимет руку на тебя. Если ты послушаешь меня, то когда к тебе вновь явится Русель, схвати его и за большое вознаграждение пришли ко мне в оковах. От этого,— продолжал Алексей,— ты будешь иметь тройную выгоду: во первых, получишь столько денег, сколько никто никогда не получал, во вторых, завоюешь расположение самодержца, благодаря чему достигнешь вершин счастья, а в третьих, султан будет очень доволен, так как избавится от могущественного врага, который выступал как против ромеев, так и против турок».
Вот что сообщил через послов вышеупомянутому Тутаху мой отец, который командовал в то время ромейским войском. Вместе с тем он отправил в установленное время заложников из числа наиболее знатных людей и, обещав Тутаху и его варварам значительную сумму денег, склонил их схватить Руселя. Вскоре они сделали это и отправили Руселя к стратопедарху в Амасию[4].
У «Порадах і розповідях візантійського боярина XI ст.», що ймовірно були написані Кекавменом, лише заохочується недовіра до ворогів, сусідів (тобто правителів прикордонних областей). Він застерігає, що сусіди які хочуть завести дружбу небезкорисливі:
Если тебе пограничный сосед пришлет дары, прими их, пошли и сам из того, что имеешь; но только знай, что он хлопочет о том, чтобы приобрести посредством подарков твою дружбу, и чтобы ты ему поверил; а когда ты предашься беспечности, он нападет на твою крепость или на твою страну, и ты лишишься над ними власти. Следует тебе опасаться друзей еще более, чем врагов [5].
Подібні поради Кекавмен дає навіть про відносини в середині країни між топархами:
Если соседний с тобою топарх вздумает тебе пакостить, не поступай с ним резко, а хитри с ним, показывай притворное миролюбие и простодушие. Но береги свою область, и если можешь, найди себе друзей в его земле, чтобы чрез них узнавать его намерения. Посылай им дары потихоньку, посылай также явные подарки самому топарху, обманывая его. Когда же он, ради твоих подарков и притворной твоей любви, размякнет, тогда собери тайком своих людей и со тщанием наступай на него и на его народ внезапно, и ты не потерпишь неудачу, истребишь и уничтожишь его. И еще ты получишь похвалу, как от друзей, так и от врагов, так как, ведь, ты не был повинен в том что он начал, но только принял меры против зачинщика; от царя же ты примешь честь и награду за то, что хорошо повел дело.[6]
Подібних прикладів в «Порадах і розповідях візантійського боярина XI ст.» безліч.
Remove ads
Поширення серед середньовічних держав
Узагальнити
Перспектива
ДипломатіяВізантійської імперії залишалась високоорганізованою та ефективною у Європі і на Близькому Сході аж до XII ст. Дипломатична служба в Візантійській імперії була зразком для варварських королівств. Це відобразилось в «Салічній правді», де за вбивство посла призначався величезний вергель (викуп).
Зважаючи на розташування імперії на перетині Західного і Східного світів, Візантія синтезувала старі римські традиції, та східну обережність. Все частіше вона покладалась на хитрість та інтригу, ніж на силу.
Дипломатичні звичах та прийоми Візантії були засвоєні найближчою західною сусідкою— Венецією та поширись в практиці інших італійських держав і західноєвропейських монархій нового часу.
Русько-візантійські дипломатичні відносини
Візантія через місток дипломатії кардинально вплинула на розвиток Русі, договори щодо ведення торгівлі та підтримки миру сприяли розвитку руських міст, розширенню правового простору руського права, посиленню князівської влади.
імператор Феофіл
Про перші дипломатичні контакти дізнаємося з Бертинских анналів: в 839 році до імператорського двору Людовика І Благочестивого в складі посольства візантійського імператора Феофіла прибули руси, метою руських послів було укладення договору між Візантією та Русю, для налагодження дружніх стосунків. Візантію представляв імператор Феофіл, а руські посли представляли свого князя Хакана[7].
У 907 році результатом військового походу князя Олега проти Візантії було укладення договору Русі із Візантійською імперією, яку представляв імператор Лев та Олександр. Умови полягали у сплаті візантійцями контрибуції (на кожного руса вони повинні були сплатити 12 гривень), та в «укладі» Києву, Чернігову, Переяславу, Полоцьку, Ростову, Смоленську, Любичу – тобто скасування мит, шестимісячна підтримка, спорядження кораблів та право користуватись публічними лазнями для руських купців та їх кораблів у Візантії[8].
У наступному договірі 912 року вирішувались правові аспекти співпраці, зазначалися закони, за якими мали судитися громадяни Русі в Візантії та громадяни Візантії які, перебувають в Русі, вирішувались проблеми успадкування майна, викупу полонених, прийняття русів на військову службу до Візантії та корабельне право.
У 941 р. виник конфлікт між Візантією та Руссю, що завершився укладенням через чотири роки нового договору. Однією з умов візантійців було те, щоб руський князь видавав грамоту купцям, які йшли від нього. Коли ж купці без грамоти чинили супротив їх затриманню, візантійці вправі були застосувати проти них силу і навіть убити їх. Коли ж купці втікали, то візантійці мали повідомити про це руському князю, і тоді він вирішував долю купців. Із стихійної русько-візантійська торгівля стає чітко регламентованою, цікаво те, що деякі руси клялись не тільки язичницьким богом, але й Христом[9][10].
В кінці грудня 987 – на початку січня 988 рр. сторони уклали русько-візантійську “угоду про посвоячення”, 1 січня 988 року на день св. Василія Великого - оглашення Володимира, отримання ним титулу кесаря і відповідних регалій. 2 січня 988 р. вібдулась коронація принцеси Анни і заручини її з Володимиром. І нарешті 12 травня 989 року – прийняття Володимиром таїнств хрещення і шлюбу в Херсонесі, Рюриковичі отримали через Анну Порфірородну харизму сакральної влади.
«Вічний мир» між Візантією та Персією, який уклали 532 року, протривав лише 8 років[11].
Звичай візантійців демонструвати золоті резерви дипломатичним місіям, як свідчення стабільності та потужності імперії, викликав загарбницькі плани хрестоносців та призвів до першого падіння Константинополя у 1204 році від хрестоносців.
